2

Іван Багряний

– Встать! – гримнув Сергеєв.

Всі встали. Андрій встав теж, перемагаючи біль. Той, що увійшов, зупинився посеред кімнати, подивився на Андрія пильно й лагідно промовив:

– Сідайте, громадянине… здається, Чумак ? Так?

– Так, – відповів Сергеєв, посміхнувшись.

– Я – начальник групи й звати мене Фрей, – говорив далі гість у військовій уніформі, рекомендуючись Андрієві, – прошу сидіти спокійно й говорити далі, я, здається, вас перебив?

Був він підкреслено лагідний і чемний, і по-начальницьки величавий. Прізвище мав німецьке, але риси обличчя слов’янські, певніше, російські. Цілковита протилежність до Великіна, що мав прізвище російське, але риси інші.

Першим Андрієвим відрухом було поскаржитися цьому лагідному й, очевидно, культурному начальникові на ту кривду, що її йому заподіяно щойно. Але блискавична думка, що «він же чує увесь той лемент і скавуління по коридорах і не припинить», обірвала намір. Замість поскаржитись, Андрій облизав шерхлі губи й вів далі обірвану думку:

– Проливаючи кров свою, мій рід інакше думав про все…

Помітивши, що Андріїв голос занадто хрипить, Фрей звелів дати йому шклянку води, але Андрій відмовився. Фрей помітно насупився:

– Гм…Ну-ну, говоріть далі, про що ж мріяв ваш рід…До речі, про ваш рід я добре знаю… Хто ж не знає рід Чумаків. І між іншим, думаю, що вам би не випадало з нами сваритися. Так що ж думав ваш рід?

– Рід мій думав про те, – раптом випалив Андрій майже крізь сльози гніву й образи, – що його нащадки… не будуть биті ось тут!.. Що Чумаків син не буде мордований ось тут, як собака!..

Фрей підвів брови:

– Це дійсно прикро. Але це від вас залежить. Мушу сказати (і про це вам вже було говорено, пригадайте), що ви з вашими здібностями, з вашою енергією й знаннями могли би бути потрібні країні… Лише мусите роззброїтися щиросердно. І вас оцінять належно… Давайте домовимось…

Андрій нетерпляче повів плечем, згадав слова Сафигіна й хотів відповісти те саме й в тому ж стилі, але облишив, помовчав, а тоді продовжував обірвану думку з жалем та іронією:

– Як собака…Та не в цім суть. Не в одиницях суть. Суть в мільйонах. Отже – рід мій мріяв про інакшу долю й інакші права для себе й свого народу… Про інакше пролетарське правосуддя… Про інакший «новий лад»… Про інакших носіїв правосуддя, аніж оцей ось… – він кивнув на Великіна.

Фрей слухав, насупившись. А як Андрій урвав, він обережно підігнав з цікавістю:

– Ну, далі…

Але Андрій замовк. Він думав над тим, чи говорити далі, чи не говорити. Для кого ніби й для чого? Зайшла пауза. Фрей почекав якийсь час, а тоді удавано позіхнув:

– Мда-а… Але я бачу, що ви і ваш рід – це, як кажуть одесити, дві великі різниці. По-моєму ви в своєму роді є виродком чи винятком. І ось ця винятковість і привела вас сюди. Адже так?

Андрій вже достатньо прийшов до пам’яті, щоб уловити тонкість цього запитання. Виходило, що відповісти запереченням, це значить увесь рід поставити на одну дошку, ось на цю підлогу, замащену його кров’ю. Хай ліпше буде «так», але він і цього «так» не сказав, лише зітхнув.

– Ну, от, мовчанка – знак згоди. Так що вам нема чого посилатися на рід. А те, про що мріяв ваш рід, ми й здійснюємо.

Андрій покрутив головою.

Фрей:

– Хіба ні? – (іронія).

– Облишмо про це. Ви це знаєте краще за мене. Не я керую цією тюрмою, а ви.

– Що ти хочеш цим сказати? – підхопив Великін понуро.

Андрій не звернув уваги, зігнорував, спостерігаючи, як Фрей щось обертає під насупленими бровами, й чекав, що він буде говорити.

– Цікаво… – протяг Фрей роздумливо, а тоді враз стріпнув чубом і звернувся до Андрія усторч:

– Рід Чумаків є відважний. Скажіть, чи ви пішли в свій рід? Ви відважний?

Андрій:

– Ви хочете випробувати мою відвагу? Здається, маєте багато нагод.

– Я не про те… Ви от говорите про рід, про його мрії…Так от, якщо ви відважний, то чи не могли б ви сказати, які ж ваші мрії, яке ваше кредо? Ваше кредо? Отак просто, як личить відважним людям… Пам’ятайте, що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за діла, за конкретні діла. Ну?

За столом нашорошеність, смішок. Андрій мовчить понуро.

– Я вам гарантую, що за погляди вам нічого не буде, – промовив серйозно Фрей.

– Можливо, – протяг нарешті Андрій. – Але чи гарантуєте ви, що ви вільні чинити по своїй уподобі? (іронія, Фрей насупився). Чи гарантуєте ви, що для дотримання слова вам вистачить вашого авторитету?

Незручна мовчанка. Андрій почекав хвилинку, а тоді посміхнувся глузливо:

– Але це не важно. Я вашої гарантії зовсім не потребую. Існує теоретично закон про свободу думки й совісті, так от припустім, що це є дійсно закон. Припустім. Припустім, що за політичне кредо нікого не карають ваші…речники пролетарської законності й правосуддя. Припустім. Але я навіть цього припущення не потребую, бо знаю, по-перше, що саме таке припущення розходиться з дійсністю, а друге: що я сиджу тут саме за своє кредо і що звідціля вже ніколи не вийду. Я приречений на те, щоб бути роздавленим, в цьому я вам усім вірю. А раз так – висловлюючи своє кредо, я вже нічим більше не ризикую, бо доля моя перерішена. Після цього я не потребую навіть особливої відваги, щоб моє кредо висловити. Будь ласка, що цікавить?

По такій передмові, здавалося, Фрей зніяковів, якась маленька риска шляхетності вимагала припинити розмову. Але Фрей перемігся, боротьба між людською совістю і почуттям службового обов’язку закінчилася перемогою останнього. Скривившись, Фрей поставив запитання.

– Скажімо, як ви дивитесь на все?

– На що саме?

– На систему, на правопорядок, на уряд і партію, на… те, що ви тут бачили, нарешті?

– Гм… Я дивлюся так, як і всі, як дивляться мільйоні на це.

– Що-що? Які мільйони? Ну, що ви, що ви!..

– Ну, що ви! – протяг Андрій в тон. – Я можу подумати, що ви погано знаєте арифметику. Та якщо в Харкові п’ять тюрем і в кожній сидить по п’ять або десять тисяч людей, то коли це перемножити на кількість самих тільки великих міст в СССР, то скільки це буде мільйонів? Тих, що сидять вже! А їм немає виходу, як ви всі твердите. А тих, що сиділи вчора!? А тих, що ще ждуть своєї черги?! Хіба це не будуть мільйони?!

Фрей засмикав бровою, позираючи на присутніх «футболістів»:

– Стоп, стоп! Чи ви здаєте собі справу з того, що ви говорите?!

– Ви хотіли знати моє кредо…

– Ага, ну прошу, прошу… Це думки класових ворогів, і вони нам відомі. Отже, ви думаєте?

– От і добре… Так от я так і думаю, як ті всі мільйони «класових ворогів». Тобто я думаю й дивлюся на речі так, як мільйони людей. А як вони думають, про це ви могли б зробити висновок на підставі ваших же підозрінь до тих людей, на підставі обвинувачень, вами пред’явлюваних і обгрунтованих на ваших же підозріннях. Ви думаєте, що всі ті люди ненавидять систему й режим, партію й уряд; розчаровані в революції; вважають правопорядок, збудований на руїнах старого світу миколаївської реакції, за недосконалий, ба, за антинародний; що з усіх ідеалів революції вийшов пшик; що кров, пролита мільйонами, пішла на марне, потоптана й поругана системою нового визиску, соціального й національного поневолення, фразерством, фарисейством, диктатурою меншості; і, нарешті, ви думаєте, що всі ті люди в відчаї хотіли б все знести геть диктатуру меншості, тобто, все зламати, побудувати новий світ, кращий, справедливіший… За такі, мовляв, думки ви посаджали до тюрми всіх – і бувших ветеранів революції, що, обсмалені порохом тієї революції, ще не втратили відчуття, як він пахне, той порох, і як пахнуть ті великі ідеї, за які вони боролися; посаджали й їхніх дітей, що боліють трагедією своїх батьків та з кров’ю успадкували їхні ідеї; і молоде покоління юнаків, що не може примиритися з болотом, де квакають жаби всесоюзного міщанства; і селян, і робітників, і інтелігентів, що сміють дерзати мислити й хотіти, й їхніх родичів, і родичів тих родичів…

– Стоп! – перебив Фрей, зблідши. – Ви здаєте собі справу, що ви говорите?!

– Вповні. Я говорю лише те, що ви закидаєте всім тим, хто сидить за цими мурами.

– А ви здаєте собі справу, що це агітація? – при цьому Фрей глянув на «футболістів».

– Можливо. Цей пункт стоїть в формулі мого обвинувачення.

– Гм… Яке це має, все те, що ви говорили, відношення до вашого кредо?

– Ніякого. Я говорю лише те, в чому ви мене і всіх інших обвинувачуєте. Якщо ви хочете, щоб це було кредо – добре, нехай це буде кредо. Кредо всіх…

– Чого ви розписуєтесь за інших?

– Я не розписуюсь. Я частка всіх тих приречених і говорити в множині – це моє право, таке саме природне, як буде природною перспектива гнити нам всім укупі й живити своїми соками «чортополох» товариша Вишинського.

– Ну-ну, в вас і язичок!.. Добре. Так яке це має відношення до вашого кредо? Це ваше кредо?

– Повторюю, я висловив лише те, в чому ви обвинувачуєте мільйони. Що ж до мого кредо – то воно вміщається в одну фразу… Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо.

– ?!

– І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо.

Це було занадто сміливо. Зайшла мовчанка. Фрей зімкнув брови, й видно було з усього, що він перемагався, аби не затупотіти враз і не закричати. Таке було враження. Але він не закричав, навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повільно:

– Та-ак. Отже, ви здаєте собі справу, що це жахлива контрреволюція. Та ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навіть коли б не було більше нічого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на віки вічні.

– Осмілюсь нагадати, що ви давали гарантію.

Фрей прикусив губу й одвернувся до вікна. Чи йому дошкулила досить прозора іронія в Андрієвих словах, чи його вразила надзвичайна відвага, з якою було висловлено такі єретичні думки тут, чи сам жахливий зміст тих думок, так убійче логічно й сміливо викладений, але удавана його байдужість не в силі була прикрити нервовості, що проявлялася в постукуванні носком лівої ноги об підлогу.

– Ну, що ж, – посміхнувся криво Андрій, – цим я дав вам моральне право мене мучити…

– Ніхто тут права від тебе не потребує! Подумаєш! – бовкнув Сергеєв.

Не повертаючись, Фрей поставив ще одне запитання:

– Ви сказали, що ваше кредо, то кредо тих всіх, що сидять. Так?

– Так, я сказав, що я дивлюся на речі так, як дивляться всі люди.

– То ніякі люди! То вороги народу!

– Слухайте! Я дійсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один – то може бути ворог народу. Два – може бути. Сто – може бути. Тисяча – теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! Ви розумієте? Чи ви не знаєте математики? То народ!

– Спокійно, спокійно. Тепер я розумію ваше кредо. Гм… (іронічна посмішка). – І я знаю математику. У нас своя математика. Це ви побачите… Ну, що ж. Дякую за одвертість. Повторюю – ми не судимо за погляди, ми судимо за діла… Гм… Думаю, що ваші діла не розходяться з поглядами. Бо ви диявольськи послідовні.

Пауза. Андрій зітхнув: «Ну, ось вони все знають тепер!»

А Фрей:

– Що ж до народу, то на 200 мільйонів може бути ворогів і кілька мільйонів.

– Та-ак?.. Ну, а як тих мільйонів одного дня виявиться занадто багато? Га? Тоді?..

– Тоді? – Фрей подумав і скривився презирливо: – російська історія знає випадки, коли воля сліпих мільйонів ламалася геть об волю авангарду…

«Ах, російська історія!!? А українська історія знає що інше!» – це Андрій подумав іронічно, а Фрей вів далі з експресією:

– Воля сліпих мільйонів ламалася об волю авангарду, який знав краще, чого тим мільйонам треба. Сьогодні тим авангардом є партія. А авангардом партії…

– О! – Андрій підвів брови, як людина, що нарешті збагнула велику істину, нарешті переконалася в своїй глупоті: – а авангардом партії є ви…

Фрей похопився, що загнався трохи далеко в одвертості, але ствердив:

– Так… І ми не маємо сентиментів.

– Дякую… – прошепотів Андрій, насправді пригноблений такою простотою мишлення й прямолінійністю. Зайшла мовчанка.

– Чи можу я поставити ще одне запитання?.. – промовив Фрей.

– Ваше право.

– Чи ви знали Хвильового?

– Ні!

– Ви занадто швидко відповіли. Ну, добре, скажімо, що ви не знали особисто. А чи ви знали, може, його націоналістичну, сепаратистську теорію про боротьбу двох культур, про азіатський ренесанс з Україною на чолі? Про переродження революції?

«Ага! Ось в цім і весь сук! Російська історія контра українська історія!»

– Наскільки я розумію, ви одразу назвали кілька теорій Хвильового.

– Ага, значить, ви їх усі знаєте?

– А чому б ні? Так само, як теорію Карла Маркса про пролетарську революцію та теорію Леніна про відмирання держави, як апарату класового насильства. Здається, розмова б про цю тезу Леніна, про нездійсненність його прогнозів щодо відмирання держави та про викривлення цієї тези, скажімо, в спосіб використання держави пролетаріату проти… пролетаріату, була б тут більше до речі.

– Облишмо Леніна в спокої. Ленін, коли говорив про державу пролетаріату (пролетарську класову державу!), то він, з одного боку, мав на увазі російський пролетаріат – авангард російського народу, а з другого, – мав саме вас усіх на увазі, тих, проти кого потрібен сильний державний апарат. Робітничий апарат насильства проти…

– Робітників…

– Так, і проти робітників, якщо вони проти диктатури пролетаріату…

– Російського пролетаріату…

– А то якого ж?! Словом – проти всіх, хто проти робітничого авангарду – партії .Леніна-Сталіна.

– Але ж витворюється парадокс!

– То лиш так здається. Ніякого парадоксу. Але тут не дискусійний клуб. (Пауза). Отже, ми вас не судитимемо за погляди, ми судитимемо за діла.

Після цього Фрей замовк зовсім і вже не брав участі в допиті. Стояв собі, одвернувшись, і вивчав млинове решето в вікні. Мабуть, лічив вічка. Його місце заступив Великін. Він під час всієї розмови мовчав (лише раз був подав репліку), набрякав злістю, супився й під кінець був червоний, як буряк. Проте він був задоволений. Навіть потер руки, перешіптуючись з Сергеєвим.

– Ну-с… – процідив Великін після того, як переконався, що начальник вже розмову скінчив, – політикуємо? Але це добре! Знаменито! Що й требувалось доказать! Так що нам твої погляди ясні, голубе! Вони, правда, були ясні й раніше, але зайве уточнення не шкодить. Одначе ми тебе за погляди судити не будемо, ти ж чув. Ми судитимемо за діла. За діла, браток! Отже – чи не зволите ви, сеньйоре, говорити нарешті? Про діла, про свої діла! Га? Про революцію він міркує, контрреволюціонер!! Ну?!

Мовчанка.

– Про діла, сволоч, ти мусиш говорити! – раптом закричав Великін і затупотів. – Про діла твої контрреволюційні, про однодумців, про всю твою компанію гадючу!.. Мільйони тут щитаєш! Хоч би вас тут був мільярд, то й те нас не злякає. Ти знаєш, що таке НКВД? Отож. Ти повзатимеш, як пес, і скавулітимеш!! Чуєш?.. Чуєш, як вищать там гади, такі ж, як і ти, по коридору? Ото твої мільйони! Політикуєш? От ти ще заполітикуєш! Нам твої погляди до стелі, до с…, до лампочки! А от, як ти ті погляди переводив у життя, га? І з ким? Ну!? Ну!!?

Мовчанка.

У Великіна виступив піт на чолі, й він ось-ось готовий був кинутися на жертву, кипів увесь і сатанів. Чи був він фанатик, чи був він садист? І те й друге. Він фанатичний виконавець волі пославшого його, отого керманича російської історії… Великін ступнув рвучко два кроки до Андрія, а потім передумав, вернувся до столу і розлився бурхливим потоком найобразливіших епітетів. Він називав Андрія й проституткою, й «паршивою петлюрівською собакою», й шматтям, і падлом, всім, що тільки може вигадати божевільна людська фантазія. Обіцяв його згноїти й запроторити туди, де він до самої смерті не побачить жінки…

Лише для означення поняття «жінка» вжив зовсім іншого епітету, назвавши певну частину жіночого тіла. То був водоспад цинізму, похабщини, брутальності, еквілібристика мерзості, розрахована на те, щоб увігнати жертву в стан психічної депресії, знищити й морально принизити, розчавити. Все, що вигадав всесвітній, а особливо російський лайливий геній, було пущено в рух. Це все робилося для того, щоб довести, що людина, якій стільки ллється на голову бруду, нікчемна пилинка, ніщо, комаха, за якою не стоїть і не стане жоден закон і якій нема на що сподіватися.

Фрей стояв, обернений до вікна, й, здається, не реагував ні на що, не чув ніби.

А Андрій чув усе, але теж не реагував назовні. Кожне слово віддавалось болючим ударом в самісіньке серце, але він зціпив зуби й мовчав понуро, дивився примруженими очима на Великіна, на всю компанію, що, позіхаючи, слухала начальникові філіппіки. Тремтів дрібно й чекав.

Втомившись від водоспаду похабщини, вірніше, захлинувшись нею, Великін люто сплюнув і, поставивши, як крапку, зловісне «Ну?!», замовк. Чекав, давши зрозуміти, що він більше говорити не буде, а від слів перейде до діла.

– Ну?!

Андрієві треба було щось сказати, щось таке, щоб загаяти час, щоб відвести те, що за тим «Ну?» має прийти, але він не знайшовся, що сказати. Відчував, що його огортає жах при згадці про те, що було, й перед тим, що може бути в цім безвихідді, в цім царстві садизму і сваволі. Дивився в вікно, за яким була глупа, чорна ніч, і тоскно думав, хоч би вже швидше світало, хоч би вже кінчалася ця ніч і його відвели назад до камери, дали перепочити. Адже ж, як прийде ранок, цей допит мусить припинитися, його мусять відвести назад і лишити в спокої до наступної ночі. А там – якось буде… Може, він розіб’є голову об мур… Якось буде. Лише зволікти б те прокляте «ну?» в безкінечність. Але він не знайшовся, що сказати, й тільки знизав плечима.

– Що?! – закричав Великін і загугнявив глумливо: – А-а, він, бідняжка, не знає, про що йому говорити, забув. Слідчий! – обернувся Великін до Сергеєва, – поясніть цьому ідіотові, на яку тему він має говорити! Сконкретизуйте йому обвинувачення, щоб він зрозумів, що з ним тут не цяцькаються і не в піжмурки грають, що його погляди нікого не цікавлять, а що слідство розпоряджає іншими конкретними матеріалами про діла, про діла! – на які потрібні конкретні відповіді.

– Так, – розкрив течку Сергеєв і почав карбувати: пункт перший статті 54-ї КК УССР – зрада вітчизни. Пункт другий – приналежність до військової контрреволюційної повстанської організації й підготування збройного повстання. Пункт шостий – шпигунство на користь Японії. Пункт восьмий – терор. Пункт десятий – агітація. Пункт одинадцятий – організація, що стоїть в зв’язку з пунктом другим і десятим.

Відкарбувавши, Сергеєв закрив течку. Андрій дивився якусь мить, а далі не витримав і засміявся. Він ці пункти вже чув раніше, але тоді вони не справили на нього враження, мало що можна написати. Тепер же й тут, проголошені офіційно й авторитетно, вони занадто вражали букетом безглуздя, своїм неспівмірним тягарем – аж шість пунктів! Особливо безглуздим був пункт про шпигунство, та ще й в користь Японії.

– Чого ржеш?! – визвірився Сергеєв.

– Нічого, він ще й закукурікає, – процідив Великін. – Весело? – гримнув він до Андрія.

– Так… Мені весело, що тут все-таки записано не весь карний кодекс, а лише шість пунктів.

– От на ці пункти ти й відповідай. Записано стільки, скільки ти заробив.

– Але ж це безглуздя! – вигукнув Андрій не без нотки відчаю.

– Нічого. Потім будемо бачити, чи безглуздя, чи ні. От як ти на все даси вичерпні відповіді, як виложиш все, що натворив відповідно до цих пунктів, тоді й побачиш, чи безглуздя це. І переконаєшся, що ні.

– Але ж це безглуздя!

– Е, брат, декламацією тут ти не попреш. І ти на всі ці пункти даси такі вичерпні відповіді, що й сам повіриш, що це не безглуздя. Тут ще не було випадку, щоб наші обвинувачення лишалися безглуздям. Ич ти!

Андрієві згадався Карапетьянів Аслан, чесний чистій черевиків, і він відмовився від думки переконувати слідчих. Це справді глупо. Петля затягується, і з неї немає виходу. Так, з неї немає виходу. Що він має робити, як рятуватися? Грати Асланову комедію, відтягати муки й виповнювати безглуздя «правдою» «щиросердних зізнань»? Ні! Сто раз і сто раз ні. Нерви його тремтіли, але він намагався володіти ними. Хотів бути спокійним. Похнюпився і мовчав.

– Всі ці «безглузді» пункти цілком відповідають твоїм поглядам, хіба не так? – уїдливо викарбував Великін.

А дійсно. Коли говорити правду, то ці пункти цілком відповідали його поглядам та тому, про що він не смів говорити й до чого його ніколи не змусять. Але вони відповідали й фікції, яку фабрикують тут! З цим Андрій в душі згодився й почав убачати в цій ідіотичній комедії несамовиту логіку, залізну логіку. Значить, в основі їхня фікція – все це правда?! Далебі, він до цього має відношення… Крім шпигунства в користь будь-чию, бо це противно його гордій і шляхетній натурі, решта ж – може бути… От, скажімо, хіба не поламав би він усім цим барбосам ребра й не повідкручував би голови? І то всім, згори донизу! Так… В диких обвинувачуваннях є залізна логіка. Про це Андрій думав, а тим часом не пускав і пари з уст, сидів мовчки. Великін починав кричати. Він вимагав зізнань. Вимагав настирливо.

«Може, справді дати йому цю фікцію, всі ті потрібні зізнання»? – подумав Андрій, обливаючись потом, – з двох зол вибирають менше… І хай це все кінчається. Все одно вже».

Але щось стояло на перешкоді, щось, чого він ніколи не переміг би в собі. Гордість. Шалена гордість, що уперто оберігала його честь, вартувала над утомою й відчаєм, не даючи пуститися берега. Та ще іскра свідомості, що від фікції йде шлях не до фікції й тоді не можна вже з нього звернути, тоді все пропало… І тому Андрій мовчав. Під серцем йому млоїло і він, власне, не слухав уже скаженого крику й погроз, а чекав тортур, відчуваючи, як навіть пальці рук його бралися потом. Він уже не розбирав, що кричав той Великін. Хай лише кінчає свій безглуздий крик і приступає до діла. Хай уже убивають. Правда, він уже не був певен, що його в наступному нападі не «розколять», – той ідіотичний крик, та вся похабщина забивала памороки, наповнювала серце розпачем, безнадією, апатією відчаю, огидою до всього. А головне, той крик убивав волю, заливаючи її водоспадом мерзості. Світ, що раптом став уміщатися в цій кімнаті, ставав противним.

А Великін перебирав усі пункти за чергою, домагаючись дізнань. Спершу кричав про шпигунство, але не викликав жодної реакції. Тоді він кричав про збройне повстання – теж не викликав реакції. Про терор – теж безрезультатно. Тоді він перейшов до військової повстанської організації, – він домагався імен людей, він домагався списків знайомих і приятелів, взявши течку до рук і щось там тикаючи пальцем. Андрій почав прислухатись. По кількакратних домаганнях назвати імена «спільників», учасників повстанської військової організації, Андрій категорично заперечив існування організації й приналежність до неї будь-кого.

– Не було! Не було й немає. І ніхто до неї не належить. Ніхто!

– Як то ніхто не належить?

– Так, ніхто!

Пауза.

– Ага, ніхто, кажеш? А брати! А твої брати?!

– Що-о?!

Андрія так ніби хто облив варом або жигнув головешкою межи очі. «Он, що! Брати! Він говорить про братів…» Від несподіванки Андрій отетерів і не зрозумів, що й до чого. А потім збагнув, чого вони хочуть. Бач, вони хочуть, щоб він завербував до їхньої фікції своїх братів. Рідних своїх братів! Ловко!

І… дивно, першим відрухом була одчайдушна й божевільна думка:

«Так-так! Завербувати!.. Хай живе провокація! Завербувати! Вони брата віддали на муки, то ж хіба не справедливо буде одміряти їм повною мірою? І нехай узнають…»

Але це лиш на коротку мить, і це така божевільна думка, як блискавка, її враз погасив той «хтось», що стояв на варті його душі: «Стій, дурню, стій!.. Вони тебе не продали! А якщо б навіть вони тебе й продали, то ти їх не мусиш продати… Стій! І рятуй інших! Од фікції йде шлях до не фікції… Стій!»

«Брати мої, брати мої!»

– Ні! – визвірився Андрій до Великіна.

– Що ні?

– Ти брешеш! Те, що ти сказав, ти брешеш!

– А-а… – Великін зняв із дубового стільця спинку, що, виявилося, легко здіймалася і вкладалася знову на місце, й наблизився до Андрія: – як ти сказав?! – За Великіним слідом наблизилися «футболісти».

Андрій звівся назустріч і наставився пломеніючими очима усторч:

– Ти брешеш…

Удар ребристою палицею (спинкою з стільця) по обличчю і одночасовий чийсь удар ногою під коліна звалили Андрія на підлогу… І почалася знову та сама історія, що була вже раз. Але з ще більшим осатанінням і ревищем. Слідчі й «футболісти» кричали від азарту й злоби. Андрій кричав від гніву і болю. Тепер удари були болючішими незрівнянно, бо приходилися по вже набитому тілу, по синцях, по напухлих мязах. З розбитої щоки лилась кров, і Андрієві руки та чужі черевики розмазували її по паркетній підлозі… Андрія качали ногами по кімнаті довго, аж поки він знову не знепритомнів. Тоді відлили водою й посадовили на стілець…

Фрей був весь час присутній при екзекуції, але не втручався і взагалі не звертав уваги. Він закурив і пускав апатично дим в чорноту ночі крізь млинове решето. А як Андрія посадили на стілець, Фрей погасив цигарку в попільничці на столі, перекинувшись при тому кількома словами з Сергеєвим і Великіним, і пішов. А виходячи, зупинився біля Андрія на хвилинку й проговорив недбало:

– Ліпше не сваріться з хлопцями, а постарайтесь бути слухняним. І пам’ятайте – ви будете потрібний країні й партії й вас оцінять… якщо ви здастесь… і не бійтесь ніяких перебільшень.

Пішов. Футболісти теж вийшли.

Андрій не зреагував на слова Фрея, сидів, опустивши побиті руки вздовж тіла й звісивши мокру голову на груди, і спазматичне схлипував від браку повітря. Лице його було напухле й заяложене кровлю. Брови зведені, щелепи стиснені. Сидів і дивився спідлоба просто себе… Келих наповнювався до краю, здається, вже до краю… Сили його вичерпалися, а ще ж тільки початок. Ще ж тільки початок! Нерви дзвеніли тоскно, як осінні дроти в степу, і той дзвін свердлив мізок, як біль зубний… Він дивився в вікно, на млинове решето й думав, чи проб’є він його головою, як отак кинеться враз очертом…

В кімнаті лишилися Сергеєв і Великін, щось пошепки радилися за столом. Вони не боялися – жертва вже вимотана грунтовно і вони вдвох дадуть їй раду на випадок чого. Курили, листали папери, щось міркували. А Андрій дивився в вікно, на млинове решето: чи проб’є він його головою? Його несамовито тягло до вікна, до безодні, що за тим вікном починалася від п’ятого поверху й губилася десь унизу, в темряві. Кинутися в неї сторч головою отак з розгону! І все б…

Ні, він не проб’є цього решета головою. Воно прип’яте гаками міцно й не зірветься, а дріт занадто грубий, хоч і видається павутиною… Ах, яке несамовите бажання, але – нездійсниме. Тут, брат, все передбачене… Андрія огортає тяжка безнадія, він зітхає та все не може відвести од вікна очей… За решетом рожевіє, то надходить світанок. Десь заляпотіли голуби крилами, злітаючи на дах, і заворкотіли. Он вони ходять на рожевому тлі, по самім шпилю і воркочуть. На тюрмі, на тюремнім даху… До кімнати зайшла якась особа.

– Встать! Женщина!.. – гримнув Сергеєв. Слово «женщина» вплинуло магічно, і Андрій звівся. А вже звівшись, роздивився, що та женщина – то була Нечаєва! Ну, та все одно, женщина…

– Сідай, – промовила Нечаєва недбало й, зупинившись напроти, мовчки наставилась очима на нього. Курила папіросу й пускала дим ніздрями. Дивилась, поводила бровою.

«Яка вона була б гарна, якби не була брутальна!» – подумав Андрій і опустив голову. Відчував жіночий погляд на собі. Дивився на її маленькі ноги, взуті в бронзові туфельки, й пекучий, страшенний, непереможний сором почав навалюватися на все його єство. От він сидить перед цією жінкою побитий, як останній пес, він – мужчина, такий гордий і такий самовпевнений колись. «Хоч би хоч вона не почала лаятись брутально, бо тоді келих буде переповнено і він не певен, що не розридається від безмежної нудьги, від безпросвітного відчаю. Женщина!.. Прообраз сестри, прообраз матері…»

Нечаєва не лаялась. Вона стояла й дивилась мовчки. Андрій оглянув її ноги, оглянув її опуклий бюст, перевів погляд на обличчя, стомлене, з синіми колами під очима, й зустрівся з її поглядом. Нечаєва криво посміхнулася кутиком нафарбованих уст:

– Старий знайомий… – промовила мляво й трохи насмішкувато й одішла до столу.

– Знайомий, чорт би його побрав! – буркнув Сергеєв.

Нечаєва повела самою бровою, ніби запитавшись: «А то ж чого?»

– Б’ється, гад.

Цей дотеп, розрахований на ефект, ніякого, одначе, ефекту не викликав, Нечаєва скривилась:

– Ви все-таки недотепний, Серж. Я бачу щось інше… – і, не докінчивши фрази, дивилася спідлоба на Андрія.

Невідомо, що думала ця вогненногрива стомлена фурія, чого від неї можна було сподіватися, – Андрієві хотілося, щоб вона взагалі мовчала, а ще краще, щоб пішла геть, і хай би лишилась ілюзія, що це була все-таки жінка і що вона мала, може, щось в серці від жінки…

– Може, ви маєте якесь прохання, Чумак? – запитала раптом Нечаєва. Здивованому Андрієві здалося, що в тім голосі забриніла нотка підступу. Мовчав, не знаючи, що відповісти.

– Може, ви маєте якесь прохання? – повторила Нечаєва запитання. Вона питала так, як питають людину перед стратою.

Ні, в тім голосі не було підступства. Такий собі байдужий, стомлений голос жінки, що має якесь право на примху тут.

– Так, я маю прохання, – відповів Андрій.

– Будь ласка.

Андрій промовчав якусь мить, вдивляючись в її обличчя, а тоді запитав:

– Ви маєте матір?

Від несподіванки Нечаєва насупилась:

– Що за дурне запитання!

Обидва мужчини посміхнулись іронічно.

– Ну, припустім, маю… – відповіла Нечаєва.

– Добре, – промовив Андрій тихо. – Я маю одне прохання… Я прошу вас іменем вашої матері… дозволити мені написати листа.

– До кого?

– До матері…

Нечаєва підвела брови з мовчазним здивуванням, «до моєї матері?!», а мужчини засміялись.

– До своєї матері, – пояснив Андрій.

– А-а…

Зайшла пауза. Нечаєва, насупившись, тарабанила пальцями по столу. Мужчини з іронічними мінами чекали якогось вибрику, якогось надзвичайного ефекту. Андрій теж сподівався на фейєрверк лайки, яку вже чув з цих, так гарно окреслених уст, і вже каявся, що піддався на спокусу. Нечаєва постояла, потарабанила пальцями по столу і несподівано промовила:

– Добре. – Взяла аркушик паперу, олівець і якусь течку зі столу й підійшла до Андрія: – Нате, пишіть. Тільки коротко.

Андрій взяв тремтячими руками течку – «Лист до матері! Він зараз напише лист до матері!» – й помалу великими літерами написав на аркушику кілька слів. А тоді повернув течку, олівець і аркуш паперу Нечаєвій. Він написав: .

– «Живий, здоровий. Скоро вернусь. Цілую», – і підпис.

Нечаєва прочитала листа, постояла, примружилась і чомусь закусила губу. А тоді підійшла до столу й поклала листа перед Сергеєвим, а поклавши, дивилася збоку на Сергеєва пильно і в той же час непомітно, закурюючи цигарку.

Сергеєв прочитав, якось глупо підвів брови й поклав лист під прес-пап’є.

Тоді Андрій згадав, що він не написав адреси. І тут же блискавична думка – «Це добре, що ти не написав адреси, матимеш змогу перевірити, чи вона всерйоз згодна переслати листа, чи це лиш жарт. Якщо похопиться сама й зверне увагу на брак адреси, значить…

– Мда-а… – протягла Нечаєва, думаючи про щось інше. – Але ви не написали адреси. Яка адреса вашої матері?

Андрій сказав і зрадів: «Піде, значить, піде!»

Нечаєва взяла листа з-під прес-пап’є й на нім дописала адресу. І поклала його на столі. Сергеєв взяв аркушика й знову поклав його під прес-пап’є.

Андрієва віра в те, що лист піде, захиталася, спостерігаючи, як лист мандрує з-під прес-пап’є під прес-пап’є. Виходить, що він підпорядкований двом волям тут, жіночій і мужській. І від того, яка з них візьме гору в цім змаганні, залежатиме його участь. До того ж, хвилева примха жінки, що прокинулася в фурії, є лише хвилева примха.

До кімнати увійшла ще одна жінка. Повторилась процедура, що й перед тим: «Встать! Женщина!»

Це була інша женщина. Андрій цієї не знав. Років тридцяти, груба, хтива, з надзвичайним бюстом і дорідними стегнами, що ходили хвилями, буйно нафарбована. Вона зупинилася перед Андрієм, взявшись руками в боки й курячи цигарку, й досить хижо, безсоромно й зухвало оглядала його. Ніби прицінюючись до бика й вивчаючи його на предмет племінної здатності. По оглядинах зробила досить похабну заувагу, взявши за об’єкт дотепу Андрієві подерті й закривавлені штани, тим викликавши сміх мужчин.

По цій реплиці Андрій її впізнав. Це ж про неї він стільки чув у камері, її ім’я згадувалося завжди в парі з ім’ям Нечаєвої, як ім’я другої знаменитої жінки в НКВД. А знаменита вона була ніби тим, що, ведучи слідство при допомозі мужчин, завжди потішалася над статевими органами своїх жертв. Вона била дошкою по певних місцях, притискала їх каблучком, а то й дверима, заголювалася й сідала безпомічній жертві на обличчя й взагалі виробляла несвітські речі. Об’єктом її «слідства» здебільшого були вірмени, її ж жертвою був і Ягельський ніби.

Після моторошних кривавих сцен розпалена ця самиця улаштовувала з слідчими оргії в тих же кімнатах з закривавленою підлогою після того, як жертву витягали геть. І називалася вона «товаришка Клава». Так, ось Сергеєв назвав її цим іменем. І була вона ніби морфіністка. В кожному разі це була жінка сексуально збочена, щоб це збагнути не треба бути аж таким пильним. Очі й уста її були достатньо красномовними. Ті очі й уста, надміру живі стегна, опуклі груди й рожеві, перенаснажені кров’ю щоки оформляли собою не що інше, як балон колосальної сексуальної енергії.

Балон постояв, погойдався над Андрієм.

– Так оце такий він, Чумак!?.. Пхе… – – далі йшли віртуозні епітети, добрані на окремий штиб, на сексуальний штиб. Такі епітети могла добрати лише до краю розпутна жінка, керована тим самим безсмертним російським лайливим генієм. Посправлявшись в красномовстві, «товаришка Клава» пішла до столу. І так само, як і перше, взявшись в боки, дивилася звідки на Андрія, але вже мовчала. Обертала щось в своїй голові, під модно накрученими кучерями – щось придумувала. Вишкірила два разки сніжно-білих зубів:

– Слухай, Серж! Дай мені його, я з ним побавлюсь!

– Е, ні, з цим ти не побавишся. Цей тебе, Клавочко, роздавить.

– Овва! А ось дай… Поклич лишень трохи хлопців.

– Е, ні. Цей диявол знайде спосіб зробити так, щоб твої прекрасні зубки не сяяли так гарно і не брали хлопців так ніжно… (регіт) – Хіба що потім, як ми його уходимо.

– Ну добре, – згодилась Клава, роздимаючи ніздрі. Замовкла й нахилилась до Нечаєвої, прикурюючи нову цигарку. Нечаєва повела оком на прес-пап’є, рекомендуючи тим поглядом Клаві подивитись. Щось було в тій Нечаєвій дивне сьогодні, – вона бавилась в психологію чи що.

Клава схопила папірець, прочитала його й зайшлася божевільним реготом.

– Ха-ха-ха!.. Ич ти! Сісі захотів… Синок мамин!.. Почекай, я біля тебе походжу, й ти перестанеш взагалі чогось хотіти.

Ці слова, а особливо те, що вона взяла в свої руки й прочитала його листа, стрясли Андрієм, але він стримався, дивився на Нечаєву. Нечаєва нахмурилась і відібрала папірець, нічого не сказала, позіхнула байдуже й поклала папірець до кишені. Та Сергеєв простяг до неї руку з мовчазною вимогою повернути листа йому. Нечаєва постояла, докурила цигарку, роздушила недокурок, а тоді поклала листа в простягнену руку й, потягнувшись стомлено та промовивши: «А-а, ну вас к чорту!» – пішла геть. Засміялась і… обклала Андрія п’ятиповерховою лайкою. Клава побігла слідом, вихнувши біля Андрія спідницею.

Хвилева жіноча примха спасувала перед залізним таємним законом цієї установи. А чи то була просто комедія? Хтозна. Таким чином доля листа була вирішена: лежати йому під прес-пап’є і в кращому випадку бути об’єктом глуму. Андрій розкаювався в душі, що написав тих кілька слів своїй матері, що відкрив перед цими людьми найінтимніший куток свого серця. Але що ж…

За решетом розвиднилось – там уже був ранок, і Андрій думав над тим, що його нарешті ось-ось уже звільнять і відведуть до камери. Чекав цієї хвилини жадібно. Вій нічого так не хотів, як сну і забуття. Пірнути в сон, забутися, не знати нічого, не бачити, а там усе хай, як знає.. За гратами пломеніло небо, десь сонце мечами розганяло темряву, розганяло нічні примари й всі жахи, тоненькими рисками золота обводило ряботиння хмарок. Ранок… Та встав Великін, опустив важку штору і закрив нею ранок. Ранок лишився десь там, за шторою, за млиновим решетом, а до кімнати повернулася ніч. Ніч з усіма її моторошними атрибутами… Надія в Андрієвому серці погасла так, як І погасла ранкова зоря у вікні. І він зітхнув тоскно.

– Ну-с, – промовив Великін, обірвавши спокій і тишу, що панувала такий, здавалось, довгий і разом з тим такий короткий час. Обірвав її грубо, звертаючись до Андрія: – Ну-с, і що ж ти нам скажеш?! Чого мовчиш?.. Чого ти ждеш? Ждеш своїх мільйонів? Чи ждеш скидки за те, що ти такий пролетарський?

Мовчанка.

– Галло! Ти будеш говорити?!

Мовчанка.

– Ти, сволоч, будеш говорити чи ні?!!

Мовчанка. Тут втрутився Сертєєв, він взяв з-під прес-пап’є Андрієвого листа, потримав його перед очима, обернув кілька разів і звернувся до Андрія:

– Гм, да… Ти, я бачу, любиш свою матір. Це добре… Так от, я твій лист перешлю їй, але… Але як я можу тобі зробити ласку, коли ти такий затятий і злісний ворог, га?! От сам мучишся і нас мучиш, і на якого чорта! Ну от подумай сам, на якого чорта це похоже?… Ламаєшся, як невинна девочка… Ліпше давай домовимось, як личить мужчинам, – кінчім комедію, і я для тебе зроблю все, що ти хочеш. Га? От, скажім, візьму й перешлю цього листа… А хочеш – зроблю побачення… Ну, що ти на це скажеш? Ти чув, що говорив начальник групи?

Андрій облизав шерхлі губи, подивився пломеніючими очима на руку Сергеєва, що тримала листа, подивився тим самим поглядом на Сергеєва й прошепотів:

– Не треба… Дайте мені… того листа.

Обличчя Сергеєва перекосилось.

– Ич ти!.. Значить, ти зрікаєшся своєї матері?.. Навіть матері!? Такий гад затятий! Добре! – він кинув листа на стіл і натиснув гудзика від електричного дзвінка.

До кімнати увійшов якийсь заспаний здоровило в прим’ятій уніформі оперативника. Великін взяв ребристу спинку стільця в руку й підійшов до Андрія:

– Встать!

Андрій звівся. Сергеєв увімкнув лампу, що досі не горіла, на бічній стіні. Лампа засяяла сліпучим білим світом,

– Два кроки наперед! – скомандував Великін, відкинувши геть ногою стілець й показуючи палицею в напрямку лампи.

Здоровенний оперативний підштовхнув Андрія, що завагався а чи не міг переставити побитих ніг, і Андрій опинився кроків за два від сліпучої лампи.

– Галло! – крикнув Великін в самісіньке обличчя. – Ти довго думав і не надумав нічого. Так от подумай ще трохи. Ти будеш стояти, дивитися на цю лампу і думати, і ніхто тобі не буде заважати. Будеш думати… Будеш думати про те, про що тебе питали тут, а ти не хотів говорити. Особливо про останнє. Про останнє! Пам’ятаєш? Ти сказав, що я брешу. Так от ти будеш дивитися й переконаєшся, що я не брешу, – ти підтвердиш. Ти будеш стояти, як стовп, і дивитися, як ідол, на цю лампу доти, доки не побачиш в ній, що то не брехня, а правда, і тоді покличеш мене, і вибачищся, і скажеш – «правда». Зрозумів? Не «брехня!», а «правда!» Або… Або обернешся в стовп, станеш ідіотом… Або-або. Ну, й всю решту підтвердиш, даси конкретні імена, дати, факти, людей, все, як належить. Ясно? І підпишеш протокол. Та дивись, щоб все було складно!… А тепер – дивися на лампу!!

Андрій глянув на лампу й інстинктивно закрив очі рукою від болючого сяйва. Враз скажений біль в плечах підкинув його на місці, – то Великін з усього маху вдарив його ребристою палицею. Андрій шарпнувся, але в ту ж мить опинився на підлозі: здоровенний оперативник збив його з ніг, а тоді взяв лежачого за груди й тричі вдарив головою та спиною об підлогу, аж Андрієві видалося, що всередині щось урвалось, а мізок зрушив з місця. Потім оперативник звів Андрія на ноги й поставив лицем до лампи.

– Та-ак, – протяг Великін, як тресор, – отак кожного разу, як тільки ти спробуєш уникати ось цього «світла правди», тебе битимуть башкою об паркет, аж поки тобі в ній не поодскакують клепки, а в грудях не повідпадають печінки, але ти ще житимеш, житимеш ще й ще і, вже ідіотом ставши, ти таки нарешті розкажеш і підтвердиш усю правду. Все, що від тебе потрібне. Ну-с, дивіться, містер, на лампочку-с!..

Андрій зрозумів з нудьгою, що опір ні до чого, що сили його тануть і йому треба вибирати – або бути скаліченим і геть розчавленим швидко, або бути сліпим, але ще змагатися…Причому в останньому випадку ще лишалося одне невідоме – можливе щастя видряпатися з цієї прірви. Надія особливо живуча в тих, що загибають. Головне ж: він подумав про братів та про вимогу Великіна… Від самої згадки про запропоноване позорище – позорище зради задля власного спасіння – в ньому все затіпалось і заклекотіло й він з викликом підняв лице назустріч лампі: – «На! Сліпи!.. Сліпи!»

Вимучений, безсилий, весь мокрий від поту, він упаявся очима в болюче сяйво, намагаючись перемогти його своїм ненавидящим зором в прямому герці і… ламаючи той свій зір. З жахом відчував, що це світло може закінчитися для нього вічною тьмою. Хвилево «відступив» – мружився, намагався обернути свій зір всередину, не бачити лампи – дивитись і не бачити – забути за неї, але нітого з того не виходило. Тоді він витріщився з одчаєм, як тільки міг, на прокляту лампу, як на свого найлютішого ворога:

«Сліпи!..Сліпи!!»

Стояв, похитуючись.

– Та-ак, – сказав Великій. – Отак і стій. І думай. Думай!.. І пам’ятай, що від тебе залежатиме це скоротити. Біля тебе стоятиме ось цей архангел, і ти тоді йому скажеш «годі!» – і попросиш паперу… Пойняв?

Андрій не слухав. До свідомості дійшли тільки слова Сергеєва, сказані зі смішком:

– А листа твого я, може, ще й пошлю… Адьє!

На відході Великій ще сказав кілька слів оперативникові тоном наказу, які теж дійшли до Андрієвої свідомості, може, саме тому, що були адресовані не до нього:

– З місця не давати сходити, стежити пильно, бити нещадно, води не давати, спати теж, заплющатись теж, як упаде – ставити знову й пришпорювати, як треба буде поламати кості – дозволяю.

Після тих слів Великін і Сергеєв вийшли.

– Чув? – спитав оперативник хрипким, пропитим голосом.

Андрій не відповів.

Оперативник сів насупроти Андрія на стільці, взяв у руки ребристу палицю, якою орудував Великін перед тим, поставив її на коліна, сперся на неї руками, а на руки підборіддям і так застиг, дивлячись тупо на свою жертву,

Настала мертва тиша.

Почався іспит, тягар, муку й ганьбу якого може збагнути до краю лише той, хто його переніс.

Мертва тиша. В Андрієвім мізку крутиться болючий вир думок, обертаючи сліпуче сяйво в веремію кольорів, – він дивиться на сяйво і навіть не намагається вже відводити очей. Не від страху, не наказ Великіна виконуючи, а від іншого… Він дивився, власне, не на лампу, а в болючу веремію власної душі, в хаос, що розсаджував йому черепну покришку. То був болючий хаос – почуття радості й якоїсь сонцесяйної надії, і тут же почуття, жахливого розпачу, й туги, й несамовитої люті, і почуття непевності в собі, від якої холоне кров і наростає жах і тривога, і знову почуття радості, і знову відчай і нудьга смертельна…

Радість і надія від думки, що, якщо слідчі говорять про приналежність братів (його братів!) до контрреволюційної організації, разом з ним, значить… Значить, не вони його зрадили!! Значить, вони не зрадили!! Ні!!

Туга й відчай – що, якщо слідчі натякають на достатні матеріали від «авторитетних, дуже авторитетних людей», значить… Брати його зрадили, а слідчі тепер його тільки провокують, перевіряють, чи він знає, про яких «людей» мова… А вони зрадили! Таки зрадили!..

Потім приходив розпач.

Слідчі хотять убити двох зайців – перший: брати зрадили брата і слідчі використовують їх проти нього, проти Андрія; другий: вони хотять використати Андрія для того, щоб він завербував тепер своїх братів і таким чином коло замкнеться – вони вестимуть військову контрреволюційну організацію. Та яку організацію! І дістануть ордени… Вони числять на злобу в серці найменшого брата та на жаль до своїх старших братів і на те, що він так легко помститься на них…

Брати ніби й прислужились слідчим, але в цих останніх своя логіка – якщо найменший брат контрреволюціонер і має таке кредо, то яка ж гарантія, що старші не того ж поля?.. А головне – «ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного» та «в СССР людей вистачить», щоб слідчим робити кар’єру… І от їм потрібне його зізнання, як підстава, і тих братів забрати. Цебто – він мусить їх завербувати… Від цього брав розпач. І від цього ж огортала нудьга смертельна.

Та він же тримається на волосині і може не витримати! Може зломитися! І тоді… Тоді досить йому сказати «так» – і брати його, яким він усе прощає в ім’я своєї власної віри в них, вже не гулятимуть на волі… Тоді вже не допоможуть їм ніякі їхні ані чини, ані ордени, ані минуле, ані добра батьківська слава… А волосинка така тоненька, що на неї вже не можна покластися, навіть Андрієві! Він це з тугою відчуває й обливається потом. Обірветься та волосинка його розшарпаної волі, і він полетить у безодню. В безодню позорища, після якого вже не можна жити на цім світі…

І знову надія й шалена радість, що брати його не зрадили… І готовність все, геть все витерпіти…

І знову відчай… І знову розпач…

Який тяжкий і страшний келих йому піднесли! Тоді зринало обличчя його заплаканої, непритомної матері, й йому видавалося, що його ноги підгинаються і він стає на коліна, він заламує руки і невисловлена ніколи розпачлива молитва несамовито видирається йому з горла, наперекір глуздові, наперекір свідомості, проривається з невідомих глибин, як колись у дитинстві…Молитва про те, щоб його минуло найстрашніше… А найстрашнішим є безмежне падіння і морок вічного позорища, загин того, на чому трималося його серце й від чого світ завжди був ясний… Тоді прийде темрява й душу вкриє проказа – проказа презирства до самого себе, незнищима, непоправна, безвихідна… Йому хотілося кричати, благаючи невідомо кого… Матір! Свою матір!.. Очі застилало сльозами й світло меркло…

Але то йому лише так здавалося, що він опустився на коліна. Ні, він стояв, як стовп, заціпенів, і жодна сльозинка не зрошувала його очей. Сльози висохли, наче їх випекло вогнем скаженої лампи, а чи тим вогнем, що клекотав поза всім у душі. Похитувався від утоми. На мить опускав тяжкі повіки, й тоді, голова йшла обертом від вогненної веремії під припухлими повіками й від безмежного тягаря, що гнув ту голову донизу й валив тіло геть. Ноги тремтіли й підгиналися. Але він стояв… Розплющав очі, й дивився на лампу, й думав все те ж, все те ж.

Іноді йому починало здаватися, що лампа – то не лампа а вогненний місяць із своєю страшною емблемою…

Іноді в сяйві починали звучати акорди рояля… То гуло в голові, тоскно дзвеніло в вухах…

Помалу все почало мішатися в суцільний кошмар, в маячіння… Голова так горіла, що здавалося, вона ось-ось розірветься, як казан, розсаджений парою. Вже не міг думати бодай приблизно логічно. Душу обступало відчуття божевілля… Якийсь відтинок часу жив уже життям божевільного – відчував себе ним, зовсім чітко і виразно… Все! На всьому крапка. Так скінчилась його свідомість… життя… все…

Тягар утоми ставав такий нестерпний, а хаос у голові такий болючий, що приходило пекельне бажання, щоб хтось ту голову розбив уже і вирятував з того болю…

Рештками душевної сили фіксував одну думку розпачливо: «не здатись». Це про братів… Решта – може бути. Не може бути лише головного… Це про братів…

Час застиг. Час обернувся в суцільну, нерухому, безмежну втому…

Потім він опинився на підлозі, втративши рівновагу й зсунувшись якимсь чином. Ноги бо самі собою підкосились… Але страшний струс – якась могутня сила вдаряє ним об паркет і знову ставить на ноги.

І він знову стоїть… Від струсу й болю на мить повертається його воля, і він стоїть… Нічого не чує, нічого не бачить… Стоїть. З одним лише бажанням – не впасти… І знову зсувається на підлогу. Знову струс…

Так повторюється багато разів…

Уста посняділи, губи пересмагли й порепались від внутрішнього вогню, від пекельної спраги. Гордість зломилася ніби, лишилась твариняча спрага.

– «Води»…

Здоровенний оперативник байдуже наливає шклянку води й підносить до уст, а коли Андрій витягає жадібно губи, щоб схопити вінця шклянки, оперативник відводить руку й з силою виливає воду йому в обличчя, в жадібно розплющені очі… І за те спасибі! Вода сліпить, забиваючи сяйво і розриваючись всіма кольорами веселки, стікає по обличчю, по грудях… Опритомнівши, Андрій блідо посміхається і стоїть рівніше. І знов думає про те ж, фіксує ту саму думку… Поки не наморочиться голова й він не втрачає рівноваги… Онеративник вовтузиться з ним, як з тухом піску, уперто ставить його на місце.

– Ну, – каже оперативник хрипким басом, – може ти вже б писав, га?

Андрій криво посміхається, не розуміючи, чого той нього хоче. Оперативник бере його за плече, стискає з усієї сили й питає-кричить в лице:

– Дурак!! Зійдеш з ума!… Може, ти будеш писати, га?

Андрій хоче прийняти руку з плеча, бо вона така тяжуча, а оперативникові здається, що він хоче битись, – кулаком в груди він валяє Андрія з ніг, а потім бере за петельки й знову ставить.

Це було останній раз. Далі Андрієва сила не витримала вже ні світла, ані стояння, ані товчення головою й спиною об підлогу, – коли він звалився знову, то оперативник вже не міг ніяк поставити його на місце. Даремно вовтузився над ним, даремно повторював свій номер биття об підлогу – ефекту ніякого. Поза тим битттям об підлогу, оперативник не мав інших засобів приводити жертву до пам’яті й до послуху, це було, здається, єдине його амплуа…