Так велить серце

Аліна Пікульська

Ми з вами, чорнобильці

– Катю, – звернувся Михайло Іванович до дружини, – оце сьогодні заяву до парткому відніс, попросився на Чорнобильську АЕС…

Запропонувати свою допомогу Верес вважав своїм обов’язком. Зростав у багатодітній сім’ї – у батька й матері їх було десятеро. Держава піклувалася про нього, його братів та сестер, щоб зростали вони у щасті і добрі. А тепер, коли вся держава допомагає чорнобильцям, Верес, як сам для себе, твердо вирішив: має бути там, де сьогодні найважче. – на ліквідації аварії.

– Що написав у заяві до парткому? – перепитав Михайло Іванович. – Просто: «Прошу направити мене на роботу по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС».

Минуло кілька днів. Не здивувався комуніст, кадровий транспортувальник, коли до нього підійшов молодий робітник з їхнього ж цеху Сергій Єрмаков.

– Хочу, як і ви, заяву написати, – сказав хлопець. – Сам столяр, а ще кравець. До того ж, електроніку знаю… Допомогти чорнобильцям – обов’язок кожного з нас, радянських людей. Отже – і мій.

Дві різні долі, які в ці дні міцно зв’язала спільна турбота. Дві часточки великого робітничого колективу «Ленінської кузні», для якого назва «Чорнобильська АЕС» сьогодні звучить як пароль, клич, що піднімає на ударну працю, зобов’язує збільшити темпи прискорення. Трудівники різних цехів, крім основних завдань, виконують і термінові замовлення для Чорнобиля. І в цій звитяжній безкорисливій праці, спільних турботах про якнайшвидше подолання аварії колектив київських корабелів демонструє надійну робітничу підтримку.

Вечірній Київ, 1986 р., 30.06, № 150 (12765).