Передмова

Валентин Кавунник

Архів Міністерства закордонних справ УНР: від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921)

Архів Міністерства закордонних справ є найбільшим серед архівів інших урядових відомств УНР, оскільки зберігає інформацію про зовнішнє і внутрішнє становище України; складається із дипломатичних документів та документів Державної Канцелярії Головного Отамана, голови Уряду, Міністерства внутрішніх справ, Головного управління Генерального штабу армії УНР, Міністерства фінансів та інших відомств.

Дипломатичний документ – узагальнювальне поняття для зовнішньополітичних (міжнародні договори, меморандуми, ноти) та внутрішньовідомчих (інструкції, обіжники, справоздання й листи) документів, виданих Міністерством закордонних справ (міністр і товариш міністра, директори департаментів та відділів) й закордонними представництвами (головами та членами посольств, дипломатичних, торговельно-фінансових, військових місій та делегацій, а також консульств).

Справоздання є узагальнювальним терміном для рапортів, донесень, доповідей, звітів, звідомлень та інших форм звітності голів посольств, місій та делегацій до зовнішньополітичного відомства, а також для ознайомлення зі змістом цих документів Головного Отамана та голови Уряду УНР.

На відміну від справоздань зміст листів не передбачався для публічного використання, оскільки крім зовнішньої політики в них порушувалися кадрові та фінансові питання. Деякі листи розповсюджувалися обіжно з метою інформування Головного Отамана, голови Уряду та керівників відповідних міністерств.

У нотах / меморандумах, які видавалися урядом та головами посольств місій, делегацій УНР, зазначалася інформація у справі зовнішнього і внутрішнього становища України для президентів мирних конференції, голів урядів та міністрів закордонних справ чужоземних держав. Ці дипломатичні документи готувалися французькою або мовою тієї держави, в якій діяли закордоні представництва УНР.

В обіжниках , які видавалися Міністерством закордонних справ УНР головам дипломатичних представництв, з’ясовувалася зовнішня політика уряду та поточна внутрішня ситуація в Україні. Деякі обіжники були для таємного вжитку, зміст яких не передбачався для розголошення в чужоземній пресі. Як обіжники розсилалися окремі листи, ноти / меморандуми, додатки до справоздань (стенограми, протоколи), інструкції міністра, або товариша міністра, закордонних справ до дипломатичних представників.

Міністерство закордонних справ УНР складалося з Канцелярії Міністра, Департаменту загальних справ та Департаменту чужоземних зносин. У Канцелярії міністра в особових справах зберігалося листування з членами Ради Міністерства, послами, головами місій та делегацій УНР за кордоном; у підпорядкованому відділі преси було зібрано огляди військового, стратегічного і політичного становища в Україні (від травня 1919 до листопада 1920), огляди діяльності Міністерства закордонних справ (від червня 1920 до лютого 1921), реферати, підготовлені в актуальних справах.

До Департаменту загальних справ входили три відділи. У відділі персонального складу зібрано інформацію щодо урядовців, які перебували на службі у відділах, департаментах Міністерства закордонних справ та у посольствах, місіях, делегаціях УНР до чужоземних держав. У бухгалтерсько-господарському відділі зібрано дані про видатки на утримання зовнішньополітичного відомства та дипломатичних представництв УНР, а в юридичному – накази Міністра закордонних справ, закони Ради міністрів та Державної Канцелярії (Директорії).

При Департаменті чужоземних зносин діяли консульський та дипломатичний відділи. У консульському відділі, крім зразків закордонних паспортів, було зосереджено відомості про кількість виданих віз та справоздання консулів УНР. У дипломатичному відділі було зібрано справоздання та листи з додатками (протоколи, стенограми, ноти / меморандуми) голів (керуючих (виконувачів обов’язків)), штатних (заступників, секретарів, радників) та позаштатних членів посольств, дипломатичних, військово-санітарних, фінансово-торговельних місій, делегацій УНР. За підписом голови Уряду та Міністра закордонних справ окремо готувалися ноти / меморандуми. Обіжники цього відділу є найважливішими серед інших циркулярів Міністерства закордонних справ УНР.

До збірника «Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921)» включено документи з архіву Канцелярії міністра та Департаменту чужоземних зносин Міністерства закордонних справ УНР. За цими документами зовнішня політика УНР зумовлювалася єдиним чинником – оборонною війною проти армії большевицької Росії, «Вооруженных сил Юга России» генерала Антона Денікіна та «Русской армии» генерала Петра Врангеля. Для пошуку союзників уряд УНР, починаючи з 1919 року, надсилає делегацію на Мирну конференцію в Парижі, дипломатичні місії до Антанти, нейтральних держав та держав, утворених на території колишньої Австро-Угорської й Російської імперій. На підставі інформації з листів та справоздань, включаючи додатки (ноти, протоколи, заяви, газети) Міністерство закордонних справ сформулювало зовнішню політику УНР: орієнтація на Румунію та Польщу як на союзні держави, що зацікавлені в існуванні самостійної України.

«Українська справа» на Мирній конференції в Парижі взагалі і зокрема у Франції з’ясована у справозданнях голів (Григорій Сидоренко, Михайло Тишкевич) та уповноважених членів делегації УНР (Арнольд Марголін, Олександр Шульгин, Михайло Лозинський). Як додаток, публікується колективна заява членів делегації Сергія Шелухина, Макара Кушніра, Миколи Шумицького, Григорія Лисенка, Володимира Тимошенка, Артема Галіпа, Дмитра Ісаєвича до Директорії УНР, доповідна записка Миколи Шумицького та узагальнювальний огляд діяльності Михайла Тишкевича, підготовлений секретаріатом.

Засідання Ліги Націй у Женеві були фактичним продовженням Мирної конференції в Парижі. У листах та справозданнях Олександра Шульгина, голови, та Арнольда Марголіна, члена делегації УНР до Ліги Націй, встановлено причини відмови прийняття України та інших держав, утворених на території колишньої Російської імперії, до Ліги Націй.

Найважливішим джерелом у вивченні ставлення Франції до самостійності України є узагальнювальні справоздання, листи Олександра Шульгина, голови Місії УНР до Франції (Париж), до Андрія Ніковського та Симона Петлюри. У нотах та меморандумах, які Олександр Шульгин подав до уряду Франції, представлено основні етапи історії УНР.

Справоздання, листи та ноти Миколи Стаховського та Арнольда Марголіна, голів Місії УНР у Великій Британії (Лондон) доповнені справозданнями та нотами Ярослава Олесницького й Марка Вішніцера, які свого часу виконували обов’язки голови місії. У цих дипломатичних документах з’ясовано ставлення англійських громадських та політичних кіл до самостійності України.

Крім справоздань Миколи Василька, голови Місії УНР у Швейцарії (Берн), подані його листи до Костя Мацієвича, що пізніше розсилалися обіжно з огляду на важливу інформацію, яка визначала зовнішньополітичний напрямок діяльності УНР. Ноти Місії УНР, подані на Мирну конференцію у Спа за підписом Михайла Тишкевича, фактично підготував Микола Василько, тому вони і публікуються як додаток до його справоздання.

Листи Костя Мацієвича, голови Місії УНР у Румунії (Бухарест), складають основу дипломатичних документів до дипломатичних представництв УНР за кордоном. Свої справоздання до Головного Отамана та уряду УНР голова Місії у Румунії мав можливість робити усно і особисто з огляду на конфіденційний зміст.

Із дипломатичних документів Місії УНР у Польщі (Варшава) вибрано справоздання, листи (які поширювалися обіжно) Андрія Лівицького від початку діяльності українського представництва з моменту створення до укладання політичного (21 квітня 1920) і військового (24 квітня 1920) договорів з Польщею. Польсько-український союз детально розглянуто у справозданнях Леоніда Михайліва, заступника голови місії.

У справозданнях Володимира Кедровського, голови Місії УНР у Латвії (Рига) зібрано інформацію про дві конференції, які проходили в Ризі: Балтійських держав та польсько-російської. Зокрема зазначено ставлення Балтійських держав до уряду УНР, уряду Християна Раковського та проаналізовано їхні взаємини з Росією.

В окрему групу виділено справоздання та листи Сергія Шелухина, голови Делегації УНР на польсько-російську мирну конференцію в Ризі. Щоб розглянути, як погляди одіозного дипломата протягом одного місяця кардинально змінилися, до чотирьох раніше не опублікованих доповідей додано вже відомі його листи до Андрія Ніковського, Міністра закордонних справ УНР, та Симона Петлюри, Головного Отамана військ УНР.

Опубліковане справоздання Дмитра Левицького, голови Місії УНР в Данії (Копенгаген), є цінним джерелом не тільки щодо можливостей розв’язання східноєвропейського питання з позицій нейтральної держави, але й для висвітлення ставлення большевицької Росії до УНР – через свого представника Максима Литвинова.

У листах та справозданнях Андрія Яковліва, голови Місії УНР в Голландії та Бельгії (Гаага й Копенгаген), ключові події в історії УНР оцінюються у загальноєвропейському контексті.

Із дипломатичних документів Посольства УНР у Австрії (Відень) обрано лист В’ячеслава Липинського до Володимира Темницького як цінне джерело для вивчення поглядів В᾽ячеслава Казимировича та перше справоздання Григорія Сидоренка як виконувача обов’язків посла УНР у Відні починаючи з грудня 1919 р.

Для з’ясування становища Посольства УНР в Туреччині (Царгород) за січень 1919 – березень 1920 обрано до видання справоздання Олександра Лотоцького.

Дипломатичні документи, включаючи додатки, Посольства УНР в Німеччині (Берлін) є найбільш інформативні в архіві Міністерства закордонних справ УНР. Крім вже відомих документів, опубліковано справоздання та листи Миколи Порша та Романа Смаль-Стоцького, в яких зазначено військові, політичні та суспільні особливості держав Антанти, країн Східної Європи, ставлення Німеччини до польсько-українського союзу зокрема та існування самостійної України загалом.

Крім цього надруковано узагальнювальний огляд зовнішньої політики УНР Андрія Ніковського, ноти уряду УНР до большевицької Росії, Польщи, Антанти та обіжники, в яких з’ясовано ставлення УНР до добровольчих армій генералів Антона Денікіна, Петра Врангеля, а також Росії та Польщі.

Всього у збірнику опубліковано 183 дипломатичних документа із яких передруковано 12 (посилання на збірники зазначені в примітках до цих документів):

копія справоздання (машинопис) Михайла Тишкевича, 20 липня 1920;

оригінал справоздання (машинопис) Арнольда Марголіна, 16 липня 1920;

нота (машинопис) Андрія Ніковського, 30 серпня 1920;

оригінал справоздання (машинопис) Олександра Шульгина, вересень 1919;

оригінал листа (машинопис) Олександра Шульгина, 8 листопада 1920;

копію листа (машинопис) Олександра Шульгина, 12 листопада 1920;

копію листа (машинопис) Олександра Шульгина, 15 листопада 1920;

копію листа (машинопис) Олександра Шульгина, 18 листопада 1920;

оригінал листа (рукопис) Олександра Шульгина 22 листопада 1920;

копію листа (машинопис) Олександра Шульгина 25 листопада 1920;

оригінал справоздання (машинопис) Олександра Шульгина 7 грудня 1920;

оригінал справоздання (машинопис) Олександра Шульгина 24 грудня 1920.

Французькі, німецькі, англійські тексти та їх авторські українські переклади подаються за сучасним правописом. У примітках до кожного документа зазначено його опис: оригінал (примірник) або копія, машинопис або рукопис, місце зберігання та, за наявності, публікацію у збірниках. Усі прізвища уніфіковані в українському або французькому / німецькому / англійському написанні та доповнені іменами в квадратних дужках. Лаконічну інформацію про згаданих у документах діячів подано в іменному покажчику, який складається з кириличного та латинського алфавіту. Всі скорочення доповнені за винятком абревіатур УНР (Українська Народна Республіка), БНР (Білоруська Народна Республіка), РСФСР (Російська Соціалістична Федеративна Совітська Республіка), УССР (Українська Соціалістична Совітська Республіка). У текстах документів номери внутрішнього документообігу вилучені беззастережно.

Лексику й синтаксис авторів документів збережено. Титули, назви національностей, місяців подано з малої літери за сучасним правописом, а назви посад та державних установ залишено, як у документах, – з великої букви. За сучасним правописом подається написання слів разом, окремо і через дефіс, вживання великої літери, апострофа й лапок, більшість географічних назв, а також осучаснено пунктуацію. Збережено написання закінчення «–и» в родовому відмінку іменників жіночого роду – «діяльности», «сміливости» та інші; у низці слів іноземного походження збережено м’яку «л» та суфікс «ія», написання «ин» на початку слова, а також літеру «е» у словах «Европа», «европейський» та похідних формах. Решту правописних особливостей документів не відтворено (зокрема використання «і» замість «ї» та «е» замість «є» пояснюється відсутністю відповідних літер у тогочасних друкарських машинках, тому залишати такі особливості написання слів недоцільно).

За аналогією збірників дипломатичних документів «Foreign Relations of the United States», «Documents on British Policy Overseas», «Documents Diplomatiques Français» коментування подій відсутнє.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 13-18.