Поняття правоутворення

Шестопалова Л. М.

Правоутворення – найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямах.

Правоутворення – процес виникнення і становлення права.

Зміст правоутворення – всі форми та засоби виникнення, розвитку і зміни права:

– його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах:

– нормативних актах;

– угодах;

– судових прецедентах;

– існування у вигляді неінституціональних форм:

– правосвідомість;

– правові принципи;

– правові теорії;

– правові концепції;

– конкретні правовідносини тощо;

– процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Основи (підгрунтя) розуміння сутності правоутворення:

– концепція спільності та відмінності права і закону (право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) як справедливий масштаб (міра) свободи (рівності та справедливості), що відображується в правових принципах, суб’єктивних правах, конкретних правовідносинах тощо);

– теорії правової держави і громадянського суспільства (громадянське суспільство має домінантне значення – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які є щодо громадянами держави);

– принцип поділу влади (розподіл правових форм діяльності держави або форм здійснення державної влади стосовно формування і забезпечення реалізації права між органами держави та за участю громадянського суспільства).

Роль держави у формуванні громадянського суспільства:

– дослідження сукупності правових дій громадян;

– узагальнення масових видів правової поведінки та правової взаємодії членів громадянського суспільства;

– систематизація переважної правової поведінки та формулювання права на неї у формалізованих, загальнообов’язкових правилах поведінки, (в системі нормативно-правових актів);

– забезпечення реалізації юридичних приписів усіма громадянами шляхом примусу та здійснення інших форм державного впливу;

– охорону формалізованих державою правових норм від порушень.

Структура та зміст державного правоутворення:

– представницькі органи – формування за своїм розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують найважливіші аспекти всіх видів суспільних відносин;

– виконавчі органи – самостійно утворюють норми права в основному у сфері відомчої діяльності;

– судова влада – утворення права шляхом переходу від конкретних актів до загальних настанов (розв’язання конкретних правових ситуацій на основі відповідної норми права, а якщо такої немає, – в порядку судового прецеденту).

Етапи правоутворення :

1) формування нових суспільних відносин та їх стихійне самоврегулювання на основі існуючих соціальних норм і правосвідомості учасників цих відносин на підставі:

соціальні норми (звичаї, мораль, корпоративні норми), що, з точки зору їх учасників, найефективніше врегульовують ці відносини;

уявлення учасників відносин про доцільне і справедливе їх врегулювання;

2) узагальнення державою існуючої практики самоврегулювання цих відносин, їх коригування і доповнення або формулювання нових правил поведінки та їх відображення у нормативно-правових актах (законах, постановах тощо);

3) втілення закріплених у нормативно-правових актах упорядкованих, стабільних і захищених державою правил поведінки в конкретні суспільні відносини.

Рівні правоутворення:

а) гносеологічний (пізнавальний) – відображує процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;

б) матеріальний – право формується у вигляді конкретних правовідносин (правового зв’язку суб’єктивних прав і обов’язків), що зі сфери можливого перетворюються на реальність шляхом правомірної поведінки;

в) інституціональний – право існує як системи правових норм.

Правотворчість – лише етап (рівень або форма) правоутворення.