Пам’ятник Тарасові Шевченку перед Київським університетом

Олександр Кучерук

Київ Фундація ім. О. Ольжича 2014

Розглядається історія створення пам’ятника Тарасові Шевченкові у Києві, від задуму до втілення. Розраховано на усіх, кого цікавить історія Києва, історія київських монументів на тлі життя столиці України. При ілюструванні використано фотографії, люб’язно надані Національним музеєм Тараса Шевченка та Національним музеєм історії України.

Територія Шевченківського парку у Києві, в якому нині пам’ятник великому Кобзареві, формувалася протягом добрих ста років. Ця земля тривалий час вважалася своєрідним «полем вне града», згодом, як частина історичної місцевості Паньківщина, належала церкві. У ХVII-XVIII століттях тут було кладовище, а згодом, коли місто почало розростатися, цвинтар занепав, і в першій половині ХІХ століття земля «гуляла».

1833 року ухвалено рішення про заснування вищого навчального закладу з назвою Київський імператорський університет святого Володимира. Для будівництва обрано вільну землю край Паньківщини. 1837 року закладено перший камінь споруди, а 1842 року відбулося урочисте відкриття.

Передбачалося навпроти університетської споруди встановити у сквері пам’ятник князю Володимиру, що було б логічно, але подальші події призвели до того, що пам’ятник 1853 року встановили на Володимирській гірці, за Михайлівським монастирем.

Поштовхом для упорядкування території перед університетом та влаштування першого скверу пов’язується нібито з іменем бразильського імператора Педру ІІ, який під час великої приватної подорожі відвідав кілька країн Європи та Азії. У Києві він побував у вересні 1876 року, звідки поїхав до Одеси, Криму і далі через Стамбул до Святої Землі.

Під час триденного перебування у місті імператор багато гуляв, відвідував церкви, установи і, зокрема, університет, де йому рішенням ради надали звання почесного члена.

Немовби тоді Педру ІІ звернув увагу на невідповідність великої гарної споруди університету невпорядковану ділянки навпроти, де паслися корови і шукали поживу свині. Радше, це легенда, бо окультурювання території розпочали одразу по відкриттю університету. Площу вирівняли, проклали труби для відводу води, вимостили камінням відкоси. Проте, упорядкування мало торкнулося території нинішнього Шевченківського парку. Там, як і раніше, випасали худобу…

Микола І Романов. Подарункова монета. 1835 р.	Педру ІІ – імператор Бразилії. Фото. 1848 р.

То ж коли взялися за облаштування Університетського проспекту (згодом – Бібіковський бульвар, нині бульвар Т. Шевченка), зокрема, обсадили його деревами, то територія перед університетом залишалася вкрай занедбаною. Лише 1875 року міська влада взялася за її впорядкування. Для того було навіть створено спеціальну комісію, що доручила міському архітектору-садівнику Карлові Христиані, садівництво якого розташовувався неподалік теперішніх вулиць: Паньківської, Тарасівської та Микільсько-Ботанічної, розбити перед університетом сквер.

Прямокутну ділянку нового парку, що отримав назву Університетський, було обнесено парканом та влаштовано вхід навпроти університету, а для охорони поставлено сторожа. Схема парку, закладена К. Христиані, збереглася, можна сказати, до сьогодні. Ґрунтовного удосконалення парк зазнав при встановленні у центрі скверу 1896 року пам’ятника цареві Миколі І. Крім нових насаджень, в парку влаштовано два фонтани. Відтак парк охороняли вже два сторожі, а згодом тут чергував спеціальний поліційний наряд.

Цей парк розглядали як можливе місце для будівництва Володимирського собору, але звели там, де він стоїть і нині.

Пропозиція про встановлення пам’ятника Миколі І в Києві була внесена київським міським головою П. Демідовим (більшу частину свого життя прожив в Італії та Франції) ще 1872 року, але відгуку в суспільстві не отримала, так само не надходили пожертвування.

Конкурс на кращий проект проводився чомусь Санкт-Петербурзьким товариством архітекторів, що завершився 1887 року, коли П. Демідова не було вже в живих. Київська влада визнала проект-переможець скульптора М. Чижова невдалим і вирішили провести новий конкурс. Як не дивно, але другий конкурс виграв той же М. Чижов. 1896 року пам’ятник нарешті було відкрито до століття від дня народження Миколи І.

Дещо про автора скульптури російського скульптора Матвія Чижова (18381916). Він, селянський син, завдячуючи таланту, зміг отримати професійну підготовку в Московському училищі скульптури, малярства і архітектури та Петербурзькій академії мистецтв, у приміщенні якої тоді жив і працював Т. Шевченко. Багато років М. Чижов співпрацював з М. Мікешиним. Він виконав для мікешинського монумента 1000-ліття Росії у Новгороді скульптури князів Володимира Великого, княгині Ольги, ченців Антонія і Феодосія Печерських, митрополита Петра Могили, князя Костянтина Острозького та ін.

Академік М. Чижов, як типовий представник російського імперського офіційного мистецтва, впроваджував в український культурний простір російську присутність. Скажімо, він є автором пам’ятників адміралу П. Нахімову в Сімферополі та цареві Миколі І в Києві. Близькими ідеологічно до цих пам’ятників є пам’ятник відомому «вішателю» Віленському генерал-губернаторові М. Муравйову у Вільнюсі (1898) та скульптура пам’ятника цариці Катерині ІІ в Петербурзі (1873).

Після падіння Російської імперії в лютому 1917 року, новостворений український парламент – Українська Центральна Рада – очолила політично-державне будівництво. Здавалося, що на часі можна й вирішити проблему зі спорудженням пам’ятника Т. Шевченкові в Києві. Як відомо, за царської влади пам’ятник так і не було встановлено, формально процес розпочався 1904 року зі створення при Київській міській думі спеціального комітету, але «добрі люде» зробили усе, щоб цього не сталося.

За нових умов портрети і зображення Т. Шевченка стали неодмінним атрибутом з’їздів, мітингів, маніфестацій та взагалі громадсько-політичного життя. На одному з перших засідань Центральної Ради у березні 1917 року

«було внесено пропозицію зборів Селянської спілки поставити пам’ятник Т. Шевченкові у Миколаївському садкові проти університету, на місці пам’ятника цареві Миколі І» [Вісти з української Центральної ради. – 1917. – № 3. – Квітень].

Свято 1-го травня у Чернівцях. Фото. 1 травня 1917 р. Колом позначено портрет Т. Шевченка.	Українська громада м. Хабаровська (Росія) на святі народів. Фото. 18 квітня (1 травня) 1917 р.

Подібну ухвалу прийняв І Всеукраїнський селянський з’їзд на початку червня 1917 року:

«Доручити Центральній Українській Раді поставити в першу чергу справу з пам’ятником Тарасу Шевченкові і подбати, щоб він був встановлений в найкращому місті Києва» [Резолюції І Всеукраїнського селянського з’їзду. – Український національновизвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали // – К., 2003. – С. 349.].

Тоді ж було заявлено, що:

«Пора Київській думі на нових умовах поставити справу пам’ятника. Шевченко – наша болюча жертва, загублена старим режимом, і перші часи політичної волі повинні бути зв’язані з його йменням» [Лист П. Стебницького до К. Широцького від 8 березня 1917 р. // Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К., 1966. – С. 446].

23 червня 1917 року на засідання Центральної Ради прибула делегація сільськогосподарського з’їзду Київщини,

«після промов підносять у подарунок Центральній раді портрет Т. Шевченка, випалений на дереві. З приводу цього одним з членів Центральної ради висловлюється побажання, щоб барельєф бувшого наслідника Олексія [Українська Центральна Рада працювала у будинку колишнього Педагогічного музею імені цесаревича Олексія Романова] в залі засідань Центральної ради було знято і натомість повішено подарований портрет Шевченка» [Вісти з української Центральної ради. – 1917. – № 13. – Липень].

Чи було одразу виконано «побажання» – невідомо, але наприкінці року барельєфа цесаревича вже не було.

З часом міністерство внутрішніх справ УНР (міністр М. Ткаченко) підготувало проект постанови «Про ліквідацію пам’ятників самодержав’я», що 25 квітня 1918 року розглянула Рада Народних Міністрів УНР. У доповіді ішлося про те, що в Києві є кілька пам’ятників, котрі були зведені російським урядом, аби демонструвати політичне поневолення України:

«До таких пам’ятників у Києві належать: пам’ятник Миколаю І проти університету […] міністр внутрішніх справ визнає потрібним запропонувати Раді народних міністрів: […] пам’ятник Миколаю І перенести у двір університету» [Нова Рада. – 1918. – 25 квітня].

Прапор одного з військових підрозділів Армії УНР. 1917 р.	Старшини полку ім. Тараса Шевченка. Фото. Вересень 1917 р.

Іменем Т. Шевченка було названо військові підрозділи Армії УНР. Наприклад, початок формування Першого Запорозького полку ім. Тараса Шевченка 1-ї Синьожупанної дивізії з українців-військовополонених у таборах Німеччини покладено в січні 1916 року. Полк імені Т. Шевченка утворено восени 1917 року з вояків-українців запасних батальйонів Волинського, Павлівського, Ізмайлівського та Семенівського гвардійських полків Російської армії. Сердюцький курінь iменi Т. Шевченка 1-ї Сердюцької дивізії сформовано в грудні 1917 року за наказом генерального секретаря військових справ С. Петлюри, 15-й піший полк ім. Т. Шевченка створено в серпні 1919 року з 1-го пішого полку 5-ї Селянської дивізії.

Пропозиції про ліквідацію пам’ятників епохи царизму знайшли своє продовження у декреті Раднаркому УСРР від 7 травня 1919 року «Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Декрет вийшов заднім числом, бо, готуючись до святкування 1 травня, частину імперських пам’ятників було вже ліквідовано, на місці окремих установили нові, що, з огляду на обмежений час, були виконані з нетривких матеріалів.

За повідомленням тодішньої київської преси,

«на засіданню колегії комунального господарства винесено постанову доручити земельному відділові вжити заходів знесення до 1-го травня пам’ятників […] Колегією зроблено запитання Вукописові про мистецьку цінність пам’ятників, при чому зазначено, що ті, котрі матимуть мистецьке, або історичне значіння, будуть передані в міський музей» [Знесення буржуазних пам’ятників // Мистецтво. – 1919. – 1. – С. 16].

Так склалося, що пам’ятник Миколі І ще певний час простояв на своєму місці. 1920 року, готуючи місто до святкування річниці жовтневого заколоту в Петрограді, Київ не лише прикрашали гаслами, а й «зачищали» його. Тоді й настала черга до пам’ятника Миколі І.

Газета «Більшовик» писала, що 3 листопада відбулася нарада комісії з влаштування свята, на якій повідомлено

«про хід праці в технічній секції. До пам’ятника Олександра 2-го підвезено ліси і у п’ятницю [5 листопада] візьмуться за зняття пам’ятника. Знімуть також 7-го [листопада] і пам’ятник Бобринському. Що торкається Миколи 1-го, то його мабуть не встигнуть зняти до свята» [Більшовик. – 1920. – 6 листопада].

Одначе, таки спромоглися.

Пам’ятник Миколі І у Києві в процесі демонтажу. Фото. Листопад 1920 р.	Пам’ятник княгині Ользі у Києві в процесі демонтажу. Фото. Березень 1923 р.

Нам вдалося виявити оригінальну фотографію [Зберігається у фондах Національного музею історії України] 1920 року, на якій зафіксовано пам’ятник Миколі І під час демонтажу. Пам’ятник оточений риштуваннями з системою блоків і канатів. Скульптура вже лежить на землі головою в бік вулиці Терещенківської. (Подібні конструкції зафіксовано на фотографіях демонтажу пам’ятників П. Столипінові та княгині Ользі). Від удару голова скульптури відбилася, відлом пройшов по лінії монтажу. Скульптуру швидко прибрали, вивезли на завод Арсенал і незабаром переплавили.

Тоді ж парк перейменували з Миколаївського на Червоний. Варто зазначити, що радянська лихоманка з перейменувань набула особливої гостроти 1934 року, коли столиця повернулася з Харкова до Києва. Міська топонімія зазнала значних змін.

Зокрема, вулицю Хрещатик 1923 року названо ім’ям радянського дипломата В. Воровського (загинув у Лозані). Щоправда, 1937 року вулиці повернуто її історичну назву, а ім’я В. Воровського надано Червоному парку (колишньому Миколаївському) перед Київським університетом, а також вулиці, що носила ім’я колишнього члена Центральної Ради – українського есера, а згодом більшовика Є. Нероновича (перед тим вулиця називалася Бульварно-Кудрявською).

Більшовики для демонтованих пам’ятників (металевих їхніх частин) знайшли місце для складування на заводі Арсенал. Ось як описує арсенальський склад ілюстроване київське видання «Глобус» за 1928 рік:

«На дворі по кутках, куди викидається все, що непотрібне, панує сонна отупілість минувшини. Попід будівлями, біля стін майстерень попричаювались пам’ятники колишніх вельмож. Подивіться, ось «Молода вдячна Росія» з пам’ятника Олександрові ІІ [Автор помилявся, це скульптура з постаменту пам’ятника П. Столипінові]. Який ледве помітний декадентський сум у її скорбній постаті, і так ніби то брезкаючи, зморщила вона свого аристократичного носика й одвернулася від купи стружок нашого трудового робочого дня. Суворо й велично дивиться в закоптілі вікна до кузні граф Бобринський. Пустуючи, «фабзайчики» [жартівлива назва робітничої молоді учнів фабрично-заводських училищ, скорочено фабзавуч] Арсеналу встромили йому в руки якогось іржавого прута. – «Це буде скіпетр!». Лежать повалені «Російські велетні і з кожним днем що разу більше й більше зникають із пам’яти людської під бадьорі згуки трудових арсенальських буднів» [«Вельможні гості» на Арсенальському подвір’ї // Глобус. – 1928. – № 11 , – С. 15].

Тоді ж постамент колишнього пам’ятника Миколі І, з якого зняли бронзові елементи (літери, царський герб тощо), залишився на своєму місці. Так тривало аж до середини 1930-х років.

Остаточна ліквідація решток пам’ятника Миколі І пов’язана зі спорудженням пам’ятника Т. Шевченкові в Києві перед університетом та виготовленням надгробку на могилі М. Грушевського на Байковому кладовищі.

М. Грушевський. Фото. 1930-ті рр.	Будинок ВУАН у Києві. Фото. 1920-ті рр.

Знаємо, що після смерті М. Грушевського – колишнього голови Центральної Ради, академіка Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) та Академії Наук СРСР, що сталася 24 листопада 1934 року, Рада народних комісарів УСРР ухвалила:

«Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України – Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко* (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім’ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць**» [Вісті ВУЦВК. – 26 листопада. – 1934 р.].

[* Порайко Василь (1887-1937) – український радянський діяч. Народився на Галичині, у лютому-квітні 1920 року – командувач Червоної Української галицької армії. У 1927-1930 рр. Народний комісар юстиції УСРР та генеральний прокурор. З грудня 1930 по серпень 1937 – заступник голови РНК УРСР, член оргбюро ЦК КП(б)У (1930–1937). 1937 заарештований за сфабрикованим обвинуваченням. Розстріляний.]

[** Правда, вже у липні 1938 року рішенням голови Ради народних комісарів УРСР Д. Коротченка призначена пенсія родині Грушевських була анульована, а за одно відібрано будинок по вул. Паньківській, 9, залишивши вдові М. Грушевській одну кімнату на другому поверсі.]

В. Порайко – заступник голови Раднаркому УСРР. Фото. 1930-і рр.	В. Затонський – нарком освіти УСРР. Фото. 1930-і рр.

Місцем поховання праху М. Грушевського визначили Байкове кладовище, на головній алеї за Вознесенською церквою.

Похорон відбувся 29 листопада 1934 року, труну з тілом покійного від будинку Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) на Володимирській, 55, де відбувалося прощання, до Байкового кладовища супроводжувало 400 осіб. На кладовищі відбувся жалібний мітинг, на якому нарком освіти УСРР В. Затонський (колишній член Української Центральної Ради) виступив з промовою, в якій назвав М. Грушевського найвидатнішим з українських буржуазних істориків.

Одразу вирішено було встановити надгробок, але до втілення приступили весною 1936 року. Проект надгробку створив добрий приятель М. Грушевського, відомий митець, архітектор В. Кричевський, згідно проекту – це гранітний усічений обеліск з портретом М. Грушевського.

[Кричевський Василь (1872-1952) – митець, архітектор, графік. Автор проекту будинку Полтавського земства. 1917 р. обраний першим ректором державної академії мистецтв, створив державний герб УНР, проектував кредитові білети УНР. У 1930-х рр. створив проект музею Т. Шевченка у Каневі, брав участь у продукуванні українських фільмів. Після ІІ світової війни на еміграції, жив у Венесуелі, де і помер.]

Виконання пам’ятника доручено Державним скульптурним майстерням, що виконували подібні роботи та надавали послуги митцям.

Тоді в Києві було не так уже й багато скульпторів, а ще менше тих, які б працювали з каменем і мали певний досвід. Тому спочатку звернулися до викладача Українського художнього інституту (нині – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) скульптора П. Ульянова. Проте він, пославшись на те, що сума виділена на виготовлення надгробку замала, і він украй завантажений роботою, не згодився прийняти замовлення та порадив звернутися до свого молодшого колеги скульптора Івана Макогона.

Іван Макогон народився на Слобожанщині 1907 року. 1931 року закінчив Харківський художній інститут по класу монументально-станкового живопису, паралельно навчався скульптури у І. Севери. 1934 року він, І. Макогон, виконує у мармурі портрет В. Леніна для штабу Київського особливого військового округу. Того ж року створює (у мармурі) чи не найкращу свою композицію – пам’яті загиблого друга скульптора І. Левицького.

Над скульптурою надгробка М. Грушевського І. Макогон працював у великій спільній робітні Державних скульптурних майстерень, разом з іншими скульпторами.

В. Кричевський. Фото. 1930-і рр.	І. Макогон. Фото. 1930-і рр.

Опрацювавши наявні фото та інші портретні зображення М. Грушевського, скульптор виліпив барельєф у глині і показав його архітектору В. Кричевському, а також дружині, брату й дочці М. Грушевського та іншим, хто добре знав покійного. Загальний висновок був практично однозначний – портрет удався. Далі за технологією з глиняної моделі зняли гіпсову форму, а з неї вже зробили гіпсовий відлив, що й слугував за модель для рубання барельєфу в камені.

Але ж… Несподіваною виявилася доля гіпсової форми портрету М. Грушевського. Форма лежала побіч з іншими в майстерні і перегодом, після завершення роботи в камені, її, як то водиться, мали б утилізувати. Наближався 1937 рік. Розуміючи значення самого факту створення портрету М. Грушевського в ті неспокійні часи, знайшлися художники (називати їхніх прізвищ, не маючи на те дозволу, не можу), які, добре запакувавши форму в просмолену мішковину, закопали її у певному місці.

Коли ж 1966 року, незважаючи на тавро «буржуазного націоналіста», у соті роковини з дня народження М.Грушевського, було опубліковано про автора «Історії України-Руси» кілька статей, і багато хто подумав, що часи міняються на краще, ті художники викопали форму й занесли її авторові, тобто І. Макогону. А той, переживши сталінські часи, коли над ним завжди висіла своєрідним «дамоклевим мечем» робота над надгробком М. Грушевського, взяв і побив форму…

Готуючись до 125-ліття від дня народження Т. Шевченка, 10 квітня 1935 року постановою РНК УСРР та ЦК КП(б)У для вшанування пам’яті Кобзаря вирішено спорудити йому пам’ятник в Києві та відкрити 1936 року в 75-ту річницю від дня смерті. Постановою схвалювалась пропозиція Київського обласного виконавчого комітету, обкому КП(б)У та президії Київської міськради про встановлення пам’ятника в сквері напроти державного університету на місці колишнього пам’ятника цареві Миколі І. Проектування пам’ятника доручили авторові пам’ятника Т. Шевченкові у Харкові Матвію Манізерові. Уже без ніяких конкурсів та позірної «демократії».

Часу було мало, тому одразу взялися до підготовчої роботи. Спочатку демонтували рештки постаменту, що залишився від пам’ятника Миколі І, та перепланували ділянку під новий пам’ятник.

Тим часом, шукали відповідний матеріал для надгробка М. Грушевському, хоч і не просто, але вдалося таки домовитися з міською владою на використання каменя від постаменту пам’ятника цареві. Як згадував І. Макогон:

«Нарешті настав відповідальний і прекрасний момент: я почав втілювати образ Грушевського у граніті. У цей час почалася підготовка до спорудження пам’ятника Т. Шевченкові у Києві. Місце, де він мав стояти, обгородили високим парканом, а з одного боку зробили велике накриття. Там були численні майстерні, де дали місце й мені для роботи над надгробком М. Грушевського. Коли я прийшов туди, на майданчику лежали величезні брили граніту з постамента колишнього пам’ятника Миколі І. Архітектор В. Кричевський допильнував, аби гранітники правильно виготовили з того каменю деталі пам’ятника. Коли центральний блок було завершено, я приступив до своєї скульптурної праці. Вона йшла успішно й була закінчена протягом тридцяти днів» [Макогон І. Невідкритий і неосвячений пам’ятник // Старожитності. – 1997. – Ч. 7].

Скульптор І. Макогон. Портрет М. Грушевського. 1990-ті рр.	І. Макогон працює над надгробком М. Грушевського. Фото. 1936 р.

Протягом місяця І. Макогон завершив роботу над барельєфом, відтак частини пам’ятника відвезли на могилу і змонтували. Хоча роботи й велися, але у будь-який момент можна було чекати заборони, це ж був 1937 рік – рік «великої чистки». Проте, установку надгробка завершили.

Існує легенда, що попервах надгробок з портретом М. Грушевського стояв до алеї між ділянками кладовища. Але влада, щоб зробити надгробок менш помітним, наказала розвернути пам’ятник углиб цвинтаря портретом від проходу. Та це не так!

«Раптом поповзла чутка, що готуються урочисто його [надгробок на могилі М. Грушевського – Авт.] відкрити й що будуть запрошені як гості делегації українських товариств Канади і Франції. […] Але раптом приголомшила страшна звістка, що заарештовано всіх колишніх учнів-істориків М. С. Грушевського й в тому числі ув’язнили й його дочку Катерину Михайлівну Грушевську. Про відкриття вже й думки не було» [Макогон І. Про створення пам’ятника на могилі М. С. Грушевського // Український історик. – № 3-4 (110-111); 1-4 (112-115). – 1991-1992. – С. 368].

Надгробок на могилі М. Грушевського на Байковому кладовищі. Скульптор – І. Макогон, архітектор – В. Кричевський. Фото. 1950-ті рр.	Панахида на могилі М. Грушевського та освячення пам’ятника на Байковому кладовищі у Києві. Фото. 1991 р. Третій зліва – архієпископ Антоній Масендич, четвертий – архієпископ Володимир Романюк.

Так простояв надгробок аж до часу Незалежності України. В листопаді 1991 року, широко відзначаючи 125-літній ювілею М. Грушевського, громадськість, серед іншого, влаштувала урочисте відкриття пам’ятника на могилі М. Грушевського [Авторові цих рядків випала честь брати участь в організації заходів по відкриттю і освяченню надгробка на могилі М. Грушевського у Києві]. 24 листопада після панахиди в Софійському соборі відбувся хресний хід, в якому взяли участь кілька тисяч осіб (на похоронах 1934 року було лише кілька сотень), і закінчилася хода на Байковому кладовищі, де владики і священики Української автокефальної православної церкви на чолі з архієпископом Київським і Переяславським Антонієм Масендичем та архієпископом Білоцерківським Володимиром Романюком (майбутній патріарх Київський та всієї України) освятили надгробок на могилі М. Грушевського.

Ось у такий спосіб час й історія розпорядилися з пам’ятником цареві Миколі І у Києві.

Київ перших десятиріч 20-го століття, незважаючи на зусилля кількох попередніх поколінь, тривалий час не мав пам’ятника Т. Шевченкові. За царської влади спорудження блокувалося на різних рівнях. Хоча перший пам’ятник поетові на українських землях з’явився 1898 року в Харкові старанням родини Алчевських, там установлено мармурове погруддя роботи скульптора В. Беклемішева. Щоправда, цей пам’ятник був розташований на приватній території садиби Алчевських.

В добу Української Народної Республіки та Української Держави також не вдалося здійснити задумане. Лише 1919 року в перший прихід більшовицької влади до Києва, в місті було встановлено невеликий пам’ятник (погруддя скульптора Ф. Балавенського) на сучасній Європейській площі, але під час кількамісячної окупації міста військами генерала А. Денікіна того ж таки 1919 року погруддя знищено.

Розбитий російськими білогвардійцями пам’ятник Т. Шевченкові у Києві. Фото. Серпень 1919 р.

11 березня 1919 року в Києві відбулося Шевченківське свято, під час якого на Михайлівській площі було відкрито імпровізований пам’ятник. Погруддя Т. Шевченка роботи скульптора Б. Кратка (виконане з фанери) встановили на постаменті колишнього пам’ятника княгині Ользі, бокові скульптури обшили дошками. Тоді ж заклали наріжний камінь нового пам’ятника на тому місці, що свого часу відвела міська влада під пам’ятник Кобзареві.

Газета «Більшовик» писала, як колони демонстрантів з усього міста зібралися на Михайлівській площі –

«Погруддя Шевченка, закрите білим полотном, було гарно прибране портретами, килимами, рушниками та квітами. О 2 годині дня під згуки Інтернаціоналу полотно з погруддя Тараса Шевченка знімають. Почалися промови представників ріжних партій та організацій. […] О 4 годині дня під згуки усіх оркестрів, котрі грали Інтернаціонал, відбулася закладка пам’ятника Тарасові Григоровичові Шевченкові. Тов. Затонський [народний комісар освіти УСРР – Авт.] і тов. Іванов [голова Київського губвиконкому – Авт.] поклали перші дві цеглини на майбутній пам’ятник Тарасові Шевченкові і засипали їх землею» [Більшовик. – 13 березня. – 1919].

На встановлення погруддя на Михайлівській площі відгукнувся у властивий для поета спосіб П. Тичина:

І хтось Твоє погруддя встановив

Поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…

Цей пам’ятник виявився недовговічним, але великого пам’ятника, закладку якого провели 14 березня 1920 року, так і не звели.

Ще одне рішення щодо пам’ятника Т. Шевченкові було ухвалено Київським губвиконкомом, яке опубліковане 11 березня 1923 року (навздогін шевченківським дням), отож

«Ухвалено поставити пам’ятник Т. Г. Шевченкові на розі Бульвару Шевченка і Безаківської вул. [нині вулиця Симона Петлюри – Авт.] на п’єдесталі колиш. пам’ятника графа Бобринського» [Більшовик. – 11 березня. – 1923],

та й цю ухвалу не виконали.

У Х числі за 1923 рік газета «Література, наука, мистецтво» (щотижневий додаток до київської газети «Пролетарська правда») повідомила, що на засіданні організаційного бюро із будівництва пам’ятника Т. Шевченкові у Києві, яким керував народний комісар освіти УСРР Г. Гринько, розглянуто питання щодо спорудження пам’ятника поетові в Києві, зокрема пропозиції на предмет місця для пам’ятника. Зокрема, М. Біляшівський запропонував поставити пам’ятник над Дніпром, біля Петровської алеї, Лесь Курбас уважав, що найкраще місце йому там, де колись був пам’ятник Олександрові ІІ на Європейській площі… Або ж на місці пам’ятника князеві Володимиру, ліквідувавши його, або ж на нинішній площі Перемоги чи перед Бессарабським ринком. Найдоцільнішим усе ж визнано місце для пам’ятника Т. Шевченкові перед університетом у парку.

«Було підкреслено політичний зміст збудування пам’ятника Шевченкові на тому самому місці, де стояв пам’ятник царя, котрий його заслав […] Щодо характеру пам’ятника намічено дві думки: поставити на постаменті пам’ятника Миколі І фігуру Шевченка і зробити нову композицію з фігурами й барельєфами, використавши мотиви творчости Шевченка. В цих двох напрямках буде оголошено конкурс» [Література, наука, мистецтво. – № 10. – 1923].

Тоді ж визначено, що конкурс триватиме чотири місяці з 1 січня до 1 травня 1924 року та визначено суму грошових премій. Та й це починання залишилося не реалізованим.

Могила Т. Шевченка. Фото. 1882 (83) р.	Могила Т. Шевченка. Гравюра. 1880-ті рр.

Весною 1918 року С. Петлюра, очільник Всеукраїнського земства, подав на розгляд Центральної Ради проект утворення національного заповідника у Каневі, але Рада не встигла його ухвалити. А вже рішенням уряду Української Держави від 10 червня 1918 року, на пропозицію голови уряду Ф. Лизогуба, могила і територія навколо неї були визнані національною власністю.

20 серпня 1925 року могилу Т. Шевченка з навколишньою територією рішенням Раднаркому УСРР оголошено державним заповідником і передано в управління Наркомату освіти УСРР. Тоді ж громадська ініціатива про упорядкування могили Т. Шевченка і встановлення нового пам’ятника на Чернечій горі призвела до того, що у жовтні 1926 року було утворено Комітет для упорядкування могили. Очолив його нарком освіти УСРР М. Скрипник.

Комітет організував два конкурси – 1927 і 1931 років, щоправда усе це залишилося без наслідків. Як зазначив заступник наркома освіти А. Хвиля (Олінтер), перший

«конкурс було зірвано в зв’язку з тим, що в комітет, який був створений М. Скрипником, входив ряд шкідників-націоналістів […], які всіх сил приклали, щоб зірвати заходи радянської влади щодо вшанування пам’яті Шевченка» [Хвиля А. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові. Історичний нарис про будівництво пам’ятника Т. Г. Шевченкові. – К., 1934. – С. 48].

Насправді комуністична влада доступними для неї засобами притишувала справу Канева, що асоціювалася зі «шкідниками-націоналістами» на чолі з М. Скрипником, натомість сприяла зведенню пам’ятника в Харкові, тогочасній столиці УСРР.

Своєрідним полем битви стала проблема пріоритетності. М. Скрипник наполягав на першочерговості справи – впорядкування могили і пам’ятника в Каневі, а голова столичних (харківських) комуністів П. Постишев віддавав перевагу Харкову як столиці соціалістичної України та спорудженню саме тут пам’ятника поетові-революціонеру.

Більшість конкурсних проектів канівського пам’ятника були занадто «революційними» і, у своїй більшості, багатослівні, якщо застосувати це визначення до скульптури. Немає де правди діти, мабуть і добре, що вони не були реалізовані. Все ж комітет визначив переможця, ним став проект скульпторів К. Бульдіна й А. Дарагана та архітектора Д. Торубарова, який автори мали ще доопрацювати згідно зауважень і пропозицій комітету.

Програма міжнародного конкурсу на проект пам’ятника Т. Шевченкові у Харкові. 1930 р.	М. Манізер, Й. Лангбарт (арх.). Проект пам’ятника Т. Шевченкові у Харкові. 1930-го року. Фото. 1930 р.
Виставка проектів пам’ятника Т. Шевченкові у Харкові. Фото. 1933 р.	К. Алексєєв та ін. Проект пам’ятника Т. Шевченкові у Харкові. Фото. 1930 р.
К. Бульдін, А. Дараган, Д. Торубаров (арх.). Проект пам’ятника Т. Шевченкові у Каневі на могилі. Фото. 1930 р.	К. Бульдін, Й. Чайков. Проект пам’ятника Т. Шевченкові у Каневі на могилі. (варіант). Фото. 1930 р.

Проект-переможець виражав сидячого на низькому постаменті Т. Шевченка, навколо нього по спіралі (за годинниковою стрілкою) розташовано постаті-ілюстрації від літературної поетової Катерини до революціонерів з (червоним) прапором.

Питання, яким має бути пам’ятник Кобзареві, активно обговорювалося українською творчою інтелігенцією. Весною 1929 року в харківському Будинку літератури ім. Блакитного відбулося два диспути на тему «Яким має бути пам’ятник Тарасу Шевченкові?». Як повідомлялося в пресі, диспутанти дійшли до такого висновку:

«Поєднати ідею Шевченка з нашою епохою – ось основна вимога до скульпторів, архітекторів та інженерів, що будуватимуть пам’ятник» [Література та мистецтво. – 1929. – 6 квітня].

1 червня 1929 року бюро Харківського окружного комітету КП(б)У прийняло рішення:

«Вважати за необхідне, щоб у м. Харкові, як столичному центрі Радянської України, в 1929 – 1930 р. був поставлений пам’ятник Т. Г. Шевченкові» [Постанова бюра Харківського окружкому КП(б)У від 1/VІ 1929 року за підписом голови Харківського окружного комітету КП(б)У П. Постишева відтворена факсимільно на сторінці 50 у книзі А. Хвилі «Пам’ятник Т. Г. Шевченкові. Історичний нарис про будівництво пам’ятника Т. Г. Шевченкові» (1934)].

На що М. Скрипник, на якого саме розпочалося гоніння, відповідно зреагував так:

«Вони хотіли б, так би мовити, відбояритись од питання будування української радянської культури пам’ятником […] чорт з вами, нате вам пам’ятник вашого Шевченка […] і не турбуйте нас питаннями будування української радянської культури» [Скрипник М. Навколо оперової будівлі // Комуніст. – 1929. – 11 серпня].

Влада вчинила досить продумано, конкурси пам’ятників для Харкова і Канева було об’єднано. Що з цього вийшло, побачимо далі. Для контролю ЦК КП(б)У утворив спеціальну політичну комісію у складі з семи осіб на чолі з П. Постишевим, що визнала за доцільне провести закритий конкурс на кращий проект пам’ятника для Харкова і Канева.

В умовах конкурсу чітко було визначено, що «революційна постать Шевченка тепер, після пролетарської революції, очищена від усякого містично-національного, хуторянсько-просвітницького намулу», й Кобзаря необхідно зображати як провідника нової комуністичної цивілізації без романтично-селянського ореолу, вирізняти його як поета-революціонера, провідника народу «в соціальній революції проти панів, царів і духовенства» [Програма міжнародного конкурсу на проект пам’ятника Т. Г. Шевченкові у м. Харкові. – Харків, 1930. – С. 24].

У вересні 1933 року урядова комісія оприлюднила документ під назвою «Ухвала урядової комісії в справі закритого конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові в м. Харкові та на могилі коло Канева».

«З проектів пам’ятника на могилі біля Канева Комісія схвалює прийняти для здійснення проект пам’ятника роботи скульпторів т. т. Бульдіна і Дарагана та архітектора т. Торубарова».

Здається, ніби все добре, але читаємо далі –

«Комісія доручає авторам проекту за художнім керівництвом заслуженого діяча мистецтв т. Манізера подальше удосконалити проект пам’ятника» [Цит. за Хвиля А. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові. Історичний нарис про будівництво пам’ятника Т. Г. Шевченкові. – К., 1934. – С. 58]

і додається низка конкретних вказівок, що і як треба зробити. Фактично канівський пам’ятник поставлено під контроль ленінградського скульптора Г. Манізера, хоча поданий на конкурс його проект не увійшов до числа фаворитів.

Варто сказати кілька слів про М. Манізера. Походив він з родини обрусілих німців, народився в Санкт-Петербурзі 1891 року, 1916 року закінчив Петербурзьку академію мистецтв у В. Беклемішева (автора портретів Т. Шевченка, одне погруддя було установлено у садибі Алчевських у Харкові у 1899 році, інше використане 1919 року для пам’ятника у Києві). М. Манізер – автор багатьох радянських пам’ятників і монументів Леніну, Свердлову, Кірову, Чапаєву та ін. Як особа особливо довірена до влади, він 1953 року знімав посмертну маску з обличчя Сталіна. Тричі лауреат Сталінської премії, орденоносець і т. д., тобто людина перевірена, ідеологічно тверда, від курсу партії не відхиляється.

Тоді ж переможця проекту пам’ятника Т. Шевченку для Харкова не визначено, але зазначено:

«Рекомендувати скульпторові Манізерові і Страхову подати нові проекти пам’ятника», а архітекторові Ф. Кричевському та скульпторові С. Меркурову «розробити на основі даних Комісією вказівок постамент пам’ятника» [ Цит. за Хвиля А. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові. Історичний нарис про будівництво пам’ятника Т. Г. Шевченкові. – К., 1934. – С. 58].

Й вказано, що термін подачі нових та опрацьованих проектів до 10 листопада 1933 року.

Коли оглянути усі проекти конкурсу, то більшість з них були за однією схемою – на постаменті фігура Т. Шевченка, а навколо: постаті робітників, селян, шахтарів, червоноармійців тощо у різній «комплектації» і позах.

Як бачимо, проект для Канева був затверджений, а для Харкова доручено виготовити новий варіант М. Манізерові і А. Страхову.

Цікаво, що М. Манізер, як визначений «старший» над проектом для Канева, використав основу проекту К. Бульдіна і А. Дарагана, врахувавши пропозиції комісії, що були висловлені стосовно канівського проекту, одноосібно запропонував проект пам’ятника для Харкова. Зберігаючи фактично схему К. Бульдіна і А. Дарагана, М. Манізер повищив постамент і розвернув групу антуражу проти годинникової стрілки.

Державна комісія затвердила проект М. Манізера і дала добро на його втілення. К. Бульдін і А. Дараган висловили обурення відкритим плагіатом і письмово звернулися з протестом до влади, заручившись підписами інших митців. Проте новопризначений голова РНК УСРР П. Любченко (недавній борець проти М.Скрипника і націонал-ухильників) запропонував їм «забути» ту справу і підготувати новий проект для Канева. Натомість, скульпторам дано на допомогу ще й скульптора Я. Ряжбу.

Про «запозичення», скажемо так, М. Манізера, ішлося й у фаховій літературі: виявляється, що «переосмисливши і творчо розвинувши окремі цікаві знахідки, що їх дав матеріал конкурсу, Манізер представив зовсім новий, оригінальний проект» [Варварецький В. В. Становлення української радянської скульптури. – К., 1972. – С. 56], той, який і був втіленим.

Минуло ще два роки з кількома переробленнями й уточненнями, і нарешті в квітні 1937 року постановою РНК УСРР затверджено новий проект пам’ятника для Канева – тридцятиметрова камінна (бетонна) тополя, під якою сидить поет, по спіралі тополю оточували персонажі, а попереду – робітник з «прапором революції».

Через кілька місяців застрелився голова РНК П. Любченко, А. Хвилю арештували, а до України прибув новий партійний «хазяїн» – М. Хрущов. Проект, що його підтримували попередники, втратив перспективу бути реалізованим, до того ж додалася гостра мистецька критика (цілком справедлива) на адресу камінної тополі.

Роботи щодо спорудження харківського пам’ятника розпочалися під час святкування 120-ліття від дня народження Т. Шевченка у березні 1934 року. Але поки вони тривали, столицю з Харкова повернено до Києва. Через рік на відкриття пам’ятника в обласний центр Харків республіканське начальство приїхало вже з Києва. Відкрили ж харківський монумент 24 березня 1935 року, хоча відкриття масштабного пам’ятника Кобзареві в Харкові було акцією дещо запізнілою.

Відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Харкові. Фото. 24 березня 1935 р.	Пам’ятник Т. Шевченкові у Харкові. Фото. 1930-ті рр.

Отож не минуло й місяця від харківських урочистостей, як 8 квітня 1935 року політбюро ЦК КП(б)У схвалило пропозицію про встановлення в Києві пам’ятника Т. Шевченкові [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 374, арк. 1]. 10 квітня ухвалу політбюро продублювали постановою РНК УСРР та ЦК КП(б)У, й було вирішено спорудити пам’ятник Т. Шевченкові в Києві та відкрити його в 75-ту річницю з дня смерті поета в 1936 році. Постановою схвалювалась пропозиція Київського обласного виконавчого комітету, обкому КП(б)У та президії Київської міськради про встановлення пам’ятника в сквері напроти Київського університету.

М. Манізер. Фото. 1930-х рр.	Й. Левінсон. Фото. 1930-х рр.

Проектування пам’ятника було доручено авторові пам’ятника Т. Шевченкові у Харкові М. Манізерові. Архітектор пам’ятника Є. Левінсон писав в офіційному органі українських архітекторів «Архітектура радянської України»:

«Пам’ятник споруджується на тому самому місці, де колись стояв пам’ятник цареві Миколі І, супостатові і катові великого українського поета-революціонера. Там, де стояла фігура імператора – жандарма і тюремника…» [Левінсон Є. Пам’ятник великому українському поетові Т. Шевченкові // Архітектура радянської України. – 1939. – 41.]

Справді, у цьому був певний символізм. Бронзова постать колишнього володаря земель і людських душ з Гольштейн-Готорпської династії на російському престолі, що брутально розправився з Т. Шевченком, заславши його на десять років у солдати з садистичним приписом – без права писати і малювати та, який запам’ятався розгромом декабристського руху, кривавим придушенням польського повстання, бездарною Кримською війною, простояла у Києві якихось двадцять років. Натомість, його місце зайняв колишній раб-кріпак.

Скульптуру відлили у бронзі. Її привезли з Ленінграда до Києва та встановили на постамент (7 метрів) у парку, тоді ще імені В. Воровського.

Як розвивалися події далі, згадує у своїх спогадах І. Макогон:

«Вирішити долю майбутнього пам’ятника зібралася комісія під головуванням Тичини. Я і мій приятель Олександр Копиленко приїхали раніше. Побачивши статую Шевченка висотою 3,6 метра, ми відчули, що її розміри не відповідають вже підготовленому постаменту. […] Я сказав, що ця статуя не пасує до цього постаменту, що потрібна більша постать поета. Всі згодилися, що вона для цього місця малувата» [Цит. за кн.: Тарахан-Береза З. Святиня. Науково-історичний літопис Тарасової Гори. – К., 1998. – С. 409].

Прорахунок авторів пам’ятника був очевидним. Визначений термін його відкриття став нереальним.

Запропонували скульптуру використати для пам’ятника на могилі у Каневі, а для Києва терміново виготовити більшу фігуру. Загальний обсяг робіт у Каневі був значно більший, ніж у Києві, де постамент практично був готовий, а у Каневі необхідно було вирішити низку проблем, як архітектурно-планувальних, так і технічних. До того ж, необхідно було так вести будівельні роботи, щоб не зашкодити власне самій могилі і похованню.

У вересні 1938 року до Києва привезли зменшену модель пам’ятника, яку оглянули члени Шевченківського комітету, а також перший секретар КП(б)У М. Хрущов та інші високопосадовці. По тому

«Уряд України затвердив проект з деякими змінами і строк виготовлення пам’ятника. Пам’ятник буде встановлений до 125-річчя з дня народження поета [у 1939 році]. Зміни доручено зробити авторові проекту, скульптору М. Г. Манізерові» [Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Києві // Радянський Київ. – 1938. – № 12-13. – С. 34].

Прискореними темпами в Ленінграді М. Манізер розпочав роботу за затвердженим проектом над повнорозмірною скульптурою для Києва.

Для контролю над роботою в січні 1939 року до Ленінграда їздила делегація від Шевченківського комітету на чолі з О. Корнійчуком. Тепер висота скульптури сягала понад 6 метрів, а разом з постаментом – це було близько 14 метрів, а із земляним насипом зі сходами – майже 20 метрів.

Ідеологічна «довершеність» пам’ятника – Шевченко революціонер-демократ, – була даниною часу, М. Манізер зумів знайти компроміс між фаховим професіоналізмом і служінням ідеології.

«У цієї людини велика майстерність, він добре володіє ремеслом скульптора. Але духовного начала у нього мало. Пам’ятник Шевченкові дуже слабий. Доводиться жалкувати, що він (Манізер) так багато продуцирує. Манізер весь Радянський Союз заставив одноманітними пам’ятниками. Для багатьох скульпторів він стає прозивним штампом, позбавленим душі» [Цит. за кн.: Золотоверхова І., Коновалов Г. Довженко – художник. – К., 1968. – С. 115-116],

– так охарактеризував пам’ятник Т. Шевченкові й творчість М. Манізера О. Довженко.

Напередодні відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Києві. Фото березня 1939 р.	Перепустка на відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Києві. Березень 1939 р.
Відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Києві. Фото. 6 березня 1939 р.	М. Хрущов – керівник компартії УРСР виступає на відкритті пам’ятника Т. Шевченкові у Києві. Фото. 6 березня 1939 р.

Відкрили київський пам’ятник 6 березня 1939 року, під час заходів з відзначення 125-ліття Т. Шевченка. Біля пам’ятника – трибуна, за ним декорації з червоних прапорів та портрета Леніна у центрі. На трибуні: М. Хрущов, голова Шевченківського комітету О. Корнійчук, гості з Білорусії, Грузії, Азербайджану, Вірменії та Росії. За сценарієм в урочистостях взяли участь: десять онуків Т. Шевченка та п’ять його земляків з села Моринці. Урочистий мітинг відкрив (з преси відомо, що там було 200 тис. осіб) М. Хрущов. В українських газетах його промова наводилася українською мовою, а в російськомовних – російською (цитати з Шевченка не перекладалися).

Фрагмент моделі пам’ятника Т. Шевченкові у Києві. Фото. 1938 р.	Пам’ятник Т. Шевченкові у Києві. Фото. 1940-ві рр.

Постає запитання, якою ж мовою говорив М. Хрущов при відкритті пам’ятника Т. Шевченкові. Відповідь могла б дати кінохроніка, зокрема тижневий кіножурнал «Радянська Україна», але, як не дивно, відкриття пам’ятника Т. Шевченкові до сюжетів журналу чомусь не потрапило. Свого часу кіножурнал «Радянська Україна» помістив сюжет про М. Манізера під час роботи над скульптурою пам’ятника Т. Шевченкові у його ленінградській майстерні (1935 р. № 4), й добре висвітлено відкриття пам’ятника Т. Шевченкові в Харкові (окремий фільм студії «Союзкінохроніка» 1935 р.).

Припускаємо, що сюжети 1939 року були вилучені пізніше, з огляду на те, що там зафіксовано «ворогів народу». Хоча в інших випусках кіножурналу такої постцензури не помічено, ці журнали просто не показували.

Проте, слід зауважити, що в пресі відкриття пам’ятника та урочистості з нагоди 125-ліття від дня народження Т. Шевченка висвітлювалися досить широко, з текстами виступів, фотографіями тощо.

Так усе ж, якою ж мовою говорив М. Хрущов… Безсумнівно, він виступав російською, бо відкриття пам’ятника входило у програму всесоюзних заходів, в якому брали участь представники інших народів, а мовою «міжнаціонального спілкування» була визначена російська. До того ж, М. Хрущов не володів українською настільки вільно.

До 125-літнього ювілею рішенням президії Верховної ради СРСР ім’я Т. Шевченка було присвоєно Київському університету та Київському театру опери і балету, а групу українських літераторів нагородили орденами СРСР (одним списком з іншими письменниками) та встановили дві стипендії ім. Т. Шевченка для студентів Ленінградської академії мистецтв.

Найменше слави дісталося скульптору М. Манізерові та архітектору Й. Левінсонові, їм «перепали» лише почесні грамоти Верховної ради УРСР. До речі, М. Манізера обійшли з нагородами, за пам’ятник Т. Шевченкові в Харкові скульптор не отримав ні ордену ні, навіть, почесної грамоти, так само і за Канівський пам’ятник.

(Зазначимо, що відкриття Манізерового пам’ятника на могилі Т. Шевченка в Каневі 18 червня 1939 року також чомусь не потрапило до кінохроніки).

Пам’ятник з могили Т. Шевченка. Скульптор К. Терещенко. Сучасне фото.	Відкриття пам’ятника Т. Шевченкові на могилі у Каневі. Фото. 18 червня 1939 р.

На завершальному етапі спорудження пам’ятника постало запитання, що ж написати на постаменті… Про це навіть ішлося на найвищому партійному рівні, і політбюро ЦК КП(б)У затвердило тексти на пам’ятникові. Основний текст на півкруглій частині підпірної стіни. Визначено написати з Шевченкового щоденника (27 серпня 1857 р.) такі слова:

«Великий Фультон! И великий Ватт. Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете Ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно».

А на могильній плиті – «Тут поховано великого українського поета революціонера-демократа Т. Г. Шевченка. 1814 9 березня – 1861 10 березня».

Трохи нижче:

«І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом».

Т. Шевченко».

Могила Т. Шевченка. Сучасне фото.	Плита на могилі Т. Шевченка. Сучасне фото.

1991 року таблицю з текстом про винахідника пароплава Р. Фултона та винахідника парової машини Д. Ватта замінили на іншу – з Шевченковим текстом, взятого з вірша, написаного 1847 року в петербурзьких казематах «Свою Україну любіть»:

Свою Україну любіть.

Любіть її… Во время люте,

В остатню, тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Таблиця 1991 р. на пам’ятнику могили Т. Шевченка. Сучасне фото.	Таблиця 2011 р. на пам’ятнику могили Т. Шевченка. Сучасне фото.

2011 року, під час ремонтно-реставраційних робіт у Шевченківському заповіднику, таблицю знову замінили, цього разу на ній помістили зображення хреста, що з 1884 по 1923 рік стояв на могилі, а текст «Свою Україну любіть…» залишили.

Під час Другої світової війни пам’ятник Т. Шевченкові в Києві не постраждав, але парк зазнав певних ушкоджень. Після війни неодноразово при земляних роботах аж до недавнього часу знаходять артилерійські снаряди, останній раз у 2006 р. виявлено більше ста одиниць.

Пам’ятник Т. Шевченкові у Києві. Фото. 1940-ві рр.	Парк ім. Т. Шевченка у Києві. Фото. 1950-ті рр.

Наприкінці 1940-х років парк відновлено та прикрашено типовими натуралістичними бетонними скульптурами сталінського періоду на кшталт «дівчини з веслом».

На початку 1960-х років цих «дівчат» прибрали.

Поштова марка. 1964 р.	1 мільйон українських карбованців. 1995 р.

Ну, й зовсім недавно (серпень 2011 р.) в парку біля дитячого майданчика розміщено іронічну скульптуру «Бабця класична», що стилістично далека від архітектурно-мистецького середовища Шевченківського парку. Здається, що цю скульптуру не омине участь сталінських «дівчат».

Як бачимо, за час свого існування парк кілька разів змінив свою назву: Університетський, Миколаївський, Червоний, ім. В. Воровського і, нарешті, Шевченківський.

Перший пам’ятник в осерді парку – цареві Миколі І, простояв від часу створення, тобто від 1896 до 1920 року, а постамент аж до 1935 року. З 1939 року парк прикрашає пам’ятник Т. Шевченкові.

У 1960-80 роках тут щороку – 22 травня у день перепоховання праху Кобзаря, що владою заборонялося відзначати, збиралися патріотично налаштовані громадяни.

Вони читали Шевченкові поезії, співали пісень… Влада за допомогою міліції розганяла ці зібрання, карала учасників.

А згодом парк став одним з майданчиків політичного життя, тут відбуваються мітинги, віча … Нині – це один з чільних національних символів.

До пам’ятника покладають квіти Президенти Держави, несуть квіти звичайні люди…

Ось така історія з пам’ятником Тарасу Шевченку…

Загальний вигляд парку і пам’ятника Т. Шевченкові у Києві. Сучасне фото.	Пам’ятник Т. Шевченкові у Києві. Сучасне фото.