Розділ 11. На кішку

Іван Багряний

– Ну, як, дітки? Поїдемо? – питав старий Сірно, вагаючись сам це вирішувати, їхати їм чи не їхати на кішку: – Ех, немає Миколи!

– Нічого, батьку! – Це Наталка суворо. – Все одно нас таки знову четверо. Поїдемо… – Упевнено так, беззаперечливо.

Старий Сірко подумав, подивився на Григорія, посміхнувся:

– Таке, брат, діло! – І покрутив головою. – Маю відомості, що коло Іману бачили кішку чи аж дві. Кажуть, багато вепрів з’явилось. Ну, ясно, де вепр, там і кішка. З того цей пастух і живе. Та от… Ех!.. Ну, як, козаче, га? – спитав Григорія посміхаючись.

Старий шукав підтримки. Вагався дід. Ніколи не вагався, а тепер вагався. Нема четвертого, нема Миколи.

Григорій добрий хлопець, але ж уперше…

Григорій подивився в очі просто, хотів сказати рішуче, як Наталка: “Поїдем”, але… чи має він право вирішати?

Сірко задумався. Справа була поважна. Кішка – це не заєць і не лис. Відтоді, як не стало Миколи, хто його зна як, чи вдасться. Стара Сірчиха стурбовано відмовляла:

– Та хай вона сказиться! Та чи вам мало? Та чи вам життя набридло? Та хай її трясця візьме! Сидіть уже!

Це й вирішило справу. Старий махнув рукою:

– Ну, то споряджайтесь! ге, стара! Бог не без милості, козак не без щастя. Спробуєм щастя. Будеш за Миколу, козаче! Витримаєш?

– Спробую, – відповів Григорій серйозно, – тільки ж…

– Знаю, знаю, синку. Нічого. Я тебе підкую трохи. Хоч ти й підкований.

Отже, вирішили їхати.

Стара, зажурена, мовчала. Хіба вони послухають? Лише тліла серцем та нишком витирала сльози. Згадала торішнє – як привезли сина з розчавленою головою… Боже мій! Як з війни привезли. Кішка, твар тая поганая, вхопила пащею… Будь вона проклята!

– Ну, от іще! – потішала Наталка. – Не журіться, мамо! Та чи це вперше? Таке… Ми скоро будемо дома. Ми так тільки, з’їздимо та й назад. Ніяких там кішок немає… Розбіглись досі, почувши.

– Та хоч би… – І хрестила Наталку, і хрестила всіх, як завжди, як кожен раз, виряджаючи. Тут бо люди гинуть всюди просто. Не з’їсть кішка – то заблудить, не заблудить – у марі втопиться, замерзне, чи ведмідь, або вепр піддере, а то так простудиться – та й Богові душу віддасть.

А збиралися цим разом не так, як звичайно. Повдягали ватяні штани й куцини. А окремо взяли голої дебелої лосиної шкіри піджаки. І такі ж дебелі лосині пальчатки – рукавиці, – сама шкіра на них, без нічого. Взяли по парі запасних ремузів – теж з міцної шкіри. Словом, побільше шкіри. На старому, як і на всіх, уже не кашкетик, а шкіряний капелюх, хутром униз.

Коней нав’ючили легко. Взяли лише намет, залізну піч, харчі, спирт, марлю та пашу для коней. Та ще взяли верьовок, дроту, сокиру добру. Забрали всіх трьох собак, чотири пари лижв і поїхали.

Коні були не перевантажені, – тож туди ввесь час їхали. Злазили лише там, де доводилось пробиватись крізь замети в “сіверах”. Їхали стежками, через урвища, через джерела, крутими схилами та хащами. Ковані на плашки коні, часто сковзались, іноді падали. Довелося повгвинчувати шипи на кожну передню.

Сонце, відбите снігом, сліпило очі. Тайга стояла дивна, мертва, як заворожена. І лише письмо слідів та слідів на снігу промовляло до тих, хто умів читати, що тут далеко не порожньо.

Коли заклякали, сидячи в сідлі, – а мороз стояв ступнів на сорок п’ять і, хоч які були теплі козячі панчохи в унтах, а ноги мерзли, коли не рухатись, – тоді злазили, ставали на лижви і йшли так. По південних схилах і на падях сніг був туго збитий, і це всіх тішило. Григорій з Грицьком і Наталка на чистих місцях гнали наввипередки або спускалися з крутих сопок, аж у вухах свистіло. Іноді котрийсь, занурившись лижвою десь під гіллячку або під приметений бур’ян, ішов перекидя під регіт інших. Григорій ходив на лижвах вправно. Це не спортивні лижви, ліпші. До них не треба було ціпків. На спортивних тут не пішов би, ті дуже вузькі, врізались би. А це були широкі, втричі ширші за спортивні, трішки коротші, підбиті шкірою з цупкою шерстю по ході. Вперед самі пливуть, назад не здають – шерсть затримує. Гасали, дуріли, було гаряче, аж пара ішла у кожного із спини.

На ніч отаборювались просто на снігу, намету не хотіли розв’язувати і ночували так, нагрібши в один бік з-під вітру велику купу снігу. Насупроти розкладали багаття, а посередині намощували гілок з ялини та з смеречини. Було сухо і тепло. Тут сушились, пили чай. Трапилось так, що не знайшли чай, чи було ліньки шукати, то старий Сірко заварив мисливський – зломив гілочку ліщини з сухим брунатним листом і опустив в окріп. Чай і вийшов не гірший за китайський.

Вранці рушили далі. Сліпуче сонце і вітерець засмалювали обличчя, шкіра робилась бронзовою.

На річці Бікіні бачили диво-дивнеє: при височенному, крутому урвищі, при горі, мерехтів крижаний водоспад. Метрів на шістдесят угору. Стояв він крижаною стіною і переливався усіма барвами. Мерехтів на сонці, наче рухався, тік. Але він не тік.

Що тільки може природа витворити! Улітку тут безперервне втікали підгрунтові води, текли по урвищу безліччю дрібнюньких струмків, виносили з собою частки того грунту, в якім текли – зелені, брунатні, руді, жовті.

Прийшли морози і устругнули штуку: вода тече, а вони її приморожують. Так і наморозили цеє диво – від низу, від річки і геть до найвищого потічка, що ліг угорі рудими візерунками. Отак розписаний, та ще підправлений небесною блакиттю та бірюзою криги, стояв і мерехтів дивний водоспад. Григорій бачив таке диво вперше і милувався, і дивувався.

В однім місці, проїжджаючи кедрачі, захотіли горіхів. Але бирки, котрі додолу впали – заметені снігом, не знайдеш. А котрі не впали – ті на височенних кедрах бовваніли поза можливістю їх дістати. Але вийшли з труднощів просто: збивали їх з рушниць. Старий Сірко бурчав, але не забороняв, бурчав так, для годиться. Колись і сам так дурів. Та і вправа стрілецька ніколи не шкодить, – це вже його правило.

Бирок назбивали небагато, зате горіхи були дуже смачні і багато їх у кожній бирці. Бирка тая – добрий жовтяк-огірок завбільшки і луска, як у соснової бирки, а під кожною лускою, як під покришкою, горіх завбільшки з квасолину.

Так виїхали на Іман-річку. Замерзла і заметена снігом, лежала вона нерухомо, ця, така буйна і бистра улітку, річка. Сніг був чистий, нерушений. Лише посередині, під свіжим шаром снігу пробивалися, як жилки під шкірою, смуги мало їждженої дороги, а по чистому снігу вилося дві нові смужечки від полозків. Межи ними ж – ямки від копит. Щось проїхало вчора двома підводами. З ширини полоззя старий Сірко виснував, що це старовіри. Проїхали вгору. А раз так, то, значиться, вони їхали вниз до останнього снігопаду, а це вертались – значить, були в Імані. Прочитав, і вже його не переконаєш, що це не так. Вони теж повернули вгору за слідом.

Тут Григорій мав нагоду прочитати тайгову газету – часопис пралісів. Але те, що він прочитав, зробило на нього сильніше враження, ніж цілі томи Бальзака чи Стендаля, що їх він колись теж перечитував, та за останні роки забув, здичавів.

На снігу великими літерами, либонь, за допомогою пальця було написано лише чотири слова:

“ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА”.

І так, наче хто кулаком по уху торохнув. Що таке? Якому медвину?! Невже?.. Та ні, не може бути!

“Фійона – це ж красуня, жінка того тунгуза, на прізвище Дядоров, краля писана. Росіянка. З старовірів. І дало ж йому зв’язати своє життя з чужинкою, та ще з такою! Та ба: вона – красуня, чиста тобі дворянка, як пава, – ну і погнався. І він її любив, Богу на неї молився, упадав біля неї, а вона… Ну, сказано, не пара. А вона до інших ірже, до своїх. До неї ж охочих – Боже мій! Гарна. І здорова, як кобилиця. Всі начальники, які в тих місцях бувають – чи то різні уповноважені, чи міліція, чи НКВД – всі там пасуться. А Дядоров місяцями дома не буває – промишляє все, трудиться. А як узнав, хотів її порубати. І начальників порубати. Забрали його, подержали і пустили настрашивши…”

Медвин… Медвин – це ж прізвище його колишнього ката. Так, це було прізвище слідчого, а потім начальника відділу одного управління НКВД. О, це прізвище стрясло ним до останнього м’язка. Одно лише прізвище. Але, ні, не може бути. Це ж за десять тисяч кілометрів. Явна невідповідність. Це просто випадковість. Прізвище зовсім, зовсім іншої людини. Який старовір. І хоч це був незаперечний факт, що випадковість, проте серце не могло довго вгамуватись. Прокляте прізвище викликало зливу страхітних спогадів, приспаного гніву, пекельної, непримиренної, вічної ненависті.

Всі йшли і не помічали, що робиться з ним. Вони прочитали, посміялись, погомоніли і пішли собі далі. Та й з Григорієм, власне, зовні нічого не робилось. Хіба той бій, ту гіркоту за зламане життя, за скалічену і навіки зіпсовану молодість видно зокола, та ще на такому бронзовому обличчі? Щелепи йому зімкнулись, як вовча пастка.

За кілька кілометрів – знову те ж повідомлення: “ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА”. І знову серце загуготіло попри всю явну випадковість такого прізвища тут.

І так разів з чотири. Ніби якийсь злий дух намірявся на його спокій. А в дійсності – хтось їхав і з нудьги розписався. Радий, що вивчився писати. А записав те, що його, найбільше, може, роздрочило, чи, може, те, що заволоділо думками всіх тайгових молодих хлопців і дівчат. Це повідомлення звучало, як чергова романтична та пікантна сенсація.

Григорій похмуро вигнався наперед і йшов перший, а збаламучена думка, занепокоєна, снувалась химерно. То припускала найнеможливіше, то пригадувала чуте, теж варте уваги.

Що по тайзі останнім часом проїжджали, або якась військова дослідна комісія, або начальство з НКВД, чи міліція, про це було відомо. Мали щось десь будувати, чи, може, “очищать тил від ворогів народу”. А може, те й друге. Що по всьому краю будовано силу військових об’єктів, – це він знав, ще в тюрмі від тих, що побували тут “на виправці”. Бач, знав навіть і такі подробиці: понад усім кордоном, за проектом якогось інженера, будовано цілу систему – лінію – укріплень і багато сопок перетворені в не видні зокола, потужні фортеці тощо. Робили “кордон на замку”. Що ж до останнього – очистки тилу, – то це вже він бачив сам.

Ось такі химерні думки снувалися в його голові, викликані тим прізвищем.

Там, де Іман завертав круто вправо, на південь, і йшов далі, петляючи межи крутих кряжів Сіхоте-Аліня, наші взяли трохи ліворуч і пішли на схід, нетрями.

По довгих мандрах перейшли на Зміїну. Тут окремо, як пустельник, жив старий удегеєць. Сам. В халупі-печері. Роки жив тут, віку доживав. Він уже був майже сліпий, його називали чомусь “Інокентій Петрович, хазяїн Яурина”. Яурин – це там десь, на Малім Хінгані, і там він прожив все життя отак, сам-один, як палець, на величезні простори. Мисливив і був повним господарем. А як відкрили там золоті копальні, пішов десь геть блукати по нетрах. Переселився сюди…

В нього вже не було зубів, а сам він – як сухенький зморщений грибок. Жив він з того, що ловив рибу, ловив сільцями птицю, а іноді і вивірку. За рік він добував хутра на махорку, на чай “кирпичний” та на сірники. Тим задовольнявся і так, у мовчанні, жив тут, споглядав і чекав смерті. Але добрі люди його не забували. Хоч зрідка та добивались сюди мисливці і лишали йому то се, то те. Іноді і спиртом частували. Так він і жив, як бурундучок малий. Та все курив люльку, заплющившись.

А колись він був у свого племені шаманом. Гай-гай… Та зате він ще й тепер умів з богами ладити, тож вони його і захищали, і заступали.

Яке було його власне, справжнє прізвище, – ніхто не знає. Він – Інокентій Петрович. З цим прізвищем і увесь такий, як він є – це красномовний показник, символ всього його племені – уже напівміфічного племені удеге, що отак-о доходить краю і стоїть на порозі в небуття. Того дивного, опоетизованого (ах, Арсеньев! Ах, екзотика!) – наївного племені дітей природи, що уже вигибали, як малі діти, від усіх благ чужої колонізації: від алкоголю, люесу тощо. А оце догибають “останні з могикан”, чи пак “останні з удеге”, – навіть не маючи свого імені. Патріарх, жрець і носій традицій та національної гордості свого племені. Єдине, на що він ще спроможний, – це забитися в недосяжні хащі і там сконати з чужим іменем, як з тавром.

Тут старий Сірко залишив коня. Тут, десь недалеко, на джерелі Урин, бачено кішку. Дали Інокентію Петровичу кирпичного чаю, тютюну (старий Сірко пам’ятав про Інокентія Петровича ще з дому), і старенький, зморщений, безбородий дідусик був радий, як маля. Йому вже три чисниці до смерті, і він хоче покурити всмак. Ні слова не тямлячи по-російському ані по-українському, дідусик на мигах дякував, радів і розумів, чого від нього хочуть: доглянути коней.

Тут тигролови вирядились: понадягали шкіряні панцері, – дебелі щільні піджаки, цупкі ремузи, шкіряні рукавички… Напакували всі рюкзаки харчами і дрібними необхідними речами. В Грицька упакований намет і кругом пояса міцна товста вірьовка. У Наталки теж вірьовка і за поясом сокира. В Григорія, крім притороченої сокири, вірьовки і набійниці, ще похідний казанок. А старий Сірко довго ходив по хащах – вибирав, облюбовував собі знаряддя. Нарешті вирубав дебелий, рівний, три метри завдовжки, сантиметрів десять в діаметрі дрин. Попробував – добрий. Обтесав трохи нерівності. Є!

Стали на лижви. Перекинули через плечі рушниці. Взяли собак на повідки і пішли помалу. Пішли звичайною, мисливською ходою, не кваплячись, щоб не виснажуватись.

Люті морози та вітри поїли, як кажуть мисливці, сніги, а лишок лежав туго збитим шаром, що добре витримував людину і собаку. Лише у великій гущавині сніг був цілий і крихкий, як пісок. Місцями лежав поза коліна. А в “сіверах” та в проваллях у тім снігу можна було втопитись. Місцями ж, на чистих галавинах, на високих плаях, снігу майже не було: позривало, позносило.

До Урину старий Сірко вводив Григорія в курс його майбутньої ролі. Правда, за весь час він мав багато нагод перевірити Григорія, і цей юнак перед ним склав усі іспити, та ще й найліпше. І старий був певен його здібностей. Щоб не ця певність, то він навряд чи зважився б цю зиму піти на “кішку”. Проте вважав не зайвим поговорити з ним іще про його роботу.

– Отож, синку, слухай, примічай, щоб ти знав. Це ти замість Миколи… Бачиш, тут діло таке – дружно, тай вийде щось. Сміливо, один за одного, як свій за свого. Того ми й ходили лише рідні, чужих не брали, бо чужий за чужого не підставить своєї голови. А воно, бач, без того не можна, таке діло… Не знаю, синку, як там їх ловлять, кішок цих, по книгах, ми їх ловимо по-своєму – голіруч і вчотирьох лише. Ну й собаки, без них не можна. Хоч кішка й велика, і хитра тварина, та людина хитріш. Старої ми, правда, не вловимо, бо її не можна впіймати. Ми її стріляємо, та й усе. А ловимо молодшу. Ну, це така ж завбільшки зростом, тільки що легша – всього пудів на вісім, – молода й дурніша. Вона, правда, доброго лошака візьме в зуби, як мишу, скине собі на хребет та й занесе грець його знає куди. А от, як ми за неї візьмемось, то вже їй нікуди дітись.

Головне – сміливість, швидкість і неодмінно крик. Як уже насядемо, тоді крик.

Спершу собаки женуть її, не даючи віддихнути. Вона б собак самих і не злякалась, може, так ми ж слідом. Чує. Собаки женуть, поки вже несила їй утікати. Буває, цілий день ганяємось. Тоді вона забивається десь до скелі, чи до якогось захисту з одного боку і, повернувшись хвостом до захисту, займає позицію. Пси нападають – вона обороняється.

А ми тут! Оце коляка – це перше діло. Як “кішка” забачить людину, то враз, забувши про собак, кидається на неї. А я їй коляку вперед! Вона пащею і хапає, що ближче… Головне не злякатись і подати їй зручно. Ми як робили? Я з колякою вперед. Тільки вона вхопила, Микола зверху на неї… та петлю за шию! Як супоню, затягне… А я вже коляку геть, та за лапи, щоб вона його не здерла… А Грицько – за задні лапи!.. А Наталка, як дзига, коло Миколи насідає! Ге, брат, це треба швидко… І оком не змигнеш…

А головне, треба кричати, скільки духу, скільки снаги, кричати, наче тебе ріжуть. Вона від людського крику дерев’яніє, її трясця б’є, нерв у неї не витримує, бач. Губиться і силу свою втрачає… Тож як ми кричатимем, то ти не лякайся, не думай, що це вона черево розпорола комусь (хоч, може, и розпорола), а й сам кричи так, ніби тобі черево розпороли… Втямив? Отож.

А головне – не бійся її: вона тільки кішка. Але, борони Боже, бити її чим, можна скалічити, і тоді пропаде товар, а значить, пропаде ні за пси труд, бо за калічену і чверті не дадуть…

Тим часом ішли і пильно оглядали всі хащі. Грицько йшов стороною, Наталка оддалік. Старий роззирався пильно і гомонів тим часом:

– Ну, буває, що вона виб’є коляку і кинеться на самого – тоді її треба ловити руками за щелепу і здавити ту щелепу та й не давати перемінитись на зуб. Було мені раз так… Ну, якби довелось тримати так хвилину, то вона за хвилину роздерла б і унти на поворозки, не то що самого, так, бач, це було, може, секунду, як уже їй запетлювали хлопці шию та ноги і повалили. В мене хлопці добре робили! Не дали батька з’їсти (добродушно сміється). Тож і ти не давай, як що як. Бо після мене тобою закусить. Отак.

А як будемо гнати, не виганяйтесь один перед одного, та й не відставайте. Дивись на мене. Один прикриває тил, бо як трапиться хитра яка падлюка, то обдурить, зайде з тилу – і незчуєшся, як і передушить… Отож, як тільки побачиш, що я подав їй гостинець, сідлай її мерщій, та вірьовку оттак, оттак, щоб напоготові, а тоді оттак, і кричи!.. Кричи, а сам не зівай, орудуй, бо незчуєшся, коли голову одірве… А стривай!..

Наталка стояла, тримала за нашийник Заливая, що поривався вперед, і подавала знаки. Миттю зійшлися до неї. Наталка показувала пальцем на дві смуги на снігу.

– Аж дві!..

Сліди… Дві кішки пройшли глибоким снігом. Старий Сірко пильно обдивлявся.

– Стара і друголіток. Уранішні. Тихо йшли… Не голодні… Десь на лігво…

Це все пошепки сказав.

Нічого собі – аж дві кішки зразу! А собаки!.. Григорій здивувався, побачивши, як вони відмінилися. Нюхали слід, і шерсть на них стала дуба на спинах. Поривались вперед, натягали повідки, але не рвались шалено, – зацитькувані, поглядали на людей запитливо. Вишколені.

Власне, по собаках Григорій побачив, що натрапили на тигрів. Заливай тремтів від нападу люті, аж Наталка тримала його за нашийник, не покладаючись на повідок, а він хрипів, не маючи права заревти вголос.

– Головне, розпарувати їх вдало. – Старий Сірко зняв шапку, перехрестився. – Дай же, Боже!.. Тоді міцно нацупив її.

– Ну, дітки! Дивіться ж!

Вмить повідмотували вірьовки і налаштували їх зручно, почіпляли на шию. Кожен дослав набій в набійник рушниці і знову закинув її за плече, щоб руки були вільні. А дід до Григорія:

– Дивися ж. Як я крикну і почну стріляти, стріляй вгору, куди попало, заправляй і знову стріляй і галасуй, а тоді рушницю за плечі – і гони щосили слідом за мною. І не оглядайся!

І так, тримаючи собак на повідках – Рушай у батька, Нерпа в Грицька і Заливай у Наталки – пішли тими слідами. Попереду старий Сірко, за ним Григорій, тоді Грицько, а тоді Наталка. Вона тримала вінчестер на руці і весь час пильно поглядала на боки, іноді оберталась. Її функція вже почалась. Бо кішка та – зрадлива твар, особливо ж як стара з молодим – мати. Вона може бути тут близько і вже, може, вживає проти своїх ворогів заходів.

Сліди то йшли поруч, то перехрещувались петлями. Крутились по непрохідних хащах, по такій гущавині, що, звичайно, туди мисливець не залазить. В особливо небезпечних місцях старий обходив забіч, весь час не спускаючи з ока слідів і перемацуючи очима кожний непевний закуток, купи вітролому, каміння. Обминали, виходили з іншого боку, натрапляли на слід і йшли далі.

Григорій мобілізував всі свої мисливські здібності, а найперше зір. Аж у скивицях боліло, так він напружував очі, стежачи за Сірком і за всім навколишнім.

Минали години… Так вони проходили кілометр за кілометром, – переходили розпадки, становики, паді і непрохідні хащі. А сліди йшли собі, навертаючи все на південь, – ось, зараз, тут…

Але не було тут. Далі. Далі.

Так вони йшли до півдня і навіть не обідали. В однім місці тигри тупцяли під деревом. Сірко оглянув пильно все. А Наталка:

– Ось, гляньте вгору!

Вгорі, метрів на три від землі, між розсохами дуба, з-між двох товстих колод стирчав розкішний чорний хвіст. Соболь! Отак! Хто ж то ставив? І хоч соболя заборонено здобувати, та раз уже впіймався, – взяли. Тут Грицько впізнав, що це ж їхня плашка, що вони з Григорієм ставили на колонка. І затіска їхня. “Вліз дурний в не своє. А кішки – ти скажи, які обережні! Постояли, а не наважилися взяти: почули, що тут була, хоч і давно, людина”.

Гриць запхав соболя в торбу: “Не кидати ж дві тисячі п’ятсот загибати. Прийме база за камчатського”.

У другім місці тигри лежали. Видно на снігу під деревом два лігва поруч. Старий Сірко зупинився коло них. Помацав сніг. Подумав, оглянув усе навколо, знизав плечима. Недавно, але… Невже сполохані? Так наче встали не від сполоху…

Пройшли ще трохи. Ага. На снігу кілька вепрячих слідів. Пішли вистрибом. Тигрячі сліди теж розгонисто – полюють.

Так у надзвичайному постійному напруженні та хвилюванні, забувши й про їжу, тропили, тобто стежили, вони кішок до смерку. Як починало вже сутеніти, сліди довели їх до якоїсь річки.

– Даубіхе! – сказав старий, як кондуктор, оголошуючи чергову станцію.

Тигри тут постояли на низькому березі, подивились, либонь, на заметену снігом річку, пописану посередині полозками і, занепокоєні підозрілим тим писанням, а може, й дух кінський чи людський вхопивши, – повернули круто нагору. Вепрячі ж сліди подались просто упоперек, через річку.

– Стій! – сказав старий Сірко. – Ніч надходить. А проти ночі кішок не стежать.

В цім місці річка, що текла взагалі, крутячись та петляючи межи становиками, як і всі тутешні річки, робила круте коліно. Старий подивився, ще раз прикинув і вирішив тут ставати табором. Вмить напнули намет, розгрібши сніг, нарубали хмизу, наносили ялинкового та смерекового гілля. Звалили сухостій і, порубавши його на дрова, розклали вогнище. Хотілось їсти та ще більше хотілось пити. Двічі кип’ятили чай. Їжі не варили, а просто їли пироги й морожене сире м’ясо – “струганину”. Передусім випили спирту, а тоді стругали мясо ножем – кожен своїм (від цього й “струганина”) і, вмочивши стружку в сіль, так їли.

Після вечері Грицько оббілував соболя, що за той час, поки вечеряли, встиг розморозитись.

– Ну, як, батьку? – підняв шкірку, милуючись.

Батько, фахівець у хутрині, взяв у руку, труснув, прицмокнув:

– Гарний! – І удаючи інспектора бази, додав: – Сорт перший, висока підголовка, темний, комірний. Без дефекту. Лунка стандартна… За це – дві тисячі штрафу або шість місяців тюрми!.. Але оскільки він сам винен, що поліз туди, де його не прохано, то ми його здамо за камчатського або за сахалінського – там дозволено полювати на нього.

А соболь, дійсно, був гарний. Зверху переливався сизо-синім відтінком воронового пера. Роздмухати чорну ость – голубіє пух. “Голубуватий”. А хвіст!.. Грицько приміряв пишного соболя до ковніру сестpi – чи до лиця. Та:

– О! Оце тобі, дитино, як піймаєш кішку.

– Ай правда! – посміхнувся Сірко. – Правда! Хапани бурундуки носять, а ми вже соболя як-небудь… Та треба ж іще здобути якого.

Наталка тільки очима мерехкотіла, задоволена. Що то жінка! У вічнім, іноді навіть підсвідомім прагненні бувши гарною й так, бути ще ліпшою – жінка всюди вірна собі.

Грицько повісив соболя в намет – хай висить.

– А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець їх бери з їхніми законами!

Рано-рано, тільки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет і все, що було в нім і коло нього, – всі зайві речі лишили тут. Взяли з собою лише сірники, трохи їжі, боклажку з спиртом та своє мисливське встаткування. За розрахунком старого, вони сьогодні мали догнати і згребати тих кішок. Ще до вечора, як Бог дасть. А ні, то завтра.

Сліди знову петляли, водили їх, як і вчора. Там, де снігу було мало, видно було навіть віддряпки пазурів. В інших місцях, де снігу було більше і був “чирим” – затужавіла поверхня, кора, – один слід все провалювався глибоко. “Це матка. Важка, сатана! Пудів на дванадцять”. Це ж дало підставу упевнитися, що другий був молодий. Так, пудів на шість-вісім. Проте і при такій вазі та при півторарічному віці він зростом мусив бути такий же, як і старий, лише утліший, піджаристий, – ще не набрав уповні ваги й сили. Ну і досвіду, звичайно. Тому й ходить при матері.

Раптом все пішло несподівано швидко…

В однім місці, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку і підкинув вінчестер… Григорій бачив, як у гущавині посунулось щось смугасте… Постріл! Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж мить і туди ж стрелив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий, пронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і, раз у раз стріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула і щезла. Решта, так само лементуючи, – слідом.

Спущений Рушай ішов вихорем уперед. За ним, пролетівши повз Григорія, покуріли, ревучи, Заливай і Нерпа.

Собачий лемент пішов по нетрах… Далі, все далі… Вирував, клекотів, віддаляючись. Женуть уже взрячку.

Григорій налягав на лижви, закинув уже, як і старий, рушницю за плечі, не відстаючи, готовий до всього.

А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снігу, била лапами в повітря, – випередила брата і благально:

– Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст.

То була божевільна, шалена гонитва. Годину… Дві… Три… Безконечно… Аж очі вивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні. Ясно.

Собак було весь час чути. Іноді розтиналось коротке скавуління чи виття. Тоді старий припускав ще дужче і по нетрах шугало його страхітне гукання. Підбадьорював та й тій сатані нагадував, що він ось тут, доганяє, як сама смерть.

Собачі й тигрячі сліди кидались то вправо, то вліво, чирим часто не витримував кішку на скоку та в такім темпі, і вона все провалювалась глибоко. Напевно такої гонитви вона довго не витримає. В кількох місцях на снігу руділи плями крові – на собачім сліду.

– Наддай!!. – гукав Сірко і лементував ще пронизливіше, ще шаленіше. – Пропадуть собаки! Подере.

Де вони гнали, як вони крутились та петляли, – не було видно. Суччя било в обличчя, обдираючи шкіру.

Ось лемент – рев собачий – близько. Зовсім близько. Старий Сірко нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси під скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви і, наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорій нагнувся на півсекунди до лижв… Мимо пролетіла Наталка, бачив лише, як її лижви із шкварчанням відокремились і шугнули вбік, утікаючи від його лижв.

Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.

Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам’ятає, як закричала Наталка… блискавичний його стрибок… Вир… Несамовитий галас, – людський, собачий, тигрячий… Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру… Все качалось клубком, галасувало на нім… Здається, і він галасував… Сніг набивався в очі і в рот…

Це тривало десять секунд, але, здавалось, – це тривало вічність… Потім в раптовій тишині – злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем… Потім дружній регіт…

– Пусти! – це старий Сірко, сміючись, розпатланий спітнілий: – Пусти, а то ти його задавиш…

Уже! Страшний галасливий клубок розпався, і його витягали, затоптаного в кучугуру снігу.

Тільки тепер Григорій побачив, що він голими руками вп’явся в рудий загривок та так і закляк… Ага, він перед тим скинув шкіряні рукавиці і кинув їх геть, щоб не заважали…

Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсійне здригалась. Розчепірив одерев’янілі пальці. Його звільни ли з-під снігу, і секунди переляку загального перетворилися в дружній регіт. Так його забило снігом – повно в носі, і в вухах, і геть світу білого не видно. Але все ціле, нічого не поламано і не поодкушувано. Треба бачити ці славні, хороші обличчя! Допіру лише зосереджені і суворі, а тепер такі смішливі – розкудовчені, спітнілі, замурзані і веселі. Грицько іржав, як дурний.

– А я думав, що вона тебе вже з’їла! Ха-ха-ха! Дивлюсь – нема, тільки унти стирчать із снігу.

Відсапувались. Обтрушувались. Збирали шапки, рушниці. Викопували з снігу погублені набої. А де ж дідова шапка? Та вона, пак, он…

На розметанім снігу лежала здоровенна, смугаста, кішка, зв’язана по ногах, а тоді ще обидві пари ніг докупи, шия затягнута петлею, на морді дідова шапка… Кішка здавалась неживою, лише хвіст тремтів і корчився потихеньку, як прут на вогні… То враз вся стиналась в страшній конвульсії.

– Кінчається! – це Грицько злякано: – Дуже втягнуто!

– Нічого, – заспокоював старий, – це кішка, її не так скоро задушиш.

Потім обдивлялись пошкодження – оглядали один одного і собак. У старого Сірка була щока в крові, але то пусте – здряпнуто, і він навіть не пам’ятає де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка набила моргулю об чийсь приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григоріїв. У Грицька все гаразд, тільки чухав нишком ззаду, – сатана мотнула наостанку, як уже була зв’язана, та так піддала ногами, що він не втримався і гепнув просто на камінь. А в Григорія усе в порядку… Що в нього боліли ребра і була розсічена всередині губа – то секрет.

А собаки лежали рядочком на снігу, повисолоплювавши язики, ніби в Спасівку. Проте з ними гірше. В Рушая розідране вухо, у Заливая здорово підідраний бік – так шкіру й злуплено смужечкою, і він старанно зализував рану, піддаючи шмат шкіри язиком. Старий витяг ножа і тут же проробив операцію – відтяв шмат геть; розумний пес тільки заскімлив і лизнув діда в руку.

– Нічого, нічого, це ще щасливо: це заросте…

А з Нерпою було погано, – десь наколола око, і воно сльозилось, кривавилось. Пес жалібно дивився на людей.

Старий оглянув, похитав головою…

– Ну, нічого… Може, пройде… От біда… Ну, та на війні не без убитих…. Може, й заживе…

Після оглядин старий Сірко підійшов до вже майже нерухомої кішки і розпустив петлю на шиї. Радісно бурчав:

– Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!..

Потім знайшов свою коляду і просунув кішці межи зв’язаними ногами. А тоді взявся майструвати клітку.

Поки старий майстрував клітку, зв’язуючії її з товстих брусків, невелику, тісну, але дебелу, – хлопці з Наталкою позбирали лижви, розпалили ватру, почали готовити їсти. Тільки тепер вони почули, які вони голодні.

– Хлопці! – гукнув Сірко, поглядаючії навколо. – Та це ж пак Собор! Диви!

Дійсно. Скелі, до яких собаки приперли кішку, були старому добре взнаки. Звались вони в мисливців Собором, бо нагадували зруйновану церкву. Стояли окремо, як будівля, поруйновані, вивітрені морозами, вітрами й часом. Поміж скелями були печери. Це стародавня резиденція великих хижаків.

– А катніть он туди, – махнув дід сокирою. Григорій і Грицько стали на лижви і пішли в доказаному напрямку.

Скоро вони натрапили на місце, де були виполохані обидві кішки, – здивувались, підійшовши зовсім з іншого боку на те місце, де вранці відбувався початок баталії. А через хвилину – знайшли забиту кішку. Здоровенна самиця, грізний екземпляр старого уссурійського тигра, лежала на розкопирсаному снігу, задубівши. Сніг кругом був забризканий кров’ю. А на розкритих губах її замерзла кривава піна. Смертельно поранена першим же пострілом у груди, вона була потім продірявлена ще чотири рази. Останній раз, очевидно, в голову.

Хлопці подивувались з такого страхіття. (Власне, дивувався Григорій, Грицько вже звик, бачив). Потім зв’язали їй передні ноги, ще й примотали мотузку за голову.

Тоді запряглися і так поцупили вдвох.

– Шкіра ж пропаде! Це ж яка шкіра! – сказав Григорій.

– Дурниця! – це Грицько, скептично. – Ця шкіра коштує рівно в п’ятдесят раз дешевше, ніж ота маленька соболина. Поганяй!

І поцупили. Кішка пливла по чириму досить легко.

– Овва! А то чому ж так дешево? А я думав…

– А хтозна-чого. Ми її з убитого тигра і не знімаємо ніколи, а здаємо так, гамузом, з тушею і з тельбухами. База приймає цілком і платить за вбиту, за найбільшу, всього лише тисячу карбованців. Биту кішку продають так цілком десь у Китай, з кишками і з печінками.

Ось так і притягли мертву до живої. Зорієнтувались, виходило, що вони десь крутились (та ще й як крутили) – і до того місця прийшли. Бач, піймали живу майже там, де почали ганяти.

Клітка була вже готова. Вміло зв’язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга, метрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий.

Тимчасом зв’язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось клітка готова зовсім.

– Ану, беріть, дітки!

Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, підняли кішку і поклали її в клітку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко позасікані на кінцях дрючки, позабивав кілки, попробував, – добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава Богу!

– А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти…

Смеркало. Назад рушати пізно. Тут і ночували… Коло скель було затишно. Розгребли сніг, розклали ще одно велике вогнище, – було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі.

Звечора, наївшись і напившись, ще довгенько лежали кого вогню, гомоніли про се про те. На старого Сірка трохи напала балакучка, як часто після доброї вдачі, він був у доброму гуморі. Згадував, розповідав, а то й філософствував.

– Бач, – це старий роздумливо, капирсаючи паличкою жаринки. – Як на світі все розумно зроблено. Га! Оці ось кішка, приміром, – вона виплоджує тільки по одному, та й то не кожен рік, бо якби вона плодилась так, як миші чи пацюки, то тигри б увесь світ давно поїли. І от уже ведеться – що більший звір, то менше плодить, що менший звір, то більше плодить. Чого так багато мишей плодиться? Та того, що їх усяке їсть – і тхір, і колонок, і куниця, і горностай, і сова, і лисиця – всі живляться ними. Отже, щоб мишачий рід не перевівся, треба, щоб вони швидко і багато плодилися. А вже ведмідь або й оця кішка – їх жоден звір не з’їсть. Навпаки. Їм самим треба багато харчу, того вони так помалу й плодяться.

О, старий дідуган стільки надивився за життя, стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань. Бувши в доброму гуморі, старий розгомонівся і довго ще розважав молодь оповіданнями про свої пригоди.

– І скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка, – шукай мишу, хочеш знайти вовка, шукай козу, хочеш кішку цю знайти, шукай вепрів; бач, це пастух, а то козолуп, а той мишопруд – всі спеціалісти, інженери…

Іноді коло ватри вибухав дружній регіт, особливо, як дід оповідав про людей, про зустрічі с громадянами, про спостереження над ними і робив несподівані висновки.

Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари лижв, мистецьки зв’язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою кішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом.

Так і допхались до намету в обідню пору.

Але тут сталась дрібниця. Тільки така, що катастрофічне виросла в велику подію і нагло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталось все це швидко, непередбачене і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при землетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше сподіваються і бажають.

Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли підійшли – здивувалися. Намет цілий і порожній. але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли коні – натрушено сіна і кінський послід. Коло намету походжено. В наметі ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку.

– А де ж соболь?! – кинулась Наталка.

– Та там же ж я чіпляв…

– Нема!.. І однієї сокири нема, що тут лишали.

Старий насупився.

– Хтось нетутешній, – буркнув крізь зуби. – Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові, – тайгові не порушать закону.

Пішли всі на лід, розглядаючи сліди – куди рушили і коли рушили. Недавно рушили і вниз по Дуабіхе до Іману.

А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок – мундштук дорогої цигарки “Золота марка”…

Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина… Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви з-під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався… На ходу заклав обойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила Дуабіхе.

Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижами. Коли йти навпростець, то можна випередити навіть експрес, коли б він ішов річкою. І як би швидко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не помилитися в часі! Але зі слідів коло намету видно було, що гості від’їхали всього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром.

По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, – нема. Послухав – не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше на снігу Грицько помітив кінські кізяки. Недавні… Проїхали. Тільки що. Далі Даубіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив велетенську дугу. Григорій націлився на середину тої дуги і погнав навпростець… Виломившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах, шугнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто завернув… Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї…

З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, – на нім поналипали шерстинки, на унтах і на руках були плями крові тигрячої… Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, – замаячіли будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю.

Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік – вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали в сніг.

Григорій вп’явся в них очима. Не бачив, як повз нього божевільно, обминаючи його стороною, мчали коні, б’ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали…

Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.

– Стій!! – гукнув Григорій. – Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!..

Стоять… Григорій підійшов. І нагло… Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп’ялись в того, що в кашкеті… І він зареготався страшним, жаским і… радісним реготом.

– Медвин?!.

Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.

А Медвин – бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, – стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі – як мазки крові.

– Великий начальник?! Так… Поздоровляю…

Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою – якийсь начрайону. “Чорт його припарував, дурака”, – подумав Григорій, а вголос промовив:

– Так… Ну, все, таваріщ следователь! Все. – І важко задихав: – Кінчаю слідство… – І підніс голос, повільно, грізно: – Тут… я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! – Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою… Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.

– Хіба так стріляють? – промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув.

Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.

Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором… Так. Все. А тепер – в Маньчжурію, в Китай, в Японію. до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом – і ворогів і друзів, і спокій – все…

Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами:

“Судив і присуд виконав я – Григорій Многогрішний. А за що – цей пес сам знає”.

Ще й розписався.

– Так… Куди ж тії бідолашні коні побігли? Загинуть… Шкода… Ну, добре.

Хвилинку постояв. Зітхнув. Потім махнув рукою, почепив гвинтівку на шию і повернувся…

На нього дивилась пара очей. Наталка!

– Що ти зробив?

Григорій взяв її за руку і потяг геть за собою. Вона не опиралась – покірно йшла поруч, лише відчував, як її рука тремтіла.

А в неї рука тремтіла не з переляку, ні.

– Що ти зробив?

– Слухай, Наталко! Те, що я зробив, – те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона… Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як я буду далеко звідси, – тоді ти про все розкажеш своїм…

Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.

Прошепотіла здивовано, розгублено:

– Куди ж ти?..

– Стривай. Твій вінчестер зареєстрований?

– Ні.

– Гаразд. Чудесно. Дай мені твій вінчестер. На тобі цю гвинтівку. Вона теж не реєстрована, але… хай батько допильнує…

– Але стривай… Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, добре, тобі видніше, але куди ти?! Куди ти підеш?

Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:

– У нас же цілком безпечно… у нас… Та можна ж іще далі зайти в нетрі…

Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.

– Дурна ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами – шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, – його помічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, – стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.

І я мав щастя… Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати… Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене… сестро.

Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно – це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу.

А тоді враз відірвалась, зціпила зуби, хутко-хутко відстебнула набійницю, повну набоїв до вінчестера, ткнула в руки.

– Візьми!

Мовчки взяла його патронташ.

Повернулась і пішла. Хутко-хутко… Зупинилась… Завагалась… Пішла… Зникла…

А за хвильку з хащів почувся її голос, суворий, але з зле прихованими слізьми:

– Ітимеш оцією річечкою. Дійдеш до заїмки – візьмеш коня, харчі… сірники… Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо… Ітимеш далі розпадками на захід… На Уссурі. Й на Маньчжурію…

За слізьми не договорила – подалась. Все.

Бідолашна… Горда… Дика… Наївна і… надзвичайна Наталка…

І десь зринула в пам’яті і бриніла в вухах пісня, як кров у висках, бриніла боляче і чітко:

“…Цілувалися ми із тобою один раз”…

Ху-у! Серце Григорієве ніби хто поклав у жорстокі лещата. Він стояв, зціпивши зуби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по щоці повзла помалу сльоза. Вирвалась-таки! Так, як вирвався він колись із скаженого поїзда.

Згори почав падати густий лапатий сніг. Засипав сліди. Засипав усе…

І сідали рядочком сніжинки, як білі голуби, на сталеву сизу цівку вінчестера.

Іман завертав круто вправо, на південь – ріка Іман () тече з півдня на північ, а далі круто повертає і тече майже точно зі сходу на захід, до впадіння в Уссурі. І. Б. говорив саме про цю точку повороту, але описував рух проти течії річки Іман.