Розділ 5. “П'ятнування”

Іван Багряний

Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: “Як на промисел рушати, то найперше – треба зброю в порядку мати”.

Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві – і закипіла робота.

Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою “японку”. А Григорій – трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи – чи не забув, як те все робиться.

Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно – чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую “іграшку” дістав.

– Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?

– Ну ж?..

– То від самого, можна сказати, найбільшого генерала – від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж…

І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м’ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та “япошків”, – отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому – ветеранові тобто – оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на “гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!”

А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:

“Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю”.

Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:

– Вгадав, вражої мами!.. Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.

Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: “Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!.. Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії…”

Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку – чи добре збалансована. Бавився, як іграшкою.

Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. “Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?” Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, – швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала… І вже збирала докупи.

Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом… Охота була побавити Наталку, – бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і “ніяк не міг дати їй ради”. І так її тикав, і сюди завертав, – а вона все розпадалася, не трималася купи… Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.

Та старого не проведеш, – ворушив усміхнене вусом, мовляв: “Дурій, дурій! Не бачу я…” Проте не втерпів і запитав:

– А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?.. Чи вмієш?..

Григорій почухав голову:

– Не пробував. Може, й умію… Не святі ж горшки ліплять…

– І то правда.

Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх – кожен до своєї рушниці – боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, – насаджувані на ремінь по чотири й по п’ять, вони вміщали велику кількість набоїв.

А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:

– А катни-но, Грицю, он туди… – махнув рукою ген на той бік під синю сопку: – Та візьми крейду… Крейду не забудь!..

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галавині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити… По якімсь часі веселий примчав назад.

– Поп’ятнуємо трохи, – пояснив Григорієві. – Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В “п’ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.

– Е-е.. – згадав щось старий. – Бач, а ще одно провірити! – Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.

Подав Григорієві:

– А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..

В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. “І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови… Правий бік бінокля темнив.

– Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.

– А що то таке “лінза”? – це дід.

– Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..

– Отож така в нього господиня…

Тут Наталка відібрала бінокля:

– Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…

– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. – Це Гриць. А дід:

– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.

Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:

– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..

Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:

– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.

– Коли ж він неправильний…

– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. – Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. – А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, – скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…

– Ложись! – скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня – Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, повисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, – дивилися на людей, очікуючії.

– Заряджай! Стріляти по п’ять разів лише. Права оленяча голова – Наталчина. Потім – Грицева і так за порядком.

– Стріляємо всі разом чи по черзі? – поцікавився Гриць.

– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.

– Авжеж, – вставила Наталка в тон. – Заб’ємо кедрину – кандьор буде. Починаю!.. – і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п’ять разів. Швидко.

– Тю-у!.. – зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:

– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об’являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!..

І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.

– Одбив, Грицю!

– Що?

– Гілку.

– Неправда, то ріг одлетів.

Старий хитав головою:

– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.

А стара Сірчиха вийшла на ганок і стояла, підперши рукою підборіддя:

– Мати Божа!.. Подуріли!.. І що вони виробляють?! Як на війні, прости, Господи…

Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п’ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”

Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:

– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.

– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.

Останній стріляв Григорій. До правди, – він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з’їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.

Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, – він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…

Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз…

Вдруге…

Наталка серйозно: “От, бач, як треба…” Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.

Раз по раз він вистрілив п’ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.

За останнім пострілом всі враз схопились – стрільці й собаки – і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:

– Грицю-у! Постривай, щось скажу!

Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.

– А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний!

Старий Сірко тюпав верхи на буланому:

– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! – І сміявся задоволено. – То є плем’я Сіркове!

Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.

– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п’ять дірок, одна біля одної майже.

В Наталчиній мішені – чотири кулі лягли кункою посередині. П’ята ген вгорі влучила в ріг.

– Все-таки не пропала, – потішав батько. – І ріг на щось здасться… Добре… Добре…

А Гриць:

– Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!

В Грицевій мішені п’ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.

– Добре. Добре, – бубонів старий Сірко. – Казав, – не спішіть, бісової віри. Пропала куля.

Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п’яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.

– Ого-го! – ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. – От це да, так да!

В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, – п’ять куль.

– То да! – похвалив старий Сірко. – Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.

– От хто справді спортив дерево!

– Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибі Блюхерові! – тішився старий Сірко. – Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло – то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, – треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі – ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка – дай Бог здоровля тому Блюхерові.

Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об’їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:

– Біго-о-м… Марш! – і махнув рукою.

Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…

Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, – вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.

Ні таки, вона бігає, як коза.

А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:

– Подуріли!.. Зовсім подуріли разом з дідом. – Старій було весело дивитись на тих, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. – Що то є молодість! – І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.

На тому змагання – ця своєрідна Сіркова олімпіада – не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, – того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!..”

І вони наробили ще шелесту.

Показували по черзі тріки, розваги для.

Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, – на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.

Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.

Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.

Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…

Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.

Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузли ціляком зліва.

Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п’ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз’їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, – накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиходять від місто на сопку і там влаштують стрільбище, – стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…

Гриць кидав угору п’ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п’ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.

То було весело. Регіт стояв на подвір’ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:

– Ось так колись і я стріляв, як був молодим.

Ось так Сірки бавились собі знічев’я. Ні, відбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий промисел.

П’ятнували.

На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вірная.