8

Іван Багряний

Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голгофу, часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем – йому здавалося, що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами. І він ішов попід гамаками, як тоді, в першій день, коли почував себе гегемоном, – коли серце було сповнене віри в людей і гордої певності, що його ніхто не посміє торкнути пальцем… Тепер він ішов на Голгофу…

Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..

Потім відчинилися якісь двері… Але Андрій не побачив, що там далі за ними було. Його завели за якусь загородку і… він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ:

Перед ним – стояли три його рідних брати!!

Три його рідних брати…

Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос… Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притиснув його до своїх розхристаних грудей – і Андрій нестримно заридав на тих грудях…

– Ну, от – посміхався Микола й поляпував пестливо по спині. – Ну, от…

Михайло засміявся, а Серьога закінчив:

– От тепер ми всі вкупі.

І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, – гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.

Їх усіх прирекли де розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх. Але не на підставі зізнань, лише на підставі «свідчень» сексотів і провокаторів та на підставі прокурорського пафосу… А головне – на підставі того, чого «судді» не знали, лише вгадували та тямили, на що ці люди здібні.

Ніхто підсудних не захищав і не намагався, рівно ж як і не давав ніхто захищатись та виправдуватись їм самим, їх взяли не для того, щоб виправдати, а щоб засудити. Це був «шемякін суд», де зовсім відсутній інститут захисників, бо при тому настановленні, яке всі ці «суди» мають, інститут захисників зайвий. А тим настановленням є – тільки засудити.

Підсудні це знали і навіть не збиралися захищатись. Єдине, що вони могли протиставити цьому «пролетарському судові», цій розгнузданій опричнині, – це ігнорацію й презирство.

Андрій погано слухав комедію, що розігравалася, як по нотах, – його мучило інше. Вловивши відповідний момент і ледве проштовхуючи слова крізь горло, Андрій запитав Миколу:

– Миколо… А… Підпис? Твій підпис?.. А?

– Бог з тобою! – посміхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь надужито його підписом. – Мій підпис?! А втім, ця сволота мала досить моїх підписів у моїй валізі, в тім числі й чисті бланки з моїм підписом.

Тягар, найстрашніший тягар остаточно сповз з серця…

Їх усіх прирекли до розстрілу.

В числі приречених була низка осіб, а між ними й зовсім юна сестра їх – Галя. Галя Чумаківна… Ніхто з приречених не просив помилування.

Але «помилування» прийшло… Невідомо хто з волі подав апеляцію, й т. зв. «верховний суд» вироку не затвердив через «неоформленість справи». Розстріл було замінено… двадцятилітньою каторгою.

Лиш не замінили нічим Катриного божевілля…

…Ось так скінчилася зустріч чотирьох братів рідних ще й сестри їхньої – дітей старого Чумака, добрих, і вірних, і в рід свій залюблених, нащадків славного роду ковальського.

Ось так скінчилася зустріч і тих, що до того роду прив’язані серцем.