10

Гнат Хоткевич

Авірон був при кущі приношення. Він бігав, носив, вішав, розкладав і помагав всюди, де треба було руки помочі. І радості було повне серце його, бо чув він, що робить роботу Господа, і забулася тривога душі останніх днів. Правда, сини Левії скоса поглядали на цього самозваного помагача; але що ним можна було поштуркуватися, як хотілося, і звалити на нього найтруднішу роботу, то це їх улагоджувало.

Авірон же тим більш радів, чим більше роботи звалювали на нього, мовби викупляв тим свій душевний гріх. І ходив, і все говорив сам собі: «Мирна робота Господеві, а не кров живущих», – і від тої фрази, несвідомо повтореної десять-двадцять разів, душа сповнялася тихою благостю й теплом, а уста хотіли співати.

І лише як прийшов додому, й ліг, і відступила від нього кудись далеко приємна господня робота в ясному світлі дня, а натомість ніч, мати всіх темних думок, обхопила його навколо, – о, знов прнишли вони, ті жорстокі думки, що мучили його останніми часами, і Авірон питав сам себе: «Невже насіння брата сходить в моїй душі, й квітне, і дає плід?..»

Авірон порівнював два своїх настрої при сповненню волі одного й того ж Бога: один – той, що з ним він убивав чоловіка, і другий – той, що з ним він робив сьогодні ввесь день коло кущі приношень. Як темно було тоді на. душі, як рвалася вона на часті, згадуючи безповоротність, невмолиму безповоротність вчинку, – остільки тепер було тихо, молитовно…

«Мирна робота Господеві, а не кров живущих…»

…І думка чіплялася за. думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода ворушить поросле мохом млинове колесо.

«Що благо?.. Благо – співання, й хвала душі, і плач радості; благо – задоволення роботою сьогоднішнього дня й благословення ближнього, що призиває він на главу твою за поміч йому, за радість йому, за спокій йому. Благо – любов моя до матері, до батька, до брата мого; благо – кохання моє, яким люблю я очі Асхи, і тихий невинний шепіт маленьких уст її, і бажання душі її…

А що неблаго?.. Неблаго – муки душі моєї, стогін і плач безповоротності; і безумство подій, і спомин їх, і безсонні ночі; і прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. І озлоблення неблаго твоє, і ненависть моя, і скрипіння зубів. І меч, і ніж, і вигляд крові на сонці.

…А Бог – великий! А Бог – мудрий! А Бог – благий!..

…І тепер питаю я себе: чи може під’яремний родити овна? І телець чи може родити льва, а дерево горчичне дати плід з каменя? І так само ж – чи може Бог благий веліти неблагая, і радуватися з тьми, і з ненависті радуватися, й тішитися прокльоном і распрею людей?.. О ні!.. Я умножу насіння твоє, – сказав Господь; а не сказав – розсікайте один одного на часті. Чоловік любить карати за гріх, – а Бог?.. Він такий сильний, що не потрібує кари. Чоловік вигадав справедливість, – а Бог?.. Бог вигадав вічність, у котрій никнуть усі справедливості, котра сама – справедливість. Чоловік скував собі меч для десниці своєї, а Богові меч – око його, котрим він загляне в душу тобі, й освітить, і покаже гріх твій перед тобою. А м’язня його – слово його, що промовить тобі до глибин твоїх душевних і гасить вогні бунту».

…І так пливла думка за думкою, і перед очима викривалася велика, необ’ятна картина… омани…

З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час – омана, омана, омана!.. Омана – іменем Бога, влада – владою його, слово – словом його!..

І сама можливість цього була така страшна, що Авірон похолов увесь, і закутався з головою, й гнав від себе ті руйнуючі думки. Вони палили його, мов вогнем, і затримували дихання в грудях, але приходили, приходили, приходили… І розкривали перед очима малюнки минулого, і підводили під них інші пояснення, а при тім згадувалися слова Датана й сміх Корея і все те, що обурювало його раніш. І пригадалося, як Корей повторяв на дрібнішу скалю деякі штучки Моїсеєві, – і від того всього хотілося крикнути й тікати світ за очі, мовби можна було втекти від самого себе.

– Дай мені сон, Господи! – тремтячим шопотом молив Авірон. – Дай мені сон, Господи, щоб не збожеволів я в цю ніч, щоб зосталися сили ще послужити тобі…

Але сон не йшов, і думки, як дикі гієни жеруть верблюда, рвали на часті душу Авіронову…

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 45 – 47.