Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Союзники

Богдан Лепкий

Генерал Левенгавпт, з великими, ясними очима, з двома жмутками сивого волосся на високому лобі і з латинською книжкою під пахою, випивав третю чарку української горілки. З видимим вдоволенням мляскав широкими, ніби напухлими устами й, підносячи чарку до полковника Гілленкрока, говорив, ніби крізь зуби плював: «Prosit!»

Полковник Гілленкрок підносив голову від маршрути, доторкався своєї чарки і порскав, ніби стратив когось: «Prosit!» Тоді знову хилився над маршруту і весь потопав У неї.

Звичайно мовчаливий Левенгавпт мав якраз нині велику охоту побалакати собі трохи, та не мав з ким.

Генерал-майор Лягеркрон був на роз’їздках у другому селі, Шпарре і Кройц, як це часто між ними водилося, перечили на тему якогось «ордр де батай», полковник Апрельгрен їздив понад Десну, вишукуючи місце, де найкраще було б перейти ту непривітну, в шуварах та болотах сховану річку – хоч ніхто йому цього завдання не доручував, і тому Левенгавпт зайшов до Гілленкрока, бо в нього збиралися звичайно вищі офіцери, щоб довідатися, яка буде дальша маршрута.

– До чорта, полковнику! – сердився генерал Левенгавпт. – Ви мене, як бачу, легковажите собі, ігноруєте.

Гілленкрок відірвав на хвилину очі від карти і спитав, ніби крізь сон:

– А що таке?

– Нічого, лиш договоритися до вас тяжко. Киньте цю прокляту маршруту, бо невже ж не все одно, в яке болото ви нас заведете?

– Нікого я у болото не воджу, – відповів обиджений полковник.

– А по битві під Равкою?

– Під Раєвкою, – поправив полковник.

– Хай буде під Раєвкою, – продовжав генерал. – Кілька днів сновигали ми по болотах і мало з голоду не подохли.

– Або пригадайте собі, як Лягеркрона до Пу-тша-пу ішов.

– До Почепу, – поправив полковник.

– Хай буде до По-тше-пу, – поттакнув генерал.

– Замість просто носа – марш-марш – двадцять миль управо обійшли, і По-тше-пу, той ключ до цілої України, чорт нам з-перед носа вхопив.

– Не маршрута, а хлопи-провідники в тому винуваті. Ми робимо що тільки чоловік може зробити. Але терен чужий і невідомий, добрих карт нема, країна, ніби туди нога людська ще не ступала, надлюдських зусиль від нас його королівська милість вимагає.

– То правда. Його королівська милість легких завдань і легких побід не любить. Чим більші труднощі і чим більша небезпека, тим більше він радіє. Тішиться, в долоні плеще, прямо, як хлопчик, як студент!

– Ніколи не забуду, як він Лягеркрона шукати пішов. 60 миль лісами, болотами, безвістями нас водив, більше ніж тиждень терпіли ми страшні, прямо нечувані труди й терпіння, коні сотками гинули, вози з усяким добром, привезеним із Саксонії, поринали в грязюці, що їх звідтам хіба сам чорт добуде, а він був вдоволений і веселий. «Ляпалії, ляпалії!» – повторяв, коли йому хто доніс про якусь нову велику втрату.

– Ляпалії! У його милості все ляпалії. Завалиться міст і сотні людей потонуть у хвилях – ляпалії; загрузне батерія у багні – ляпалії, наткнеться на армію неприятеля вдесятеро сильнішу – ляпалії. У того чоловіка нема небезпеки, нема втрати, нема катастрофи, все в нього ляпалії.

– Правда. Це не чоловік, а демон. Дух вікінгів, варягів, норманських авантюристів покутує в тій дивній, неспокійній душі. Він король? Король дбає про добро своїх підданих.

– Його милість підданих своїх, одних по широкому світі в авантюрах губить, а других дома, в краю до жебрацької торби доводить.

– Мати благальні листи до нього пише, щоб вертався, а він, читаючи їх, усміхається тою дивною усмішкою Мефіста й дитини. Розгадай його, розкуси цей чортячий горіх.

– До розпуки чоловіка тою усмішкою доводить.

Наливали чарки й випивали не душком, а потрошечки, захвалюючи укаїнську горілку. Куди краща від їх тонкого шведського пива.

– Не диво, – казав генерал Левенгавпт, – що українці так багато тієї горілки тягнуть. Особливо зимою, так як тепер, вона багато тепла чоловікові додає.

– І гумору, – притакнув Гілленкрок.

– Гумору, полковнику, – завважив Левенгавпт, – ну, того то вже мені ніхто додати не може.

Розтворив латинську книжку і ніби читав, а на ділі пригадував собі свій нещасливий похід і погром під Лісним. Сталося це недавно, кілька тижнів тому, і Левенгавпт не міг освоїтися з гадкою, що його, знаменитого каролинського генерала, побив Меншиков.

– Скажіть мені, пане-товаришу, чому його милість не підіждав на мене? Я був під Шкловом, король розбив царя під Добрим і ще десь там (ніяк цих кучерявих назв не вимовлю), пігнався за ним, ще трохи, і ще трохи, і ще трохи, а були б ми злучили наші армії, пішли на Москву, скинули Петра, посадили на престолі Алексія, а тоді вже завести лад у Польщі та Саксонії, то була б прямо іграшка. Ну, скажіть ви мені, чому король не підіждав мене? Несподівано повернув на Україну, а мене лишив самого перед неприятелем, мало що не вдесятеро сильнішим. Десять тисяч людей коштував «шпас». Погадайте: десять тисяч.

Левенгавпт ухопив Гілленкрока за четвертий гузик на його полинялім, голубім каптані і, вдивляючись йому в очі, повторяв:

– Десять тисяч! Що я ще шість тисяч сімсот людей і трохи табору королеві з цеї опресії урятував, це велике щастя. Велике щастя! Ну, скажіть ви мені, чому він це зробив?

– Не знаю, – відповів перестрашено Гілленкрок. Він боявся, щоб меланхолійний генерал не повідривав йому половини гузиків, і, ніби виправдуючися, впевняв: – Офіцерське слово даю, що не знаю.

– І багато ми дечого не знаємо, – журливо похитував двома насторошеними жмутками волосся хоробрий генерал. – Багато ми дечого не знаємо, що робить його милість король, і не довідаємося ніколи. Про його походи писатимуть книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же можуть розкусити цей дивний характер наші внуки й правнуки, коли ми, каролінці, Карла не можемо зрозуміти.

– Наша річ слухати його і служити вірно.

– Ну так. Це друге діло. Це розуміється само собою. Слухати і служити вірно. Але хотілося б знати свого вожда, відчувати його, розуміти, а як ні, то хоч угадувати.

– Угадай вітер або погоду. Його милість – стихія.

Левенгавпт нервово тер високе чоло посіканою долонею.

– Знаєте, – почав нараз, – що мені сказав король, коли я з-під Слісного…

– Лісного! – поправив Гілленкрок.

–…Коли я з-під Лісного припровадив йому не цілу половину моєї армії і виправдував невдачу?.. «Ляпалії» – сказав король і поплескав по рамені, якби я доносив про втрату одного воза сіна. «Ляпалії», – повторили генерали, сміючись на все горло.

– Було б смішно, – почав Левенгавпт, – коли б не було сумно. Я тієї битви під Лісним, поки мого життя, не забуду. – І він сотний раз ja тих кілька тижнів став пояснювати, які були сили в нього, а які у царя, як обі армії стояли і який був перебіг того сумного для шведів бою. – Я, – кінчив, – не поповнив там ані одної похибки. Але король? Чого він з первісно наміченої дороги Мінськ – Смоленськ – Москва повернув нараз на Стародуб і якийсь там Батурин, скажіть – чого?

Nemo omnia scire potest… – відповів Гілленкрок, – nisi Carolus rex, – додав Левенгавпт.

– Ляпалії, ляпалії, – махали оба руками, наслідуючи характеристичний рух свого короля.

– То правда, – почав Левенгавпт, – що цар Петро вхопився монгольської тактики – втікати й палити все кругом себе, щоб не було поживи ні для коней, ні для людей, але ж, ясна річ, що він не міг спалити цілого свого краю, це ж нонсенс! Поспішними маршами могли ми дігнати його, зневолити до рішаючого бою, а як ні, то обійти московську армію та ввійти в Москву.

– Язиком…

Генерал Левенгавпт здивовано глянув на полковника.

– Язиком, пане генерале. Наша армія втомлена і виснажена, чим дальше в глиб Московщини, тим тяжче діставати з далекої Швеції скріплення в людях і в воєнних матеріалах, до того надходить зима, а вона чим дальше на північ, тим жорстокіша. Я не дивуюся, що його милість король повернув на Україну.

– А там, гадаєте, краще?

– Україна – край дуже багатий, медом і молоком текучий. І підсоння там, мабуть, тепліше, бо все-таки більше на полуднє, а до того Мазепа.

Генерал Левенгавпт закрив свою латинську книжку і силувався всунути її поміж гузики свого каптана.

– Кажуть, цей Мазепа знаменито латинською мовою балака.

Гілленкрок усміхнувся.

– Як Ціцерон. І взагалі, людина він дуже освічена, бувала, світовий чоловік, достойний.

– Цікаво! – і Левенгавпт, відсуваючи чарку набік, зітхнув. На його під вечір находив гірший смуток, прямо меланхолія. А тепер вечеріло, в кватирі темніло, так що Гілленкрок нічого вже не бачив на своїй карті, до котрої, розмовляючи з Левенгавптом, все-таки деколи зазирав.

– Достойний чоловік отсей Мазепа, кажете? – повторив Левенгавпт. – Гарно. Побачимо. Та тільки я боюсь, чи не підступ це, бо говорять, що гетьман – то великий лис. Щоб не перехитрив він нашого легковірного короля.

Щоб тільки рішився перейти до нас, бо не уявляєте собі, як важке його положення. Москалі скрізь на Україні залогами стоять. Цар багато війська від гетьмана бере, поживи теж чимало вимагає. Якщо Мазепа вирветься з тієї опресії, так, видно, що він грач першої міри.

– А король?

– Король дожидається його. Його милість останніми днями дуже неспокійний зробився. Хвилини на місці не посидить. На коня – і їде кудись. Навіть без асистенції. Боюсь, щоб знов щось нового не стрілило до голови.

– А де король тепер?

– Питайте вітру в полі. Може, в Ларинівці, в Комані, а може, аж в Орлівці, де наші передні сторожі з Гельмом стоять. Носить ним понад Десною, ще де на москалів наткнеться.

– З ким поїхав?

– В тім-то й біда, що і тепер асистенції не взяв. Кількох трабантів і невідступний Гультман.

– Вірний, як пес.

– Але старий. Погадайте, генерале, коли б вони так дійсно зустрінулися де з московською патрулею. Що тоді? Король не втікав би. Бився б. Знаю його.

– Всі ми його знаємо і тому журимося.

– Боже ти мій, що нам з тим хлопчиськом… з його милостю робити? – поправився квартирмайстер. – Він занапастить себе, він ніби нарочно своєї згуби шукає.

– Ні, згуба шукає його. А він, щоб показати, що не боїться, робить те все, що робить.

І оба вірні офіцери стали журитися своїм улюбленим вождом, забуваючи, що перед хвилиною нарікали на нього.

– Може б, розіслати окремі патрулі?

– Борони Боже! Не смійте! Зустріне, догадається і ще дальше поїде. Нарочно, щоб переконати нас, що воля його сильніша від нашої турботи про нього і від любові.

– Боже великий, бережи його милість короля! – і оба повернулися до вікон.

Смеркалося. В таборі розпалювали огнища, щоб варити страву, грітися при них і балакати. З вікна, крізь котре дивився Левенгавпт, видно було дорогу з Орлівки до Гірок. В Орлівці, віддаленій о які три милі, стояли передові відділи шведські під командою Гельма, а в Гірках король Карло.

– А що, не казав я! – радісно від свого вікна крикнув Гілленкрок.

– Король від Гельма з Орлівки вертає.

Але Левенгавпт відповів:

– Це не король. Це якийсь більший гурт, а ви самі говорили, що король тільки з кількома трабантами і з Гульманом поїхав. Тут людей, як здалеку оцінити можна, більше сотні.

– Більше, – притакнув Гілленкрок. – Хто ж би то такий?..

І оба, не надумуючись довго, вбрали капелюхи, накинули на себе плащі й пішли, мало що не побігли назустріч незнайомим гостям.

Перед в’їздовими воротами до села побачили гурт їздців на гарних, породистих конях. На людях довгі плащі, дорогими хутрами підбивані, на конях упряж срібна або й золочена. Поміж ними на білому, арабському коні мужчина, якому літ можна було числити коло 60, у соболевій шапці і в такому ж хутрі, з булавою золотою, густо самоцвітами оздобленою.

– Його милість король у таборі? – питався шведського офіцера, що вибіг із вартшні, побачивши несподіваних гостей.

Знав, що це не цар, бо цар високий і страшний, а цей був середнього росту і дивно гарного та ввічливого обличчя. Хто б не був – видно, персона достойна, котру треба привітати гідно. Дав знак, варта вискочила, уставилася перед воротами і віддала честь.

– Його милості короля в Гірках немає, – відповів офіцер.

– А де ж?

– Невідомо.

– Коли його милість поверне?

– Не можемо сказати.

– Так, будь ласка, доложіть його милості королеві, що гетьман Мазепа з близькими своїми людьми приїздив вітати його милість короля шведського на українській землі.

Офіцер витягнувся, як струна. Гілленкрок і Левенгавпт віддавали честь, належну пануючим.

Гетьман відклонився, повернув конем і весь його гурт, як вітер, помчав дорогою з Гірок до Орлівки.

– Мазепа! – промовив здивований Гілленкрок.

– Гетьман Мазепа! – відповів урадований Левенгавпт.

– Мазепа! Мазепа! – залунало кругом по шведському таборі.

Король Карло вернув пізно вночі з одної зі своїх небезпечних екскурсій. Був мовчаливий і хмарний. Ніхто не смів питатися чому.

Але, почувши про гостину Мазепи, оживився.

– Гетьман? Мазепа?.. Ляпалії, ляпалії.

– Ні, милосте ваша, гетьман Мазепа приїздив тут у своїй власній особі. З ним багато старшин, щонайвизначніших його людей.

– Який же він?

– Достойний, як володар.

– Коні?

– Гарні, породисті. Упряж і збруя дорога. Одяги теж. Навіть задорогі, як на війну. Святочні.

– У них такий звичай. А яке вражіння на вас зробив?

– Гарне. Навіть дуже, – відповів Левенгавпт. – Видно, що люди військові, але не дикі.

– Так і добре. Побачимо.

Король зараз-таки цеї ночі вислав людей до гетьманської кватири. Дякував за вважливість і за гостину, жалував, що не було його в таборі, і просив, щоб гетьман зволив потрудитися до нього завтра перед полуднем. Король чекатиме.

За вечерею Карло був такий розмовний, як давно.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 522 – 529.