3. В строю є місце кожному
В.Ганоцький, спецкор.«Кіровоградської правди». Чорнобиль – Кіровоград
Чорнобиль зблизька
Поверталися з тридцятикілометрової зони на базу зведеного загону під вечір. Щойно побували у кількох селах Чорнобильського району, звідки відселено жителів. Скажу прямо: стає моторошно, коли не зустрічаєш на їхніх вулицях жодної живої душі. Тому й мовчали в машині, переживаючи побачене. В Стечанці [1], де ми кілька годин здійснювали патрулювання, з усього видно, що там економічно міцний колгосп: великий заасфальтований машинний двір, десятки комбайнів, інша сільськогосподарська техніка, чудовий дитячий садок, капітальна центральна котельня. Все стояло, чекаючи своїх господарів. Як нас повідомили, в деякі села, що знаходяться в особливій зоні, незабаром повернуться люди. Ми й самі бачили групу жителів, яким було дозволено провідати свої садиби, упевнитись, що у їхніх селах все в порядку. Повсюди, де ми бували, проведено дезактивацію, працівники міліції забезпечують охорону громадського і особистого майна.
…Постовий викинув жезл, і машина різко загальмувала. Старшина підніс було руку до козирка і вже хотів суворо про щось запитати, та впізнавши своє начальство, знітився. На запитання, які будуть прохання чи побажання, відповів твердо, як міцно і давно вже вирішене.
– Просимо направити нас у Чорнобиль!
Нас – це всю групу, що знаходиться у районному центрі Поліському. У рішенні своїх відкритих партійно-комсомольських зборів її особовий склад так і записав: «Просити командування загону і партбюро направити групу для виконання завдання в Чорнобиль». Старшина міліції С.Застеба, що ніс службу біля села Мар’янівки [2], ще раз підтвердив рішення своїх товаришів.
І це було ще раз підтвердженням слів полковника Лебедя про високі ділові і моральні якості наших земляків, які прибули сюди для виконання свого обов’язку. В цій складній ситуації, яка вимагає від людей великої сили волі, мужності і фізичного напруження, кращі з них виявили бажання стати в стрій тих, хто носить високе звання комуніста. Заяви про вступ у партію подали 9 чоловік, один з них – молодший сержант міліції Андрій Булда. Це він був першим серед добровольців, які за терміновим сигналом виїхали в район Прип’яті, де в одному із сіл помітили з вертольота людей. За ним ступив крок уперед Григорій Гужва, з яким Андрій подружив уже в Чорнобилі. Їхали на завдання в автобусі, попередньо зодягнувши захисні костюми і респіратори. Дорога безлюдна, маршрути ще не вивчені, а запитати на постах, де теж люди нові, як добратися до місця, знову ж певної відповіді не одержиш [3]. Ось уже й АЕС показалась, треба звернути вбік від небезпеки, про яку були попереджені. Село все-таки знайшли, виявили сім’ю Гавриленків, яка повернулася додому по худобу. Такі або подібні випадки траплялися і пізніше і щоразу чиясь недисциплінованість, нехтування положенням, яке введено в тридцятикілометровій зоні, або й чужа пожадливість наражали працівників міліції на небезпеку. Того разу теж не обійшлося: Андрій потрапив у госпіталь [4]. Та наступного дня він уже був серед своїх.
Ми розмовляємо з Андрієм неподалік від будинку, де раніше була школа. Зараз тут тимчасово розташувалась група капітана М.Федорова. Щойно хлопці повернулися з наряду і обмінюються враженнями про нічну службу. Вранішнє сонце приємно гріє, веселкове виграє в зелені клумб і дерев. Після вчорашнього дощу повітря свіже, пахуче. І на якусь мить забуваєш, що все ж таки це – зона, і рука, що, було, потягнулася, аби зняти респіратор, стривожено зупиняється. Але вже вся ця навколишня ранкова краса ввійшла в твоє єство і так нагадала домівку, що ми мимоволі заговорили про рідні краї, село Надлак Новоархангельського району, звідки Андрій родом. Після закінчення Кіровоградського технікуму сільськогосподарського машинобудування служив у повітряно-десантних військах. Армійська служба стала доброю школою для юнака. Звідти він на все життя виніс настанови свого командира старшого лейтенанта Молодцова. Перед першим стрибком з парашутом він повчав молодого воїна:
– Запам’ятай, хлопче, що немає людини, яка б не відчувала страху. Головне – перебороти його в собі. А решта – знання і вміння – прийдуть потім.
Чи це цим правилом керувався молодший сержант міліції, коли першим ступив крок, коли виникла потреба терміново виїхати в небезпечну зону? І чи не воно вело його, тоді ще зовсім новачка в міліцейській формі, коли він разом а оперуповноваженим Сергієм Олійником кинувся наздоганяти злодіїв на Набережній вулиці Вільшанки? В райвідділі міліції про цей вчинок молодого співробітника пам’ятають і сьогодні.
Головне – зробити перший крок. Колись він зробив його, ступивши через поріг люка літака.
І все ж молодим завжди потрібні підтримка і приклад старших. Їм, хто знаходиться нині на Чорнобильському напрямі (тільки так – за виміром фронтового життя – можна назвати сьогоднішнє місцеперебування наших хлопців), є в кого вчитися, на кого рівнятися. Ось майор Олександр Іванович Шевченко, по службі в Кіровограді не зв’язаний з господарською роботою, очолив тилову частину зведеного загону. Тил у Чорнобилі – поняття відносне. Я бачив майора в мокрій до нитки сорочці, він буквально валився з ніг, але не дозволяв собі розслабитись: потрібні харчі, спецодяг, постільна білизна та мало ще чого потрібно, щоб люди були нагодовані і мали все необхідне для служби і відпочинку. І О.І.Шевченко сідає в машину, дзвонить по телефону, допомагає обладнати тимчасову їдальню…
Майор О.І.Пижов після дванадцятигодинного чергування по Прип’ятсько-Чорнобильському міськрайвідділу міліції відпочине пару годин – і вже його бачать серед тих, хто займається господарськими роботами або на заняттях з особовим складом зведеного загону.
У Чорнобилі є кожному місце в строю. І люди стоять у ньому пліч-о-пліч. Цим він міцний і непорушний, як і воля кожного, хто приїхав сюди виконувати важливе і надзвичайно складне завдання.
На фото : полковник В.П.Кришевич і капітан О.В.Спасов уточнюють черговий маршрут
Кіровоградська правда, 1986 р., 8.06, № 132 (17494).
[1] Стечанка – 15 км на південний захід від ЧАЕС.
[2] Мар’янівка – 8 км на південний схід від Поліського.
[3] Звичайно, якийсь простак може запитати, а чому ж вони не взяли із собою карту місцевості, з якою можна було б знайти будь-яке місце, ні в кого не розпитуючи. Але ми мусимо розуміти: а) карт на всіх не напасешся; б) ці карти – секретні, їх можна давати тільки тим, хто має спеціальний дозвіл з ними працювати, а виносити ці карти за межі секретної частини не можна навіть цим допущеним.
Який же то героїзм – з картою село знайти?
[4] Його боднула корова (за Ярославом Гашеком)?