Арнольд Марголін, «Наша ситуація в Сан-Ремо. Моя подорож до Риму» Андрію Лівицькому, 28 квітня 1920
Наша ситуація в С[ан]-Ремо. Приїхав в С[ан]-Ремо 25-го ц[ього] м[ісяця], застав тут гр[афа] [Михайла] Тишкевича, [Дмитра] Антоновича, [Василя] Мазуренка, [Артема] Галіпа та й [Степана] Перепелицю. [Дмитро] Антонович на другий день ранком (26-го) поїхав чи в Відень, чи в Варшаву, як це мені сказали [Артем] Галіп і [Степан] Перепелиця. На жаль, він не міг – або не найшов потрібним – побачитись зі мною – 25-го я його не застав, але залишив йому картку й адресу, на що жодної відповіди не одержав. Позаяк я з [Дмитром] Антоновичем навіть не знайомий, то думаю, що це – якесь непорозуміння, бо не можу собі уявити причини для якогось злого умислу з боку п[ана] [Дмитра] Антоновича.
В першу чергу я звернувся, зараз по приїзді, до гр[афа] [Михайла] Тишкевича, котрому з’ясував мету мого приїзду. Граф прочитав протокол наради міністрів і послів в Гаазі (від 16 квітня) – щодо спільної праці в С[ан]-Ремо голов наших Місій у Франції, Англії та й Італії, й заявив мені, що він є не голова Місії, а голова Делегації, й що він підлягає не Урядові, а тільки Директорії. На це я йому сказав, що не маю нічого й проти такої концепції, але прошу його інформувати мене й голову нашої Місії в Італії про все, що він тут робить, та й, взагалі, працювати спільно з нами. Далі, я обіцяв йому з свого боку не робити жодних офіціяльних кроків або декларацій без порозуміння з ним. На жаль, ця моя лояльність відносно гр[афа] [Михайла] Тишкевича була однобічною, бо він мені навіть не показав тої декларації, котру він подав тут в С[ан]-Ремо, конференції прем’єрів. Він тільки обіцяв показати цю декларацію, але до цього менту я ні його, ні декларації, не бачив – обмежився тільки тим, що прислав мені учора свою візитну картку.
При таких умовах я міг працювати тут тільки приватно, бо неможливо було показати пред чужинцями таке наше внутрішне безладдя та й скомпрометувати графа. Мої побачення тут з [Albert’ом] Kammerer’ом, нашим другом [Eleftherios’ом] Venizelos’ом, Phil[ip’ом] Kerr’ом та й [Vittorio] Scialoja дають підству для таких висновків:
1) Бажання італійського Уряду визнати хоч би de facto Совітську Росію викликали тут різку і рішучу опозицію Франції, до котрої приєдналась на цей раз і Англія. [Albert] Kammerer та й [Philip] Kerr підкреслювали в розмовах зі мною (перший – з великим «злорадством»), що «з большевиками ми, себто – Антанта, не можемо навіть вступати в переговори», й що «тільки може бути розмова про товарообмін з комісією совітського Уряду в Копенгазі».
2) Щодо нашого питання, то його тут зовсім не ставили на конференції. Найбільш характерно те, що мені сказав [Philip] Kerr на моє питання, чому Антанта не може примусити Совітську Росію визнати самостійність України, він мені дав таку софістичну відповідь: «Та ми ж не визнаємо Совітс[ьку] Росію, як же ми можем з нею взагалі балакати в політичних питаннях»? На моє прохання дати нам допомогу зброєю він каже: «ми тепер вже визнали помилковість нашої тактики допомоги [Антону] Денікіну – й не хочемо більш нікому допомагати, себто не хочемо втручатися. Ми маємо до Вашого руху симпатії, але треба, щоб тепер сам народ доказав своє бажання бути самостійним та й завоював територію». В реляції наших генералів щодо успіхів нашої армії він не вірить та й каже, що у них (себто англійців) є «друга інформація», згідно з котрою наш Уряд не має впливу, й що «більшість території України – в руках большевиків».
3) Натурально, в моїх розмовах я дуже ясно поставив питання щодо наших відношень з Польщею. Мушу з задоволенням констатувати, що в цьому напрямку моя праця в Лондоні дає найкращі наслідки: вони всі дуже добре розуміють трагічне становище С[имона] В[асильовича] та й тих міністрів, котрі находяться на території контрагента… Я знов, як і в Лондоні, пропонував [Philip’у] Kerr’у та й [Vittorio] Scialoja запрохати С[имона] В[асильовича] та й [Józef’а] Piłsudsk’ого в Прагу або друге місто, де можливо було б вільно вирішити питання про наші взаємовідносини, але відповіди вони мені на це не дали й тільки обіцяли передати це своїм прем’єрам. Щодо принципіяльного відношення до цього питання, то можу констатувати, що Англія й Італія є цілком проти ідеї імперіяліст[ичної], великої Польщі за рахунок України. Англ[ійський] тай і італійсь[кий] уряди мають зараз симпатії до визнання самост[ійної] України, але хотять переконатись в силі та й авторитеті нашого Уряду у народа. Дуже погане вражіння роблять на них наші внутрішні інтриги та й «самооплевывание» в нашій пресі, відсутність солідарности та й єдиного фронту.
У французів, як і раніш, три течії: 1) орієнтація на єдину Росію, 2) орієнтація на велику Польщу, за рахунок всіх сусідів, 3) дуже маленька й маловпливова група наших приятелів.
Моя подорож до Риму. Сьогодні я їду в Рим, зі спеціяльною метою побачитись там з [Luigi] Luzzatti (м[ініст]р фінансів) та й иншими представниками італійського єврейства. Їде сьогодні також Посол [Василь] Мазуренко, з котрим у мене повний контакт і порозуміння щодо моїх побачень в Римі.
7-го травня рахую бути в Баден-Бадені, де мешкає моя родина; моє здоровля вимагає, щоб я хоч тиждень відпочив в Б[аден]-Бадені. Після цього, залежно від фінансов[ого] становища Місії в Англії, треба буде або їхати для продовження праці до Лондону, або зліквідувати нашу Місію в Англії.
А[рнольд] Марголін
***
Друкується за оригіналом, рукопис / ЦДАВО України Ф. 4211. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 32-34.
Примірник Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 121. – Арк. 15-16.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 445-447.