Сусіди

Богдан Лепкий

Нараз хазяїн голову підняв:

– Цитьте!

Всі троє стрепенулися. Наслухували. Хтось улицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати. Хазяїн устав.

– Не йди! – крикнула жінка й потягнула його за полу.

– Пусти! – відповів, вириваючися від неї. – Не знаєш – гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернуся.

Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.

Незабаром вернувся з трьома сусідами.

Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.

– Ви ще не знаєте, що сталося? – питав один. Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала.

– Нічого не знаємо, – відповів.

– Кажіть, що сталося.

– Москалі Батурин добули і зруйнували.

– Що ви кажете? – крикнули обоє і руки заломили. – Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель і гетьман недалеко, і здобули? Як же це? – вдавали, що нічого не знають.

– Гетьман недалеко, та на час не поспів, – пояснив сусід.

– Не спішився, – доповів другий. – Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з народом, це для його так, як для мене торішній сніг.

Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.

– Ти, брате, – почав, – несправедливо кажеш. Як не поспів, то, видно, що не міг, не сподівався, що Батурин так скоро здасться.

– Він не здавався.

– А як же? – випитувався хазяїн, нібито він і справді нічого не знає.

– Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жалуючи ні жінок, ні старців, ні дітей.

Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.

– Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають.

Хазяїн попросив гостей сідати.

– Хто вам це, люди добрі, казав? – питався.

– То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з города вискочили.

– А де ж полковник Чечель?

– Кажуть, що у когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, дальше пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, «милостивого отпущенія вин» у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть.

– Хто?

– Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, – скажи! Вони викрутяться, як в’юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми гетьманові до шведів переходити не казали.

– Жаль говорить з тебе, мій брате, – заспокоював його хазяїн.

– Не жаль, а правда.

– Може, й правда, але така, як тобі здається.

– А тобі – ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять, – по смерті, – додав глумливо.

– Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить.

– Досить, та від прибутку голова не болить.

– Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку, правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині.

– Себто як?

– А так, що є і гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого і зробити не можна, того я не перечу.

– Бо не можеш.

– І не хочу. Я б його, як бішену собаку, колом забив, коли б він мені під руку попався. Але невже ж цей Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І кілько! А кілько їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасения прийме, – і він перехрестився.

Перехрестилися і зітхнули всі.

– То правда, – відповів розсерджений сусід. – Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби – робіть собі що хочете.

– Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скорше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий подлий зрадник, як Ніс, того він предвидіти не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі.

– А Чечель?

– Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро.

– А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали.

– Так тоді по-твойому що?

– Треба нам перешукати село, чи він де не сховався.

– А як сховався? – повторив. – То що тоді?

– Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде.

– Мати Божа! – аж скрикнула хазяйка. – Як ви, сусіде добрий, щось такого можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?

– Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає.

– Недобре ти, сусіде, радиш, – озвався хазяїн хати, – я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж юдою стану. А ти що, брате, на це? – спитав другого сусіда. Цей, видно, з гадками бився.

– Гадаю, – казав, – що нема що Чечелем турбуватися. Хтозна, де він тепер. Може, в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота – його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скорше, тим краще.

– За те, що билися за нас?

– За нас?

– А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як були молодими. Пригадаю собі, у яких пригодах ми не раз були. І чи видавали нас наші люди? Своїх людей на муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно!

– Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти має народ.

– Нехай терплять другі, щоб тільки не ми, правда? – і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті дивилися на нього з-під лоба й вертіли в руках шапками.

Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження. Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки в ворогів.

Хазяїн знав своїх односельчан. Небагато між ними таких, що на них покладатися можна. Це здебільшого старші, з діда-прадіда козаки. Решта – народ хибкий. Поки добре, то й вони добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не передбачить.

– Знаєте ви що? – почав хазяїн, силуючися на спокій. – Якщо ви справді гадаєте видавати їх, то в першу чергу видайте мене.

– Вас? – і сусіди аж підскочили на лаві.

– Так, мене, – відповів рішучо, – бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів тримаю, а не за злочинців, котрих карати треба. Беріть і в’яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в одному селі, ми тепер люди з інших світів.

Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж було казати? Розуміли, що правда не по їхньому боці, але життя від правди сильніше. Рятувати себе і своє добро – от що було для них найважніше. Честь, правда, справедливість – усе воно гарно, та не тоді, як ворог на карку.

Хазяїн читав у їх душах, як у книжці.

– Як же буде? – почав. – Пізна година. Вже й ранок недалеко, треба рішаться, щоб нас дійсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету.

– Хай буде, як громада скаже. Громада – великий чоловік.

– А на моє, громада – капустяна голова. Вискочить який горлай, застрашить людей, і вирішать таке, що й погадати страшно. Знаєте, як воно тепер буває у громаді. Молоді старшини воловодять. Наймит хазяїном править. Поганих часів дожили ми. Краще було у бою полягти, ніж дочекатися такого. Сором від смерті страшніший. Люди добрі, що ви сорому не боїтеся, що ви суду Господнього не жахаєтесь!

– Суд царський від суду Божого страшніший, бо Господь милосердний, а цар – ні.

– Але й милосердя Боже свої границі має. Не переступаймо їх!

– Царська власть від Бога, нам слухати треба що цар велить.

– А гетьманська власть від кого, від чорта?

– Від царя, – відповіли, щасливі, що попали на таку розв’язку, яка буцімто заспокоювала їх совість.

– Хто вам це сказав? – питався стривожений хазяїн, – хто вам, люди добрі, таку небилицю повів?

– Піп у церкві проповідував.

Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його.

– Розумію вас, – почав хазяїн голосом сумним, ніби він отсе на якійсь стипі балака. – Ви повірили попам. А знаєте, як вони, ті попи, собі міркують?

– Як?

– А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити що захоче. Та ще міркують вони собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як лобідить цар, то він їх за тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьман зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як за що-будь карає їх цар. І ви повірили попам?

– Вони слуги Божі і закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас.

– Кождий за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу – голос Бога. Не гідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того.

– Як голос народу – голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада – теж народ.

– Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав, і вона голосу Божого не чує – з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду.

– А нам пора. Простіть, що позбавили сну.

– Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте!

Відпровадив їх до воріт, глянув, на вулицю, постояв і, стурбований, вернувся до жінки.

– Ось воно як! – сказав, ховаючи самопал під постелю. – Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став.

– Інші часи, інші люди, – зітхала жінка.

– Але ж двох правд нема і двох честей також ні. Що було справедливим, осталося для внуків, à що ні, те ні.

– Не всякий так гадає, як ти.

– Не всякий, але подумай лиш – предательство!

– Пре-да-тель-ство! – повторив, розкладаючи безладно руками.

– Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розпняли б Христа.

– Добре ти кажеш: і тепер розпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодаті небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу.

Ходив по хаті, збентежений до краю.

В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала:

– Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?

– Куди?

– А хоч би в омшаник.

– Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся.

– То, може б, йому дати коня і провести куди безпечно?

– Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі.

– Жаль, що ми того скорше не зробили.

– Як? Не бачила його? Таж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав.

– Так що ж буде?

– Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам.

Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печь

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 497 – 503.