Дивувався Сейм…

Богдан Лепкий

Дивувався Сейм, перепливаючи попри Батурин, чому там нині так тихо.

Звичайно навіть серед ночі світилося у деяких вікнах.

В’їздових брам і замкових мурів пильнувала узброєна сторожа, вартівники з ліхтариками й галябардами проходили вулицями й вигукували: «Осторожно з огнем!»

Не було ночі, щоб до гетьманського двора не прискакав на баскому коні якийсь післанець, щоб не надтягнув, опізнившися в дорозі, якийсь полковник, сотник або другий старшина. Чумаки радо спочивали в Батурині, знаючи, що тут їм не буде ніякої шкоди. Чужі купці приїздили з возами, навантаженими всяким добром. По заїзних дворах не раз і цілу ніч забавлялося веселе товариство.

Нині ніби гураган перелетів туди. Камінь на камені не остався. Ні один двір не залишився цілим.

Ані краса, ні старанність будинків не спинили руїнницького завзяття. Гинули жінки, зарівно як і мужчини, діти, як і старці, вимордовано дідів, батьків і внуків.

Трупи не похоронені лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для постраху населення відмозлено їм останньої християнської прислуги.

Хай над ними небесні зорі замість яких свічок світять, а вовки хай їм «вічную» співають.

Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони.

Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби злобно регочеться… Дивується, бо ніщо не спиняє його лету: ні хати, ні мури, ні навіть дерева крислаті. Ще тільки останки замкових мурів торчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до слідуючого ранку…

Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати.

Приказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрінути доля Ніневії, Трої, Карфагену і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не арфи старозавітних співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крізь простори віків.

Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською…

Лиш не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова «цар» і «кара» зливаються в одно поняття. Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин.

Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основно, безпощадно. Буде, як він велить.

Двох вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою.

– Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як чорти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком.

– І що?

– Що ж би. Все-таки що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував, проклятий, підпригував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах.

– Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір’я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей.

– І ти втік?

– Не втік, а завалив двері і хату підпалив.

– Згоріли?

– Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жалували горілки, а горілка додає відваги.

– Розгріває.

– Не лиш розгріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш.

– А все ж таки, брат, страшно.

– Чого?

– Людей ми порізали, не поросят.

– Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б тільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже то плідний народ – ті черкаси.

– Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва.

– Може б, і на Москву пішов.

– Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?

– І наших вони побивали. Згадати Конотопи. Мій батько під Конотопом упав.

– Там наших вигинуло багато.

– Отож-то, брат. Знає батюшка цар, що робить.

– Знає.

Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий.

– Чорт весілля справляє.

– Багато нині радості між чортами.

– Людям горе, а чортам радість.

– Не згадуй чортів серед ночі!

Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.

– Чуєш?

– Що?

– Наче хтось стогне.

– Пустяки… Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою.

– Ні, таки стогне. Піду подивитися що.

– Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці.

За хвилину той, другий, вернувся.

– І що?

– Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити.

– І ти добив?

– Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся.

– Страшно, брат!

– Чого?

– Стільки кровопроливства ми нині учинили.

– Ми? Робимо те, що нам приказує цар.

Присунулися до себе й шепотом розмовляли дальше.

– Цар? А може, це не цар, лиш антихрист?

– Може… А нам не один чорт.

– Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме.

– Як антихрист побідить, тоді він буде Бог.

– А як ні?

– Дурний! Малчать і не розгаварівать. Що таке ми?

І салдат сплюнув.

– От бачиш, що наш брат: тьфу!.. Я перше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасать. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди.

– Люди! – і другий злобно засміявся. – Люди! Христос приказував любити ближнього, прощати.

– Або я знаю, що приказував Христос. Попи знають, а попи за царем.

– Не всі.

– Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш.

– Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок.

– В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину.

– Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла, і – не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили.

– Гарна?

– В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, та таку гарну, що хоч пальці цілуй.

– І?

Салдат тільки рукою махнув.

– Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!

– І – що? Що? – допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселого, живого.

– Вбив я її. А тепер жалую, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло. Сильно вдарила.

Присунулися ще ближче. Шептали собі до уха.

– Знаєш, брат, у нашім баталіоні є такий, що живих жінок не любить.

– Ні?

– Навіть не дивиться на них.

– А як?

– До вмерлих охоту має.

– До вмерлих? – і той,другий,сплюнув. – Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле – то вже другий світ. Нам до них не торкатися.

– Грішно.

Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв’язати нічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ. Нараз ліктями один другого торкнув.

– Бачиш?

– Що?

– Ніби хтось ходить.

– Де?

– По кладбищу. Бачиш? Другий притакнув.

– Ніби ходить… Вмерлець!.. Перехрестилися і мовили молитву.

– Говорять, душа дев’ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і торчить.

– Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла, й дивилася так сумно на світ.

– Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає.

– І не тільки те. Що на цім світі – кождий знає з нас, а що на другім – не знає ніхто.

– На другім краще.

– Для праведних, а для грішників пекло.

– Підемо, брат, до пекла.

– Га, що ж, як треба, то підемо.

– А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи.

– Подякують нам.

– Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладбищу.

– Сновигають… Говорять, після битви душі погибших у бою дальше з собою б’ються. Як задивитися на хмари, то видно.

– Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі.

З острахом дивилися на недалеке кладбище, по котрім щось снувалося. Попідносили комніри, повсували руки в рукави і мовчали.

На кладбищу з одної гробниці виліз дід. Його ранили були, пролежав поміж трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладбища. Всунувся у гробницю, котру відчинили салдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, салдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, «працюючи» надміру, і дід зважився вилізти зі свойого сховку. Розглядався кругом.

– Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!

Припадав до тіл, мацав рукою, чи теплі, ухо прикладав до грудей, чи не почус удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поляг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу, на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не сірах, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих.

Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Осмотрив рану, заволік його до гробниці і примістив.

– Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам і крукам лишуть його на жир. А ми, сину, на злість їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапрятуємо покійників, поживемо ще. Життя навіть від царів сильніше.

Якогось хлопця на плечах приніс, бо цей сил не мав іти. І теж примістив його поза домовинами в могилі. Молодицю якусь привів.

– Не плач, доню, не плач. Досить тут сліз пролилося. Який із них хосен? Хосен може бути лиш з діла. Діло робитимемо.

Вірив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшениці знайшов. В землю його загріб і ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землі скільчилося, виросло й видало стократний плід.

Дід вірив, що і з Батурином так само буде. Не пропаде він, о, не пропаде!

Останеться. Хоч би лиш він один – дід. Розкаже живим, що протерпіли покійні. Живі хай живе гадають.

Правди і волі не заховаєш у землю і не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою.

Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скінчився світ. Дід вірить у його безконечність, вірить, що Україна не вмре. Скільки її не грабували вороги. Хто на Вкраїну прийшов, цей і ворог. А вона оживала, обновлювалася і процвітала новою красою. Невмируща вона.

– Одно страшне, – говорив до себе дід, – що робучий народ дивиться на світ не своїми очима. Дивиться і не бачить, де ворог, а де свій. Суєтиться. Після кождої пригоди вину на провідників спихає. Вони завинили його нещастю.

Дід зжахнувся. Пригадав собі, як народ вождів своїх ворогам видавав.

– Хай ваша голова за нас іде.

От що боліло діда. Він сам був не з панів, але з «подлих», як москалі казали. То поживши чимало й роздивившися в світі, побачив, де світло, а де тінь. Батька Хмельницького часи пам’ятав. І його двічі хотіли видавати. Та він не з таких був. І поміж козацтвом мав чимало вірних собі, що скорше дали б себе покраяти на шматки, ніж видали б свойого вожда.

Втомившися важкою працею, дід присів на камені біля гробу й думками сто літ життя свойого пробігав.

Який довжезний шлях і скільки на ньому горя!

А все із-за тієї суєтливості. Не вміємо ми однодушно постояти за свою правду.

Батурин стояв…

Дід кляк і молився довго-довго.

– Господи Боже, життя і радості подателю, судіє справедливий і безкорисний, прийми жертву отсю велику, найбільшу з дотеперішніх, за прощення наших гріхів. Не досвідчай нас карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогів невблаганних, дай нам бути хазяїнами повновласними у своїй власній хаті. Дай нам, Боже, добитися волі, щоб славилося твоє ім’я святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними устами.

І молився дід, щоб Господь не велів йому вмирати з прокльоном на устах, лиш позволив з надією в душі відійти з цього світу. Він чесно прожив на ньому сотню літ, не жалував трудів, не жахався ні ран, ані мук, витривало боровся за волю і за славу. Не доведи, Господи, щоб після того, що сталося з Батурином, народ показав себе негідним найвищого добра, своєї славної держави. Не доведи, щоб він у засліпленню, мов у сліпоті, тривав, не розбираючись, де вороги, а де приятелі його, щоб він зраджував провідників своїх. Був би це гріх важкіший від усіх гріхів наших, за який прийшлося б нам покутувати довго, може, століттями цілими. «Господи! Жизні і блага подателю, не опускай нас».

Московські караули понасували комніри на вуха, повпихали змерзлі руки в рукави, з острахом спозирали на цвинтар.

– Страшно, брат!

– Страшно…

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 473 – 480.