Зобов’язує пам’ять

В.Сало, член Спілки журналістів СРСР

Про подвиг пожежних під час ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції написано стільки, що, здається, тема давно вичерпана. Однак інтерес до людей, які першими заступили дорогу біді, не вщухає. В ситуації, що вимагала виняткової мужності і відваги, вони зробили все для приборкання розбурханої стихії, до кінця виконали свій громадянський і професійний обов’язок, і народ по праву гордиться своїми героями. Серце стискає біль, що немає серед нас Володимира Правика і Віктора Кибенка, Миколи Ващука і Василя Ігнатенка, Миколи Титенка і Володимира Тищури… Вшануймо їхню світлу пам’ять. Помовчимо хвилину… Час від часу до редакції надходять листи, в яких читачі просять розповісти про пожежних Чорнобиля. Чимало запитань набралося, зокрема, до Героя Радянського Союзу підполковника внутрішньої служби Леоніда Петровича Телятникова.

…Парадокс: чим більше знаєш людину, тим важче про неї писати, бо кожна нова зустріч відкриває грані, чомусь непомічені раніше. А даний випадок взагалі винятковий. Л.П.Телятников, і не тільки він серед пожежних, не охочий до інтерв’ю. Не тому, що нічого сказати. Просто вони робили своє діло так, як належить.

У цьому, між іншим, теж один з уроків Чорнобиля, певно, найголовніший.

А від численних зустрічей з пожежними протягом року від тієї квітневої ночі залишилося кілька магнітофонних касет, списати які не піднімається рука. Досить натиснути кнопку, і час ніби притримує ходу, вертається назад…

В: Не люблю згадувати події тієї ночі, – Леонід Петрович припалює сигарету, затягується. – Не можу змиритися, що хлопців немає серед нас, живих. Такі люди пішли… Не про нас треба писати, про них.

З: І все-таки…

В: В мене закінчувалася відпустка. Вранці з дружиною і синами Олегом і Мишком збиралися побувати в магазинах, треба було дещо купити. Телефонний дзвінок після опівночі перекреслив усі плани. Та що плани… Служба є служба. Тільки-но дізнався про аварію, одразу зв’язався з Прип’ятським міськвідділом внутрішніх справ, попросив машину, бо наші всі були уже на виїзді. Черговий уточнив адресу: «Чекайте». Хутко вдягнувся, за звичкою хотів закурити – не встиг. Прибула автомашина.

З: Тепер з точністю до хвилини встановлено хід подій тієї ночі. Ви прибули на станцію в 1 годину 46 хвилин, аварія трапилася за двадцять хвилин до того. Ваші дії були продуманими наперед?

В: Пожежну частину № 2 по охороні Чорнобильської АЕС я очолював понад три роки. За цей час намагався пізнати всі, як-то кажуть, входи-виходи. Коли під’їжджали до АЕС, внутрішньо відчув: трапилося щось серйозне. У відблисках вогню виднівся зруйнований купол центрального залу реакторного відділення, звідки струмилося голубувате світіння. Горіла покрівля машинного залу поблизу четвертого реактора. Існувала загроза сусідньому, третьому реактору. Довелося піднятися на найвищу відмітку станції, понад 70 метрів, щоб реально оцінити обстановку, правильно розставити наявні сили пожежних, не дати вогню розповсюдитися.

З: Люди знали, що обстановка небезпечна, маю на увазі радіацію?

В: Ми, передусім, пожежні, і наше завдання полягало в тому, щоб приборкати вогонь. В Статуті пожежної служби є, між іншим, такий рядок: «Пожежа – це бій, тактика якого не знає відступу». Врешті-решт, пожежу вдалося локалізувати, а потім і ліквідувати [1].

З: В одному з офіційних документів мені довелося прочитати рядки, де ваші дії дістали найвищу оцінку…

В: Правильніше було б сказати: дії пожежних. А ще в мене прохання, – несподівано переводить мову на іншу тему Л.П.Телятников. – Не можна нікого забувати, хто був на об’єкті і тієї ночі, й опісля. Ви, журналісти, спроможні це зробити.

З: Справедливий докір, і вірю, що “білих” плям не залишиться. До цього зобов’язує насамперед пам’ять про тих, хто віддав іншим найдорожче – життя, хто й зараз продовжує нести нелегку службу. Тоді й кривотлумачень різних буде менше.

В: Звичайно.

З: Леоніде Петровичу, з понад вісімнадцяти років служби у пожежній охороні вам доводилося працювати на різних ділянках, в тому числі і в Києво-Святошинському районі.

В: Там я працював зовсім мало, виникла необхідність – і мене перевели в обласне управління пожежної охорони.

З: А звідти…

В: …Я дістав призначення у Прип’ять.

З: Начальник УПО області В.В.Трипутін, коли ви і ваші бійці після аварії знаходилися на лікуванні, якось сказав: «Ніколи не сумнівався ні у високих людських якостях Л.П.Телятникова, ні в таланті керівника. По натурі неговіркий, він віддає перевагу ділу, а не словам. Абсолютно чесна і порядна людина. Таким знають його колеги по роботі, друзі, сім’я. Дивуюся, коли він тільки встиг досконально вивчити складний механізм атомної». Як ви ставитеся до такої характеристики?

В: Начальству видніше.

З: Читачів цікавить, ким ви працюєте тепер, де живете?

В: Живу у Києві, нашій сім’ї надали нову квартиру на Оболоні. Сини ходять у школу. Працюю в управлінні пожежної охорони УВС Київського облвиконкому начальником сектору випробувально-пожежноі лабораторії. Робота цікава, мені подобається.

З: Певно, чимало свого часу доводиться витрачаті на зустрічі, поїздки? Коли так, то що ви виносите з них, про що говорите з людьми?

В: Відверто кажучи, вони даються мені важко. Хоча розумію, що це потрібно. От доводиться чути іноді, що молодь у нас не така, як раніше, і т.д. Так, правильно, що не така. Ми ж не стоїмо на місці, життя прогресує. А яка вона насправді, показали і події на атомній. Більшість з пожежних – молоді люди, віком від 20 до 30 років.

З: В нашій пресі було чимало повідомлень про оцінку дій пожежних за кордоном. Ваші колеги схвально відгукуються про майстерність пожежних підрозділів, які ліквідовували наслідки аварії, їхню сміливість і відвагу. Хоча чулися й інші голоси…

В: В цілому правда бере гору, і це не тільки професійне, а й людське розуміння усього, що трапилося. Приміром, пожежні американського міста Скенектаді із штату Нью-Йорк на зібрані кошти виготовили дві ідентичні меморіальні дошки, одну з яких передали пожежним Чорнобиля. Там є слова, які не можуть не хвилювати: «Пожежний. Часто він першим приходить туди, де виникає небезпека. Так було і в Чорнобилі 26 квітня 1986 року. Ми, пожежні міста Скенектаді, штат Нью-Йорк, США, захоплюємося сміливістю наших братів у Чорнобилі і сумуємо з приводу зазнаних ними втрат. Ми віримо, що існує особливе братство пожежних усього світу, людей, які відповідають на поклик обов’язку з винятковою мужністю і сміливістю. Як це довели пожежні Чорнобиля». Таких прикладів солідарності – десятки. Особливо серед англійських пожежних.

З: Коли вже зайшла мова про них, будь ласка, кілька слів про вашу поїздку до Англії.

В: Туди я їздив на запрошення газети «Стар», де мені було вручено Золоту зірку цього видання. Вона щороку присуджується англійцям, які виявили гуманне ставлення до інших в екстремальних умовах. Крім того, було вручено медаль «За доблесть» Асоціації пожежних Великобританії. Що сказати про Лондон? Місто, безумовно, цікаве, хоча знайомитися з ним в основному довелося з автомобіля у перервах між інтерв’ю. Нашу делегацію постійно супроводжували представники преси. Щодо оцінки подій, то в різних виданнях вони неоднозначні. Мені розповідали, що газета «Стар», наприклад, висвітлювала аварію на атомній досить об’єктивно. Заступник головного редактора зумів виїхати в район Чорнобиля, не зважаючи на застереження офіційних кіл, і про все написати. Свій репортаж він назвав «А чи змогли б ми так, як діяли росіяни?» Велике враження справили зустрічі з жителями Англії. Після телевізійної передачі про наше перебування там, нам, що називається, не було проходу. Прем’єр-міністр Маргарет Тетчер також влаштувала прийом [2]. Загалом же з тієї поїздки ми винесли думку, що люди Землі можуть і повинні жити в мирі. Аварія в Чорнобилі – просто ніщо в порівнянні з тим, що може статися, коли хтось захоче натиснути ядерну кнопку.

З: Леоніде Петровичу, пожежними, так само, як людьми інших професій, не народжуються. Ними стають. Що вплинуло на ваш вибір?

В: Точно сказати важко. Після школи подався на Кустанайський авторемонтний завод, любив копатися в техніці. Та все ж таки вирішальну роль зіграв, мабуть, батько. Він прослужив в органах внутрішніх справ 33 роки, пройшов шлях від дільничного інспектора до начальника райвідділу, останні роки перед виходом на пенсію працював в обласному управлінні внутрішніх справ. Я закінчив Свердловське пожежно-технічне училище, трохи згодом – Вищу пожежно-технічну школу МВС СРСР. Професія прийшлася до душі.

З: У Москві під час вручення ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» ви сказали: «Я розцінюю цю високу нагороду як визнання заслуг пожежної охорони – мужності і самовідданості її бійців і офіцерів, які несуть службу по захисту народного надбання. Заради цього мої товариші віддали свої життя, заради цього тисячі інших стоять на вахті в різних куточках нашої великої країни». Що б ви додали до цих слів сьогодні?

В: Терпіти не можу головотяпства, безгосподарності, безвідповідальності. З ними завжди поруч ходить біда. Пожежі, на превеликий жаль, не виняток. Прикладом тому й Чорнобиль. Надто дорогою ціною обходиться усім нам халатність. Хотів би, щоб в процесі перебудови такі явища швидше зникали з нашого життя.

З: Традиційне запитання: ваші плани на найближчий період?

В: Плани, як і в кожного з нас. Звичайні. Радий, що здоров’я дає можливість працювати, що знову в строю. Сини підростають, треба їм більше уваги приділяти. Мишко навчається в третьому класі, Олег – у п’ятому. Адже кілька місяців вони жили без нас з дружиною, Ларисою. Це коли я лікувався у Москві. В кінці квітня збираюся туди поїхати. Ми, хто залишився жити, поклялися 26 квітня збиратися біля могил наших бойових товаришів на Митінському кладовищі під Москвою. Це наш святий обов’язок.

…У кожного журналіста є «своя» тема. Багато років тому випадок звів мене з пожежними і з тих пір уже не можу байдуже ставитися до людей цієї професії. Що приваблює в них? Одним словом не скажеш. Найперше – безмірна відданість обраній справі. Сміливість. Готовність будь-якої миті прийти на виручку товаришу. Нещодавно шотландські пожежні, віддаючи належне подвигу своїх радянських колег в Чорнобилі, подарували скульптуру «Поранений товариш». Вона зображує двох смертельно втомлених пожежних, один з них надас допомогу своєму пораненому товаришеві. Скульптуру супроводжує напис: «Немає більшої любові, ніж коли хтось покладе життя своє за друзів». Такий у пожежних неписаний закон.

Ось чому я горджуся, що журналістська доля звела мене з такими мужніми людьми, як Л.П.Телятников, чи з білоцерківськими пожежними, які відкачували воду з-під пошкодженого четвертого реактора, – старшим помічником керівника пожежогасіння майором внутрішньої служби Георгієм Володимировичем Нагаєвським, старшим майстром навчально-тренувального центру газодимозахисної служби Михайлом Олександровичем Дяченком, командиром відділення Сергієм Вікторовичем Бовтом, водіями Петром Івановичем Войцеховським і Миколою Омеляновичем Павленком, заступником начальника Білоцерківського загону воєнізованої пожежної охорони Миколою Івановичем Шевченком і багатьма іншими.

Воістину, з такими людьми не страшно і в вогонь. Не підведуть. Не зрадять. Не залишать наодинці з лихом.

Поет Лев Ошанін у своїй «Чернобильской балладе» написав: «И если би глухой ночной порою те парни свой не выполнили долг, все было бы непоправимей втрое, и ты, бить может, был бы неживой» [3]. Ці рядки по праву можна віднести на адресу кожного, хто до кінця залишився вірним громадянському і службовому обов’язку, хто здійснив ПОДВИГ.

Л.П.Телятников під час перебування в Англії

Шлях до комунізму, 1987 р., 1.05, № 53-55 (6787-6789).

[1] Телятников дипломатично ухилився від відповіді. Звичайно, вони не знали про рівні радіації, як не знали про них і багато інших людей, причетних до ліквідації.

[2] В англійської прем’єрші знайшовся час для прийому Телятникова – вона ж не Горбачов.

[3] Нефоремність цих віршів компенсується їхньою актуальністю.