Прощання

Олександр Афанасьєв-Чужбинський

Прощай, весела сторона!

Я б не покинув України:

Твоя пахучая весна,

Твої квітчастії долини,

Твої веселі небеса,

Твої луги, твої ліса,

Твої густі червоні лози,

Під темний вечір соловей –

Усе краса! Чого ж з очей

Гарячі покотились сльози?

Ні, серденько повне якоїсь печалі…

Ти гарна, мов рідна моя сторона,

І пісні твої мені в душу запали,

У серці дзвенить од тих пісень луна!

Так тільки ж пізнав я на сій Україні,

Чого ще не знав у своїй стороні:

Скрізь пусто, скрізь пусто на світі мені,

Як в чистому полі самотній билині.

Чого ж я плачу? Геть печаль!

Чого сумую? Годі! Буде!

Мені нікого тут не жаль,

Не братались зо мною люде…

Мене ніхто тут не кохав,

Як рідний брат кохає брата;

Ніхто не знав, не шанував, –

Та й хто б пожалував солдата?

Далеко десь моя сім’я!

А тут усім нерідний я…

Усяке цурається… Ох, на чужбині

Не їсться і хліба святого шматок!

І хліб подадуть той не як сиротині,

А кинуть, мов часом собаці кісток.

Коли ж ти, сердега, недужий застогнеш

І пити попросиш, – ні, брате, не жди:

Уже ти від себе усіх порозгониш,

Хоч тільки попросиш і кухлик води.

Тепер же я запевно бачу,

Чого так дуже гірко плачу,

Чого сумую, що мені

У сій веселій стороні

З печаллю душу одружило,

Недобрий краю, знов прощай!

Ні, покидаючи сей край,

Ще серденько чогось занило…

Мов синяя стрічка, Донець під горою,

Круг його ліси та широкі луги;

Мов килим шовковий, здаються весною

У квітках пахучих його береги;

А там зеленіє гора за пісками,

Через гору стежечка геть простяглась,

Пішла по байраках, ярами, степами

І в двір аж до панських будинків якраз.

За тії будинки ховається сонце,

Далеко їх тінь полягла по луці;

І дівчина гарна стоїть край віконця,

І перстень аж сяє на білій руці.

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Ластівка», 1841 р., с. 313 – 317, за підписом: «Чужбинський А.»

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 225 – 226.