Концерт

Богдан-Ігор Антонич

Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,

у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,

аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,

розплився в квітний пил.

Це тільки увертюра.

На солов’їне гасло дружні перемови

усіх музичнодзьобих ста племен пташиних

і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові

прадавній корінь «ку» у горде сольо лине.

Самці й самички у зальотах і докорах,

в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.

У відповідь сп’янілим до нестями хором

спалахує червоним співом квіття терен.

Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,

немов на лезо лезом, піснею на пісню

на поклик відповіла, аж збудився вітер

і вимотався з тиші, де йому затісно.

І ширшає концерт. Шалені перегуки

здіймає квіття хор у барв грайливій піні

і ніч – блакитний фільтр зміняє барви в звуки,

музики кип’яток наливши в лійку сині.

Із звука в звук, з клітини у клітину, з шуму

ядра одного в шум рясний рослинних хорів

електрика надхнення ллється змінним струмом,

билини тонів вигинаючи угору.

Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,

кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно

окріп мельодії вливається по вінця,

кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі

переливається від краю аж до краю.

Та чуйте, чуйте: ще зростає вшир і вгору,

коріння ста дубів – підземні ліри грають.

Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,

як вітру стовп, знялась музика звідси

і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,

їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.

Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,

заник, змінився в млу, а може в квіття віддих,

та не дають його шукати в рвійних трелях

розприслі соловейки – і не видно сліду.

Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,

солодке і п’янке знесилля морщить жили

і скручуються звуки в світла смуги,

в птах очі сплющені від розкоші знесили.

Низькі октави – чорність і червоність всуміш

проходять в синь і зелень – два стрункі акорди.

Високе «є» на скрипці з молодого шуму

у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.

І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям

розкрилась над землею, наче срібний розпач,

почули дотик майстра й пальці флейту палять

і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.

Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини

в один клубок клітин, в нерозплутанне клоччя

і лиш музика, мов потоп, усе поглине,

як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.

Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,

празелень звуків, флейт прамова, дно надхнення.

Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик

і трав, мов струн поземних, супровід зелений.

Для розуму зачинені, невидні двері

відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.

Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні

речей і дій, музика суті, дно незглибне.

Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже

в мельодію розприслі барви, краплі, шуми?

Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,

аж лігатурами спливає співу струмінь.

Пейзаж мельодії мальований в атласі,

музики башта обросла акордів хмелем,

щаблі драбини гам поламані у басі,

спалахують щомить короткі ритурнелі.

Нашарування звуків, краєвиди співу,

тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.

Не клич надхнення! Ніч брову зламає сиву,

а те, що звуть мистецтвом,

творять

шал і розум.

Не клич, не клич небачно імені надхнення,

бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба

і втік за межі простору у струм заземний.

На смугах п’яти піній кільця нот – муз гребінь.

А я вже віддиху зловити більш не можу

і падаю, мов пень, у ями й вири гимнів.

Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,

коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

14 квітня 1936

Подається за виданням: Антонич Б. І. Зелена Євангелія. – Львів: 1938 р., с. 11 – 12.