Їх підняли по тривозі
С.Таран.
Наш сучасник
Травневе квітування не тішило жінку. Гамір київського вокзалу не будив звичних мрій.
І, нетерпляче обминаючи зустрічних, вона поспішала до виходу. Швидше б довіз тролейбус до площі Шевченка. А там на автобус і до них, рідних…
Її зупинив знайомий голос:
– Добридень, Ірино Іванівно!
Підвела очі: перед нею – колишній начальник районного відділу внутрішніх справ Чуясов.
Як до рідного, кинулася вона до Івана Макаровича:
– Ви з Чорнобиля? Як там?
– Населення евакуйоване. В’їзду в місто немає.
…А в Миронівці, де в цей час були її діти, старша – п’ятирічна Оленка – розповіла:
– Телефон, мамо, задзвенів серед ночі. Татко підняв трубку, а тоді швиденько одягнувся та й каже мені: «Ну, Оленко, призначаю тебе командиром над Маринкою. Пильнуй за нею, їй же тільки чотири. Не хвилюйся, незабаром приїде з відпустки мама. Все буде добре!» Сказав так та й пішов…
Що далі було, змогла уявити сама, бо добре знала свого Івана. Викликаний по тривозі, він, начальник інспекції державного пожежного нагляду Чорнобильського району, одразу зайняв своє місце в лавах перших хоробрих, які вступили в бій з пожежею на атомній електростанції.
– До буднів пожежника я почав звикати ще з дитинства, – розповідав Іван, який народився в 1955 році. Саме тоді його батько, Григорій Матвійович Хміль, почав працювати пожежником в Нових Шепеличах. Змалку звик бачити Іван стурбовані очі матері, коли батька викликали на службу посеред ночі. Рано збагнув: тато квапиться тому, що десь палахкотить вогонь, під загрозою майно, саме життя людей.
Йшли літа. По закінченні десятирічки в Нових Шепеличах повернувся якось Іван в свої рідні Старі Шепеличі і помітив людей, які щось міряли, забивали кілочки.
– Геологи! – здогадався і підійшов до гурту.
– Гайда з нами! – запросили його незнайомці. – З твоєю допомогою ми швидше закінчимо дослідження, швидше почнеться будівництво атомної електростанції.
І пішов Іван Хміль у геологорозвідувальну експедицію. Далі були роки служби в армії. Демобілізувавшись, працював водієм воєнізованої пожежної частини № 2, яка несла службу на Чорнибильській АЕС. Заочно закінчив Львівське пожежно-технічне училище. Став інспектором держпожежнагляду в Чорнобильській інспекції. Невдовзі очолив її.
Брат Петро теж пішов у пожежники. А коли ще й Ірина, дружина, стала диспетчером Чорнобильської професійної пожежної частини, Іван сказав:
– Тепер ми, Хмелі, – справжня пожежна династія.
…Ірина Іванівна знайшла свого Івана у 25-й київській лікарні. Там і дізналася про подробиці тієї трагічної ночі. Батько, Григорій Матвійович, тоді якраз чергував, а брат Петро відпочивав удома. Підняті по тривозі, негайно опинилися в самій гарячій точці. Вранці зустрілися: батько – водій пожежної автомашини професійної пожежної частини № 17 м.Чорнобиля і син – начальник караулу воєнізованої частини № 2 – тієї самої, якою керував славнозвісний тепер Герой Радянського Союзу майор внутрішньої служби Леонід Петрович Телятников.
Перше, про що подумали обоє, це:
– Де Іван?
А він, увівши в розрахунок резервну автомашину, невдовзі після оголошення тривоги поступив у розпорядження начальника Чорнобильського районного відділу внутрішніх справ. Дбав про надійне блокування доріг, що вели до станції, до міста. Патрулював у навколишніх селах, і так – цілу добу. Коли ж настала друга тривожна ніч, Іван Григорович повернувся в Чорнобиль і далі працював у штабі при районному управлінні пожежної охорони…
Героїчними зусиллями всього радянського народу наслідки аварії на Чорнобильській АЕС були ліквідовано. Вся країна подбала про те, щоб забезпечити потерпілих і житлом, і роботою. Батьківщина гідно відзначила подвиги чорнобильських героїв. Це повною мірою стосується і славної династії пожежників Хмелів. Так, Петро Григорович, нині старший лейтенант, працює старшим інженером відділу служби управління пожежної охорони Київської області. Живе з дружиною в Києві. Іван Григорович, капітан, – старший інженер відділення пожежної охорони нашого [Києво-Святошинського] району. Нещодавно йому вручено нагрудний знак «Кращий працівник пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ СРСР».
На порозі їх нової оселі, в Петропавлівській Борщагівці, його зустрічає усміхнена Ірина.
Горнуться до батька дочки – Оленка і Маринка.
– Татку, – цікавляться вони, – вихідний у тебе скоро? Коли ми поїдемо до бабусі і дідуся?
– Скоро, – відповідає.
Наступної неділі вони вирушають усією сім’єю в гості до Григорія Матвійовича та Євдокії Іванівни, які живуть тепер у Боярці, по вулиці лейтенанта Кібенка.
Шлях до комунізму, 1987 р., 21.03.