Борис Грінченко

Борис Дмитрович Грінченко (27.11. (9.12). 1863 – 23.04. (06.05). 1910) – український письменник, фольклорист, перекладач, педагог, громадський діяч.

Ім’я Грінченка широко відоме за «Словником української мови», що має його ім’я. Він був одним із найпродуктивніших українських культурних діячів останніх десятиліть 19 – початку 20 ст. У літературній сфері Грінченко відзначився передовсім як прозаїк, автор повістей про важке життя селян, а також появу національно свідомої інтелігенції наприкінці 19 ст. Головною ідеєю його текстів, як художніх, так і публіцистичних, сенсом його діяльності впродовж усього життя, була просвітництво українського народу.

Грінченко народився на хуторі поблизу Харкова у бідній дворянській родині. Батьки використовували російську мову у побуті, однак іще з дитинства він мав можливість чути українську мову та пізнавати фольклор від місцевих селян. Хлопцем Грінченко любив читання, пізніше він назве своїми «літературними вчителями» Вальтера Скотта, Джорджа Байрона, Віктора Гюго, Альфреда-де-Віньї, Еміля Еркманна, Александра Шатріяна, Миколу Гоголя, Ніколая Нєкрасова та Алексєя Кольцова.

Як і для багатьох інших українських культурних діячів, вирішальний вплив на його становлення як письменника мало прочитання Шевченкового «Кобзаря». У віці шістнадцяти років Грінченка арештували за розповсюдження нелегальної літератури. Перебування у в’язниці завдало значної шкоди його здоров’ю і пізніше призвело до розвитку туберкульозу. Його позбавили права вступати до середнього навчального закладу, все подальше навчання було самостійним. Власними зусиллями він підготувався і склав іспит на звання народного вчителя і 1881 р. отримав призначення у сільську школу. У подальшій біографії Грінченка можна вирізнити періоди, коли він вчителював і працював на дрібних чиновницьких посадах на Луганщині, Сумщині та у Херсоні (1881-1893 рр.), був службовцем у Чернігівському земстві (1894-1902 рр.). Після переїзду до Києва у 1902 році, він став одним із перших країнських письменників, хто перейшов на заробітки від літературної, редакторської та публіцистичної роботи.

Емський указ 1876 р. створив умови, за яких жорстко обмежувалася публікація і поширення як оригінальних творів, так і перекладів українською у межах Російської імперії. Тексти підлягали подвійному цензуруванню – не лише місцевих комітетів, але також Головного управління у справах друку в Санкт-Петербурзі. Тому більшість ранніх літературних творів Грінченка могли з’являтися лише на Галичині, що натоді була частиною Австро-Угорської імперії. Тим не менше, він зумів налагодити продуктивну видавничу діяльність також і в Наддніпрянській Україні. Ще 1881 р. Грінченко розпочав видавати книжки для народного читання, а у 1894 р. заснував видавництво і випустив кількадасет позицій загальним накладом близько 200 тисяч примірників. Разом із дружиною Марією, вони зверталися по цензурний досвіл, надсилаючи листи з різних адрес і від різних адресатів, видавали переклади за оригінальні тексти. У такий вигадливий спосіб їм вдавалося здобути дозвіл на публікацію заледве частини підготовлених видань. Як сам Грінченко казав своїм однодумцям: «Коли хочете видати 100 книжок, посилайте у цензуру 300». Він вимушено співпрацював з московськими видавцями лубочних видань низької якості, оскільки завдяки низькій ціні і прекрасній дистрибуції вони поширювалися великою кількістю серед широкої читацької аудиторії, українських селян.

Важливе місце в історії розвитку української культури посіли дискусії Грінченка з відомими сучасниками. Його найвідоміша полеміка, з Михайлом Драгомановим, друкувалася на сторінках галицьких та буковинських видань у 1892-1894 рр. Вона стосувалася передовсім перспектив розвитку української літератури у зв’язках із російською, а також освітлювала політичні питання і погляди її учасників на національну програму. Грінченко полемізував також і з відомим українським поетом Павлом Грабовським щодо тональності змалювання села в українській літературі. На відміну від колеги, Грінченко вірив у перспективи просвітницької праці і культурного розвитку на селі, народження нової тамтешньої інтелігенції.

Внесок Грінченка у ділянки фольклористики та етнографії полягає передовсім у підготовлених ним трьох томах оповідань, пісень і легенд під назвою «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895-1899), а також збірці «Из уста народа. Малороссийские рассказы, сказки и пр.» (1900). Разом із дружиною вони долучилися до розвитку музейної справи загалом і чернігівського музею українських старожитностей імені В. В. Тарновського зокрема (заснований 1902 р., сучасна назва – Чернігівський історичний музей імені В. В. Тарновського). Грінченки упорядкували колецію унікальних артефактів Тарновського і підготували каталог музею.

Після втрати чинності Емського указу, що утискав використання української мови, від 1905 р. Грінченко працював редактором щоденної української газети «Громадська думка» та журналу «Нова громада». У 1906 р. він став співзасновником та першим головою київської «Просвіти».

Мабуть найвідомішим внеском Грінченка в українську культуру є упорядкований ним чотиритомний «Словарь української мови». Він був тим, хто завершив багаторічну роботу попередників з підбору та систематизації українського лексичного матеріалу. Грінченко впорався із цим масштабним завданням за досить короткий проміжок часу, менше ніж за три роки. «Словарь», який в сукупності налічує понад 68 тисяч гасел, і досі вважається одним із найліпших українських словників такого типу.

Грінченко відомий також як історик педагогічної справи і автор статей та посібників про граматику і правопис української мови. Як колишній вчитель, він знав освітні потреби дітей і писав для них вірші, оповідання. Ці тексти досі щороку з’являються перевиданнями у хрестоматіях і підручниках для дітей та підлітків. Грінченко виявив себе також як продуктивний перекладач зарубіжної літератури, передовсім німецької (Фрідріха Шіллера, Генріха Гейне, Йоганна В. фон Гете). Особливо важливим він уважав збагачення українського театру зарубіжною класикою, відповідно він перекладав також Генріка Ібсена, Гергарта Гауптманна, Моріса Метерлінка.

Через непростий характер, високу вимогливість до оточуючих, Грінченко нерідко виступав самітником у реалізації своїх культурних проєктів. Найважливішим помічником і порадником в усіх намірах виступала його дружина Марія Гладиліна-Грінченко, росіянка за походженням. Як і чоловік, вона також писала книжки для народу, під псевдонімом «М. Загірня».

Борис Грінченко помер 47-річним в Італії, під час лікування від туберкульозу. Його похорон у Києві став маніфестацією національного піднесення, об’єднавши українців різних партій та політичних поглядів.

Літературний дебют Грінченка відбувся у 1881 р. на сторінках львівського журналу «Світ», котрий редагував Іван Франко. Його перші літературні спроби знайшли підтримку визнаного метра, Івана Нечуя-Левицького. Протягом 1884-1893 рр. вийшли збірки поезії «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Нові пісні і думи Василя Чайченка», «Під хмарним небом», також друкується низка його оповідань. Тексти Грінченка з’являлися не лише з підписом «Василь Чайченко», але також під іншими псевдонімами, часто – «рослинного походження», на зразок «Іван Перекотиполе», «Л. Яворенко», «Б. Вільхівський».

Головні теми ранньої творчості Грінченка – важке і злиденне життя українських селян, переважно неосвічених та національно дезорієнтованих. Автор переконаний сам і переконує читачів, сучасну йому українську інтелігенцію, що їхня злагоджена культурницька та освітня праця у сільських громадах може змінити сумну дійсність: «Праця єдина з неволі нас вирве!». Іншою домінантою поезії є її патріотична зорієнтованість. Вірші, що змальовують минуле України, покликані схилити читачів до активного чину, долання контрасту з невеселою сучасністю. Спрямування цих поезій – агітаційне і моралізаторське, а їхні герої – ідеалізовані борці за правду.

У 1890-х рр. Грінченко починає працювати також у жанрі драми («Ясні зорі» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899)). Однак найбільшою мірою – за оцінкою багатьох колег та дослідників автора – його літературний талант виявляється у великій прозі, повістях. У них Грінченко продовжив традиції реалізму, представлені видатними попередниками, Іваном Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним. Він змальовував колізії і соціальні напруження в українському селі у часі після скасування кріпацтва 1861 р. Також він описав виклики, що постали перед новою українською інтелігенцією, на шляху до просвітництва селян. Герої повісті «Сонячний промінь» (1891) Марко та Катерина – народні вчителі, котрі працюють заради народної освіти і в цьому вбачають сенс свого життя. Народжена у шляхетній сім’ї, Катерина полишає багате, однак безмістовне життя заради служіння сільської вчительки. Через погані побутові умови, вона хворіє і помирає у молодому віці. Подібно і Демид з повісті «На розпутті» (1892) починає працювати у селі – лікарем. Він здобуває повагу, довіру і визнання від місцевих. На противагу йому, головний герой повісті «Брат на брата» (1910) стає жертвою темного і дезорієнтованого селянства. Попри те, що він захищає інтереси селян, вони нападають і б’ють його, коли він намагається спинити їх від погромів.

Головні герої повістей «Серед темної ночі» (1901) та «Під тихими вербами» (1902) – рідні брати, котрі виступають на противагу патріархальному сільському оточенню. Роман із «Серед темної ночі» після повернення зі служби міста не може призвичаїтися до сільської важкої фізичної праці. У пошуках легших заробітків він стає конокрадом. Натомість головний герой повісті «Під тихими вербами», Зінько, намагається власним чесним і дільним прикладом долати стереотипи і шаблони поведінки, усталені традицією громади. Він бореться супроти махінацій місцевих багатіїв, проти надужиття алкоголем і браку освіти у селі. Однак зусилля Зінька не результують успіхом, він трагічно гине від отрути, піднесеної власною дружиною (котру обдурив сільський знахар). У цих драматичних літературних творах Грінченко змалював традиційну сільську культуру надзвичайно потужною силою, котрій не здатні протистояти окремі пасіонарії, що пропагують раціоналізоване, зафіксоване у книжках модерне знання.

Як письменник, Грінченко орієнтувався на достовірність зображення, чимало його персонажів та географічних локацій мають реальні прототипи та еквіваленти. Грінченко прекрасно знав читацькі смаки українських селян, головної аудиторії, на яку спрямовані його твори. У своїй книжці «Перед широким світом» (1907) він одним із перших розглянув соціологію читання, а саме рецепцію української літератури та театру селянами.

В історію української культури Борис Грінченко увійшов як речник просвітянства, пропагандист освіти широких народних мас. Його літературні тексти мають очевидний дидактичний моралізаторський посил. Водночас у творчості Грінченка є досі малодосліджені аспекти. До таких відноситься зокрема, «жіноче питання» – місця і ролі жінки у суспільстві, її прав і свобод. У своєму листуванні з сучасниками письменник обгрунтовував необхідність освіти для жінок, зокрема й університетської. Також він висловлював переконання про можливість успішної наукової діяльності, порушив проблему дражливого явища проституції. Одним із ключових розуміння проблеми є його стаття «Три жіночі постаті» (1893). У ній Грінченко на прикладі шіллерових драм окреслив три типи жіночих характерів, підсумовуючи, що майбутнє – за освіченими пасіонарними жінками. Роль жінки в українській історії виявлена як у його поезії («Біла бранка», «Ярина», «Кохання»), так і прозі («Олеся»). У незавершеній повісті, вперше опублікованій щойно у 2017 р. (текст не має назви, використано авторське визначення «Материял до оповідання»), письменник спробував змінити традиційні акценти у образній системі персонажів. У цьому тексті читачі дізнаються про події драматичні сторінки історії 17 ст. очима жінки, польської аристократки, поневоленої українським козаком. Автор надає героям рівне право голосу, визнаючи можливість існування двох правд і переваги людських почуттів над «голосом крові» чи національним обов’язком.

Грінченко також став одним із перших і небагатьох українських авторів, хто порушив питання взаємин людини та тварини. Йдеться про його оповідання «Пан Коцький» (1904), у котрому він описує історію власного сімейного улюбленця-кота, його характер і звички, їхнє співжиття і навіть «співтворчість» (кіт був особливо «зацікавлений» у повістях і складав Грінченкові товариство під час їхнього написання). Глибина прив’язаності і взаємної любові розкривається у розв’язці історії, де змальована мучительна смерть Пана Коцького. Слова Еміля Золя з високою оцінкою тварин, що слугують епіграфом до оповідання, виявляють співчутливе ставлення самого Грінченка. Як особистість і як автор він фактично ставить знак рівності між людиною і твариною, визнаючи за останньою право на свідоме розуміння і почуття.

Історія рецепції творчості Грінченка і її видання є яскравою ілюстрацією тих фундаментальних змін, яких зазнав канон української літератури протягом 20 століття. Роки після смерті Грінченка, 1910-ті – 1920-ті рр. стали апофеозом його популярності. Він був другим після Шевченка письменником за популярністю, його іменем називалися заклади освіти і культурні інституції. У працях і статтях про Грінченка акцентувалися його заслуги як зразкового борця за справу народної просвіти. Водночас спрощено, схематично окреслювалася його постать як багатогранного культурного діяча, людини з непростим характером. Критики з модерністських кіл дорікали письменникові у відсутності художніх новацій. Твори Грінченка продовжували залишатися серед найпопулярніших для сільської аудиторії, особливо в читальнях «Просвіти». Упродовж 1920-х – початку 1930-х рр. радянські критики розпочали процес перегляду та препарування доробку Грінченка (як і багатьох інших авторів). Відбувався перехід від піднесення до заперечення цінності творчості автора, ствердження хибності її ідеологічного підгрунтя. Якщо упродовж 1920-х рр. його тексти видавалися досить інтенсивно і значними накладами, то пiсля 1931 р. вони були вилучені з канону українського письменства на довгі три десятиліття. Твори Грінченка не виходили друком i майже не ставали об’єктом вивчення радянського лiтературознавства.

Часткова реабілітація відбулася наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр., свідченням чого стали публікації збірників його творів у російському перекладі (1961) та українському двотомнику (1963). Нині його тексти повернулися до шкільної програми і його іменем знову називають навчальні заклади.

Література:

Білецький О. Борис Грінченко // Білецький О. Письменник і епоха: Збірник статей, досліджень, рецензій з питань української літератури. – К.: Держ. вид-во худ. л-ри, 1963. – С. 218–228.

Борисюк І. Криза патріархальності в прозі Б. Д. Грінченка (на матеріалі дилогії «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами») // Мрії, вистраждані життям… (До 145-річниці з дня народження Б. Д. Грінченка): Колективна монографія: У 2 ч. – К.: КМПУ, 2009. – Ч. 2. – С. 132–144.

Єсипенко Д. Ливанський кедр на вітрах історії (Літературна творчість Бориса Грінченка у критиці ХХ ст.) // Дивослово. – 2013. – № 12. – С. 22-28; 2014. – № 1. – С. 40–43.

Єсипенко Д. Невідома повість з української історії Бориса Грінченка // Pomiędzy: Polonistyczno-Ukrainoznawcze Studia Naukowe. – Toruń-Wrocław, 2017. – № 3. – С. 174–195.

Плевако М. Життя та праця Бориса Грінченка. – Харків: Вид-во ім. Б. Грінченка, 1911. – 81 с.

Погрібний А. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Питання ідейно-естетичної еволюції. – К.: Либідь, 1990. – 229 с.

Смілянський Л. Борис Грінченко: Критико-біографічний нарис. – Харків–К.: Держ. вид-во України, 1930. – 104 с.

Дмитро Єсипенко, 7 грудня 2019 р.