У добрих людей

Богдан Лепкий

Перед ними блиснуло світло – одно, друге, десяте. То мигтіли, то погасали, як блудні огники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але світла не зміняли з місця, значиться, не вовки це, а в селі світиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо ніщо так не підбадьорює чоловіка, як свідомість, що після довгої, тривожної мандрівки попадеш до хати, в котрій тепло й привітно, в котрій живуть люди, які не перебули того, що ти. Забувається про небезпеку, кудись дівається жахливе питання «що дальше?», хочеться прямо сісти на лаві, з’їсти ложку теплої страви й не думати про ніщо.

Розбрелись по хатах одинцем, найбільше по двох-трьох. Нема що триматися купи, хай кождий промишляє як може. Купою тепер далеко не зайдеш, бо неважко попасти тепер на московську патрулю, одинцем все-таки скорше якось даш собі раду.

Свої не зрадять, а поможуть. Числили на спочуття. Дехто гадав спочити трохи, поживитися і дальше йти, бо не в одного були у недалеких слободах родичі або знайомі. Ранених або тут сховають, поки не видужають, або перевезуть у сіні, в трощі тощо, є всякі способи помогти ближньому, якщо охоти не бракує. Чечель заждав, поки не примістилися люди, а тоді його чура застукав до якогось вікна.

Не скоро й не радо відчинили. Такі часи, що по ночах краще не пускай знайомого в хату.

– А хто там? – питав хазяїн, заглядаючи крізь вікно.

– Перше впустіть, а тоді й почуєте хто, – відповів чура.

Хазяїн, почувши хлоп’ячий голос, відчинив двері і впустив чуру. Цей розказав йому, який то нічний гість за порогом чекає.

– Боже ж ти мій! – заметушився хазяїн. – Чому ж ви мені зразу того не казали? – Вибіг, за коліна Чечеля обіймив. – Простіть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жінко, докинь до печі трісок. Подай нам теплої страви, не гайся. Не сподівався я такого гостя, куди там, куди!

Він колись козакував, а тепер сидів на невеличкім хазяйстві; вітати полковника в своїй хаті, хоч би тільки припадково, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радості. Але зараз же догадався, в чім діло. Знав, що москалі облягають Батурин, а коли Чечель тут, так, значиться, з Батурином погано. Глянув з-під ока на гостя і на його чуру, але питатися не смів. Не міг. Важко було. Догадувався, що почує.

Зложив укількоро коврик і постелив на лавці.

– Сідайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здорожені. Боже ти мій, Боже!

Не знав, як йому повести розмову.

Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й летіли у пропасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись.

Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку.

– Не знаю, чи смію вас просити, – говорив, подаючи чарку.

Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали.

– Продрог хлопець, – сказав, – дивуюся, що не прилишився, як другі.

– Славний з нього козак, – похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові. – Хай здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли. – Вона не втерпіла. – А що ж там у Батурині чувати? – спитала.

Чечелеві почорніло в очах. Це просте питання поставило перед ним у повний ріст цілу велику і страшну подію. Махнув рукою.

– Невже ж? – спитав тривожно хазяїн.

– Еге ж, – відповів за Чечеля чура. – Нема нашого Батурина, нема! – Закрив долонями очі і заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе. Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів.

– Нехай діється воля твоя святая, – сказав по хвилині й перехрестився до образів.

Важка мовчанка згнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його, знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може.

– Страва стигне, – озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля. – Їжте, ваша милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець.

– Це щолиш початок, – притакнув Чечель. – Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба.

– Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас, – молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несміло:

– Як же він, той Батурин, здався, чи як?

– Ні, – відповів Чечель. – Його москалі здобули.

– І зруйнували, – доповів чура.

– Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті. Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який би це був сором. Резиденція, президія і – здалася. Правду сказати, я того й не сподівався. Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може.

– Не здобули б москалі Батурина, – почав крізь сльози чура, – якщо Ніс не зрадив би був входу.

– Ніс? З яких же це Носів?

– А Іван, прилуцький наказний полковник.

– Цей? Нехай же його Господь тяжко за таке гидке діло скарає. Забажалося наказному полковникові совершенним стати. І чого то людина для тих почестей марних не зробить, аж погадати страшно!

– Бога в серці не має, – кивала головою хазяйка.

– Такий гарний город, і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий гарний город, і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало, дивишся і надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер, погадати, нічого нема. На попелище приїдеш, на руїну. От що.

Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки років палили, грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям.

– Відбудують, та життя людям не вернуть, – відповіла хазяйка і стала випитуватися про своїх знайомих у Батурина, чи врятували вони життя і добро, котрі частини города заціліли і що з нього залишилося.

– Залишилися згарища і трупи, – відповів Чечель. А помовчавши хвилину, додав:

– Та ще залишився я зі жмінкою втікачів.

Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе, за те, що втікав. Під час утечі в першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти йому, що тисячі погибли, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму, котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде.

Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня жертва – це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які його тепер чекають.

– Хто тобі може дати гваранцію, – казав собі Чечель, – що за хвилину не впадуть до села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила?

Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки.

– Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні.

– Сподіюся, – відповів Чечель.

– Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде.

– Так воно й повинно бути.

– Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як треба чого боятися, – додав, принижуючи голос, – так хіба черні.

– Черні?

– Того гільтайства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким способом поживитися.

– Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не бояться гріха, – нарікала хазяйка.

– Перед ними треба оберігатися.

– Всі вони подають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки.

– Страшний народ.

– А ще страшніше, що в нас щось такого може бути. Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами.

– В упорядкованій державі для них місця бути не може.

– Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно – гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив по-свойому промишляти. От кого боятися нам.

– А навідуються вони до вашого села? – спитав Чечель.

– Дотепер, славити Бога, ні. Наше село хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху лежить. Це одно. А друге – знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас небагато. У мене та ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але зате в кождій стрісі заховані списи, а з луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь.

Чечель і без того знав про ті своєвільні купи, що тільки лиха творили на Україні, йому тільки цікаво було довідатися, як до них ставився осілий народ. Почувши, що неприхильно, заспокоївся.

– А що ж тепер, ваша милість, гадають починати? – спитав несміливо хазяїн.

– До гетьмана перебиратися.

– За Десну?

– За Десну, батьку.

– Важко.

– Чому б то?

– А тому, що цар, як тільки почув про перехід гетьмана до шведів, або, як вони кажуть, про «ізмєну», так зараз велів Меншикову післати над Десну кілька полків драгунів, щоб не дозволити оставшомуся війську козацькому переправлятися на той бік по прелесті гетьманськой.

– Невже ж?

– Так воно є. Тепер понад Десною московські драгуни стоять. Переходи караулами обсадили, по дорогам застави поклали, – нікого за Десну не пускають. Уже їм дехто в руки попав, що до гетьмана поспішався.

– І що?

– Те, що звичайно москалі в таких припадках роблять, батоги й кнути на місці, а тоді до посольської похідної канцелярії відправляють питати, чи з гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке навіть з одним гетьманським канцеляристом склалося.

Для Чечеля були це несподівані новини. Сидячи в обложеному Батурині, він не знав, що за той час діялося на Україні. Не гадав, що нар так скоро й рішучо поробить усі заходи, щоб у почині здавити мазепинське повстання. Мабуть, зрозумів небезпеку і – спішився. А ми?.. У нас є. – Носи… І на саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.

– Іван Ніс, – повторив уголос, затискаючи кулаки. – Коли б не цей Ніс!

– Прокляте будь ім’я од рода та до рода, – сказав, спльовуючи, хазяїн.

– Хто на Батурин гляне, той і Носа спом’яне, – додала хазяйка, – так, як отсе ми його споминаємо, зрадника окаянного.

І вона, підперши бороду рукою, хиталася журливо.

– Такий город, такий гарний город, і видав ворогам на поталу.

Чечель не тільки дивувався вірності хазяїнів для гетьмана й жалеві за його зруйнованою столицею, скільки їх свідомості і знанню справи. Сидить у селі, далеко від битого шляху, ніхто туди не заглядає, а знають, що гетьман до шведів перейшов, і про розпорядки царські чули, і про все.

– А скажіть мені, будь ласка, – просив, – звідки ви всі вісті берете, і, як бачу, вісті правдиві, а не якісь там бабські сплітки?

Хазяїн хитро всміхнувся.

– Ваша милість знають, що козак чує, як трава росте. Нас тут кількох колишніх козаків, здебільшого таких, що до служби військової неспосібними стали, тому й на ріллі поселилися. Але ми цікавимося, що діється у світі Все хтось з певних людей на звіди їде. Скрізь маємо своїх вірників, ті й переказують нам.

– Так у вас є своя почта?

– Щось ніби жива почта. – А наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: – Ми вже й гетьманський маніфест читали. Я собі навіть відписав його, бо я письменний.

– То вже й маніфести з того приводу ходять?

– Еге ж. Гетьман розсилає свої, а цар свої. Цар пише, нібито гетьман зрадив його, не для добра народу, а для власної користі. Нібито він нас польським панам, а церкву нашу єзуїтам на поталу віддати бажає.

– Ого!

– То ще не все. Слухайте дальше. Та ще каже, нібито не москалі наш народ угнітали, а гетьман, нібито не цар усякі податки на нас накладав, а лиш гетьман багатився кривдою нашою.

– І ви вірите?

– Хто дурний, хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він одного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що вернуть до нього, «милостивое отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія» та ще нагороди великі за вірну службу.

– За таку, як Ніс йому служив, – докинула хазяйка.

– А гетьман?

– Що пише гетьман, питаєте?

– Так.

Хазяїн попросив його в алькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і сказав:

– Читайте, що наш гетьман пише.

Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, спитався:

– Що ж ви на це?

– Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не ради користі, а лиш щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасовання нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшно, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда – говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад.

– Так ви спочуваєте тому, що гетьман зробив? – спитав Чечель.

– Не тільки спочуваємо, але й постояти готові.

– То гарно. А багато вас?

– Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли.

Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежус усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, хто мають родини, жінки і дрібні діти. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати – от і біда!

– А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли?

Хазяїн тер чоло.

– Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов то деякі до Прилуки втікли. Там нібито й Орликова жінка і гетьманського господаря Цурки.

– Прилука досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде.

– Не знаю, може. Тільки в Прилуці всього сотня вояків, і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилуки прибули.

І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки.

– Але ми балакаємо, – почав господар, – а ваша милість утомлені.. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальницю, та ще добудь із. скрині білля щонайтоншого, спішись.

– Ніби я цього сама не знала, – відповіла йому жінка, – аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай зволять перейти у другу половину хати.

Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білля і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже дальше летіти не може, в голові ніби буря шуміла.

Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, якої ніхто не догадався б. В тій кімнатці приготовано для Чечеля, а в світлиці на лавці для його чури.

І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повіддирали, хазяїн осмотрив рани, бо як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов.

В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним.

Сиділи втрійку, і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царського війська, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена ранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками своїх людей вискочив з города і забіг аж тут.

– І тепер ми отсе у вас, а там, у Батурині, лиш згарища і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі, і гайвороння над трупами кряче.

Він уже не плакав, тільки скреготав зубами й затискав молоді кулаки.

Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп’ячій душі.

Помститися, помститися за те все, що накоїли вороги.

Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах.

Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився в угол хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.

Надворі шумів вітер і політав сніжок.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 489 – 497.