Важка зміна : нарис

П.Васянович, кор. «Київської правди»

Після обіду, прорвавшись через водянисту завісу хмар, виглянуло сонце. Хотілося скинути спецівку і взагалі… жартувати, сміятися. Так уже в’їлися ті кляті дощі! Скоріш би уже літо.

Обідня перерва ще не закінчилася, тому хлопці не поспішаючи підіймалися на другий поверх недобудованого гуртожитку.

– Вітю, коли ми тебе вже сватати будемо? – підсідав наймолодшого в бригаді, Онищенка, Володя Кондик, хлопець років двадцяти семи. Правда, через густі руді вуса, які викохувалися впродовж кількох років, він виглядав дорослішим.

– Нема грошей на калим, – жартуючи, озвався його ровесник і приятель Микола Гаркушенко, теж авторитетний в бригаді.

Віктор щось буркнув, проте огризатись не став. Тих тільки зачепи…

Не чекаючи бригадира, хлопці заходилися готувати будівельний майданчик для роботи – хто скидав зверху дошки, хто розмотував електропроводи. Цей гуртожиток мали закінчити сьогодні-завтра. Домонтувати якихось три-чотири блоки-корпуси, зробити дах і – готовенький будиночок можна передавати опоряджувальникам.

Кондик оглянувся довкола, подивився собі під ноги. Посмішка поволі сповзла з його обличчя.

– Миколо, ходи-но сюди, – покликав свого друга Гаркушенка.

Той підійшов неохоче, немовби його відірвали від надзвичайно важливої роботи.

– Подивись, – Володимир вказав йому на зазор, що утворився між двома блок-корпусами. – Що на це скажеш? Брак.

– Що ти мелеш? – байдуже махнув рукою Микола. – Хіба ж то щілина?

– Блок-корпус повинен стати у пази. А хіба ж ви поставили його на місце?

– Бригадир іде, – долинув чийсь голос. Хлопці, немов по команді, повернули голови. Станіслав Іванович Недзялківський, чоловік років тридцяти, з гострим, навіть якимось жорстким поглядом, швидко забрався наверх і за звичкою обвів поглядом бригаду.

– Молодці, – похвалив, ще нічого не підозрюючи, товаришів, – до кінця обідньої перерви ще ген скільки, а хлопці уже на місцях [1].

– Славо, не поспішай, перероблювати треба, – торкнув його за плече Володимир і вказав на зяючу дірку.

Станіславу було достатньо одного погляду, щоб усе зрозуміти. Як же вчора прогавив? Подумки повернувся до останніх годин вчорашнього дня. Квапились, будь-що хотіли за два останніх дні закінчити з монтажем. Та й їх підганяли зверху: «Давай! Давай! Люди чекають на гуртожиток!» От тобі й гуртожиток. Станіславу пригадалася сцена, як він спокійно, впевнено запевняє начальника управління: «Вважайте, гуртожиток уже готовий!» Хотілося струснути головою, щоб, як мару, відігнати той спогад. От тобі і план, і премія…

– Де Григорович? – зі злістю кинув Станіслав.

– А біс його знає, – спересердя процідив Микола [2].

Як бути? Залатати дірку збоку? Чи зсередини? Щось вигадаємо. Раптовий здогад легким струменем увірвався в душу.

– Чого стоїш? – несподівано для себе кинув він Кондику. – Бери електрозварку, розрізай!

Володимир слухняно, мов учень, що завинив перед вчителем, пішов налагоджувати апарат. Станіслав дістав цигарку, запалив.

– Скільки там того зазору? – спробував заступитися за хлопців Гаркушенко. – Приварили, та й стояв би. Куди б подівся?!

Бригадиру хотілось повернутись, обірвати те базікання, але раптова думка зупинила його. «А чи маєш ти право оце кричати на людей? Де сам був тоді?..»

З-за рогу будинку несподівано виринув кранівник. Станіслав, побачивши його, гукнув, наче наказав:

– Григоровичу! Заводь, швидше заводь двигуна! – І, повернувшись до Володимира, який саме підійшов з електрозваркою, рубонув повітря рукою:

– Розрізай!

Сліпучий спалах електрозварки – Недзялківський мимоволі відвів погляд. Григорович завів двигун потужного крана. Важкі гаки, похитуючись на стропах, зависли над будівельним майданчиком. Прудкий Віктор Онищенко був уже тут як тут і за кілька секунд приладнав ті гаки до спеціальних металевих лапок на краях блок-корпусу.

Хлопці щільно обступили його. Кожен свою роботу знав. Ніхто не промовив ні слова. Бригадир був упевненим: його слово для них – закон. А це зараз найголовніше.

– Григоровичу! Віра, віра! Тільки потихеньку!

Троси натягнулися, блок-корпус важко здригнувся, і один його кінець поволі рушив угору. А другий – наче прикипів до місця. Хтось кинувся вниз з важким ломом, підважив.

Піде, піде, куди він дінеться…

Весну минулого року Станіслав Іванович зустрів на Донбасі. Працював майстром на будівництві теплової електростанції, і все було в нього для спокійного, щасливого життя – цікава робота. Дружина, дочка… І раптом – звістка про аварію на Чорнобильській АЕС, евакуація енергетиків. Там жили його батьки, там, у Прип’яті, він ходив до школи, вчився в технікумі, одне слово, починав життя.

Недзялківський був з тих, хто не любив засиджуватись на місці. Ще в юнацькі роки подався на Північ, потім гайнув на Донбас. Про рідні місця згадував хіба що в електричці чи в автобусі, коли виривався на кілька днів у гості до батьків. І раптом…

Видно, правду кажуть: тільки втративши, починаєш розуміти, що втратив. Станіслав відчував себе винним перед Прип’яттю. Тому, можливо, й виникло непереборне бажання повернутися назад, додому. Кинув усе, примчав. Та на той час обійшлися без нього. А тут саме шукали добровольців для іншої будови – нового міста енергетиків – Славутича.

Тоді, на початку грудня минулого року, де мало вирости місто 21 століття, шумів густий, сосновий ліс, а Станіславові ровесники вже гнали по ньому широченні просіки.

Пішов зводити бетонний завод. Через три дні став ланковим, через тиждень – призначили бригадиром. Працював на совість. Росла бригада – тепер у ній налічувалося уже сімнадцять чоловік – хлопців молодих, щойно після армії. Тож і дисципліну вимагав армійську – ані краплини спиртного, ні хвилини запізнення [3]. Дисципліна і ще раз дисципліна.

Та, мабуть, згодом десь послабився, недогледів, хлопці ж молоді, недосвідчені. Кожна година на особливому рахунку. Люди перебиваються по кутках. Житло треба до зарізу, мов повітря. І воно росте. Та, мабуть, швидкість не тільки на користь справі. Інколи й відкидає назад. Б’є. Боляче б’є. Як тут, з отими клятими блок-корпусами.

…Під вечір сонце зникло за хмарами. Повітря стало якимось свинцевим, все навколо посірішало. А справа просувалася вперед вкрай повільно. Короткі зблиски електрозварки, команди, шум двигуна, брязкання крана. Один блок став, другий… Молодець, Григоровичу, недаремно ж про тебе кажуть: «міліметровщик». Садовив він ті блоки у гнізда точно, не відхиляючись ані на міліметр.

І раптом змовк електрозварювальний апарат. Зник струм. Чому? Кабелі живляться від деесківців, київських домобудівників. Невже вони відключили? Чи самим не вистачає? Треба іти розбиратися.

Недзялківський залишив за себе Володимира, сплигнув униз з другого поверху. От і цього разу повернеться додому пізно. Треба попередити Ірину, щоб не чекала.

Будову огорнула глибока ніч, коли останній блок-корпус ліг у гніздо. На нього піднявся сам Станіслав. Прискіпливо оглянув місце стиковки. Ані шпаринки. Хлопці, відчувши «добро» бригадира, немов скинули важкий тягар.

– Мужики, де Малий? Малого «замурували»! Вітя, сонечко, озовися!

«Сонечко» дало знати про себе з віконного отвору. Хвилин десять пішло на те, щоб зібрати інструмент, прибратися. До автобусної зупинки йшли гуртом. Станіслав з Миколою Гаркушенком відстали.

– Дивна ти людина, Славко. Гуртожитки є гуртожитками. Замурували б, зашпаклювали б ту щілину, та й годі. Тобі що, більше від усіх треба?

– Завтра поговоримо. На людях. Що, у гуртожитках не люди житимуть?!

Додому Станіслав повертався пізно. До Неданчичів підвіз «ПАЗик», в якому їхали литовські будівельники. Зійшов на розі сільської вулиці, до будинку – якихось п’ятдесят метрів.

Удома – все як і завжди. Бабусі Ганні, у якої знімають кімнату, не спалося. Ірина, зачувши чоловіка, прокинулася. Не питаючи, що й до чого, поспішила до печі, витягла горнятко.

– Ти їж, їж, Славику, борщ гарячий.

Київська правда, 1987 р., 15.05, № 112 (18897).

[1] Совєтська людина тільки тоді гідна свого звання, якщо буде працювати навіть під час обідньої перерви, коли “за законом” вона могла б відпочивати.

[2] Але натомість совєтська людина може бути неприсутньою на робочому місці в робочий час – треба ж колись і відпочивати.

[3] Ідеалом трудового розпорядку для совєтської людини є розпорядок армійський. Шкода тільки, що револьверів керівникам тепер не роздають.