1. Секретна нарада у Версалі

Микола Лазорський

Секретна нарада відбулась скоро після візиту панства Орлик-Дентевіль до Версалю. На нараді були все ті ж її незмінні члени, але граф Орлик здибав і нових персон, з-поміж яких вгледів пана Леклерка та ще міністра чужоземних справ маркіза Луї П’юізьє. Цей от міністр і робив доповідь про дивацькі реформи Московії в новоокупованій нею Гетьманщині. Панство слухало уважно, бо доповідач давав нові свідчення про насильницькі акції в чужій країні все тої ж Московії. Французький уряд знав про Московію тільки те, що цар Петро збудував столицю Петербург, де французькі урядовці ніколи не могли найти будь-яких вигід для сталого осідку. Далі тої столиці ніхто й не гадав заглянути, отже колосальні простори Московії для випещених французів були понурою загадкою, «терра інкогніта». Туди наважувалися їхати хіба що сміливі фахові мандрівники.

Тому доповідь міністра була для радників сугубо цікавою. Він переконливо говорив про Гетьманщину як розкішний край, де йому довелося довгенько жити в головному місті Києві, бути в Полтаві, під якою бився шведський король Карл XII, заглянути в Одесу, портове місто біля Чорного моря. Край лежить на Півдні, недалеко від Криму, і славиться своєю пишною природою, помірним кліматом та родючими землями. Народ тихий, працьовитий і добре вихований. На цей ласий шматок москалі здавна зазіхали. В часи так званої Хмельниччини, коли козацький народ відбивався від непроханої опіки польських королів, Москва сугерувала гетьману Хмельницькому оружну допомогу, і в цей спосіб цар Петро зумів поставити своє чисельне військо по всій Гетьманщині. Народ відчув важку московську опіку, але вирватися з пастки вже був не здольний. Новий гетьман Іван Мазепа пробував разом з шведським королем поквитатися з зажерливою Москвою, але, як тепер всі ми знаємо, і Мазепа і Карл потерпіли жорстоку поразку.

Вся Україна, яку посередині крає на дві частини велика річка Дніпро, потрапила ходом історичних подій у васальну залежність. Правобічна – до Речі Посполитої – Польщі, Лівобічна, або Гетьманщина, – до Московії.

Польща, хоч як ослаблена війнами з Московщиною, все ж цупко тримає Правобічну Україну, яка дає їй колосальні економічні вигоди. Її великі простори належать небагатьом польським магнатам – Острозьким, Вишневецьким, Жолкевським, Глинським, Сангушкам, Зборовським, Потоцьким, Жевуським, Чорторийським. Вони – і кожен з них окремо – держать військову моцну потугу на своїх кордонах та кордонах з сусідніми державами. Там український народ давно уярмлений і мовчки терпить підневільне важке життя. Правда, були випадки, коли «хлоп» (селянин) здіймав повстання, але ніколи не мав снаги вибороти собі волю. Вічно він приречений долею волочити свої кайдани.

Лівобічна Україна, або Гетьманщина, була більш щасливою. Вона хоч і не була абсолютно суверенною, проте мала часом і автономне життя широкого закрою, найпаче в часи гетьманування Богдана Хмельницького. Побоєвище під Полтавою (1709) перекреслило всі її так звані старожитні права і вольності. Повільно, але невблаганно вперто московський уряд раз у раз затискає український народ в обценьках московської неволі. Уряд той іде навально в наступ на все те, що аж ніяк не скидається на щось московське. Він зненавиджено ламає в Гетьманщині чужу йому адміністративну структуру, суд, Литовський Статут, Магдебурзьке право, освіту, навіть віру, мову, побут…

Найголовніше, Московія боїться в Гетьманщині потужного козацького війська. Адже там ще є так звана Запорозька Січ. Ця військова організація просто лякає Московію, коли ж додати до тої Січі ще полкове, так зване «городове козацтво», то військовий потенціал Гетьманщини направду може сильно загрожувати в Україні московським інтересам як стратегічно, так і економічно. Московія, щоб не бути й тут заскоченою, старається за всяку ціну зліквідувати цю оружну силу в Гетьманщині. Що це так, ми вже зібрали досить матеріалів, які маємо надію скоро подати на розгляд секретної комісії в чергових нарадах.

Московія тепер всякими засобами затримує вибори гетьмана ось вже кілька років поспіль. Затягти вибори – то зараз важний крок до гальмування гетьманату, щоб народ поволі відвикав від гетьманської влади, а звикав до московських органів влади. Зараз там існує так звана «Малоросійська колегія», де засідають на однакових ніби правах по три персони від українців і москалів. Насправді справа стоїть так: в колегії за презеса призначено москаля зі столиці, а в допомогу поставлено окремо резидента, який мусить стежити за українськими колегіянтами і доносити сенату за всякі хиби в справах та гальмування «реформ» московських в Україні. Залякані українські колегіянти мовчки підписували заготовлені постанови, некорисні або й шкідливі для козацького народу. Фактично Московія вже в наші дні безконтрольно править всією Гетьманщиною.

Щоб українські старшини не гнівалися та не чинили спротиву, московські резиденти приваблюють таких всякими привілеями: титулами, високими посадами в своїй столиці, нагородами, золотими червінцями та маєтками, конфіскованими сторонників померлого гетьмана І. Мазепи – «мазепинців». Отже Москва по-справжньому купує українських старшин, заводить там правдиве кріпацтво, все на користь новоявленим магнатам. Така московська щедрота дуже вабить декого з старшин їхати до Московії спеціально «багатіти» задурно і швидко.

Тим часом і Петербург не спить. Сенат засилає до столиці гетьманського уряду Глухова спеціальні накази, якими нищить все суто національне в тому прекрасному краю та прищеплює все суто азіатсько-московське. Хто з старшин не хоче йти на такий жалюгідний, нечесний компроміс – Петербург нещадно фізично нищить. В такий варварський спосіб Московія обертає весь козацький народ в убожество матеріальне і духовне.

На щастя, правдиві українські патріоти цураються, більш того – сахаються такого ганебного діла. Вони стоять осторонь, беруться за зброю, борються з диявольським наїзником, хоч світ і байдуже спостерігає ту драматичну борню. Такої байдужості у нас, у Франції, ми ще не бачили. Навпаки, ми перші дали притулок українським патріотам, щиросердо подали руку допомоги одному з найбільших українських патріотів – гетьману в екзилю Пилипу Орлику аж до його смерті в межах Турецьких кордонів. Не одного разу сам король через свого амбасадора клопотався перед Петербургом припинити репресії на старшину козацького народу і лишити за тим народом його суверенні права і вольності.

Тим часом на наші домагання Москва не дає суттєвої відповіді, лише устами свого міністра пана Голіцина просить втихомирити гетьманича Григора Орлика, того графа Орлика, якого ми маємо честь бачити зараз на нашій секретній нараді. За відмову від гетьманату та визнання ним, паном Орликом, всієї України давньою частиною Російської імперії, Голіцин обіцяє гетьманичу амністію, вважаючи його, очевидно, російським підданцем. Такі вимоги московського міністра не чинні з огляду на міжнародне право і з огляду на насильницькі акції Московії у звитяженій нею Україні. Граф Григор Орлик з малих літ конфірмований як француз, заслужений і ранговий офіцер армії його величності французького короля. Як інсургент вільної і ні від кого не залежної з часів гетьмана Богдана Хмельницького України має моральне право боронити свій край всякими можливими для нього засобами. Отже граф Орлик не потребує ні від кого ніякої амністії, бо і рада міністрів свого часу відхилила це московське прохання без будь-якої сатисфакції.

Тепер, від останньої секретної наради й до сьогоднішнього дня, зійшло не так і багато часу, але змін в Гетьманщині та й Московії набігло чимало, як і новин сугубо великих, таких, що тичаться не тільки українських інсургентів, а й самої України і деякою мірою Московії, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Головна новина прийшла з Петербурга: там нещодавно коронувалася на царство молода цариця Єлизавета Петрівна, дочка давно померлого царя Петра Першого. На таке свято з Гетьманщини з’їхалося багато старшин і прибула вся «Малоросійська колегія». Нова цариця вітала українську старшину не тільки ласкавим словом, а й важним наказом, яким приобіцяла українському народу дати великі полегкості, скинути тяжкі військові постої, покасувати поволовщину, евекту, індукту, вивести частину війська з Гетьманщини і навіть поставити нового гетьмана. Коли станеться елекція – в наказі ще не оголошено, але є певні вказівки, що народ український скоро святкуватиме вибори нового гетьмана. Ніби є вже й кандидат на таку високу посаду, але ще його ім’я держиться поки що в секреті. Отже ми стоїмо напередодні ліквідації «Малоросійської колегії» і взагалі ліквідації застарілих петровських установ. Натомість буде відновлено установи Гетьманського уряду і послаблено панщину, від якої багато терпів український народ.

Зараз при державному кермі в Гетьманщині стоять такі великі достойники, як: міністр закордонних справ Андрій Безбородько, генеральний обозний Семен Кочубей, генеральний підскарбій Андрій Маркович при асисті генерального хорунжого Миколи Ханенка та полковника стародубського Миклашевського. Всі вони недавно відбули подорож до Петербурга, мали аудієнцію в імператриці Єлизавети та бачилися з сенаторами, які зичливо вітали гостей. Зараз відбуваються в столиці наради при участі нового резидента для України князя Г. Теплова, якому доручено контролювати роботу в Глухові московських комісарів: князя Шаховського та князя Барятинського.

Такі ми маємо новини з Гетьманщини і Петербурга на сьогоднішній день.

Але це ще не все. Зараз нам передали копію універсалу імператриці до козацького народу. В тому універсалі говориться прямо про відновлення гетьманату в Україні в найближчі часи. Імператриця запрошує «Малоросійську колегію» допомогти московському урядові підготувати козацький нарід до досить складної акції виборів майбутнього кандидата на гетьмана. Ім’я кандидата не указано в універсалі, тому ми тут і не можемо говорити будь-що про здогадну персону. Знаємо тільки деякі імена кандидатів, і то в обсягу кулуарних розмов, чому ми не надаємо великого значення.

Наш уряд може лише вітати таку приємну на користь Гетьманщині зміну московської політики. Наші емісари теж можуть лише нотувати рівень сумління Московії і сумління її високих достойників під час праці в самій Гетьманщині. Наші амбасадори за точними інструкціями мусять стежити з дня у день за процесом роботи по підготовці до виборів кандидата на посаду гетьмана, мусять знати думки впливових сенаторів у цій справі, мусять знати імена й тих вельмож, які в той чи інший спосіб можуть впливати і на саму імператрицю і взагалі частіш подавати реляції про петербурзьке політичне життя при палаці та на раутах гонорових вельмож. На раутах, адже особисті думки в кулуарах або залах того панства завжди формують тенденцію, спрямовану своїм вістрям на розв’язання будь-якої праці в бажаному аспекті.

Для деталізації в деяких справах укажу на невеликий приклад: наш пан історик і педагог Леклерк їде скоро до Петербурга як аташе при французькому амбасадорі. Отже де в чому буде в помочі амбасадору як досвідчений лікар, а може, й педагог. Аташе мусить бути в тісному контакті з нашим амбасадором і деким з наших членів секретної комісії, що безпосередньо цікавляться справами Гетьманщини, і то широкого закрою. Отже з реляцій пана аташе наша комісія буде добре обізнана про хід подій в Гетьманщині, і шановне панство заздалегідь буде знати, що саме ми змушені будемо облишити, що взяти до уваги, а що й совсім покасувати…

Доповідач зібрав папери до портфеля, чемно вклонився і важко сперся на поруччя фотеля.

Тоді підвівся граф Орлик.

– З прочитаного плану шановного пана П’юізьє [П’юізьє Луї Брілар (1720 – 1770) – маркіз, французький дипломат, міністр в 1752 – 1756 рр., дід графа Жанліса, чоловіка письменниці, і власник великого маєтку Сіллері] ясно бачу, що секретна комісія бере на себе досить скромні обов’язки щодо внутрішніх справ самої Гетьманщини, – понуро говорив пан Орлик. – Допомога якимись порадами направду не є актуальною допомогою. Найголовніше треба знати, хто такі члени «Малоросійської колегії» і зокрема вся генеральна старшина, знати – хто тягне за патріотів, а хто ворогує з нами і тягне за Москву. Пан міністр указав декого поіменно. І саме цих персон українські емігранти знають як лютих ворогів козацького народу, ренегатів і щирих приятелів Московії. Такою є майже вся теперішня генеральна і полкова старшина, вся, за малим вийнятком) – покірлива слуга Московщини. Ця старшина навіть не від того, щоб захопити мене і дістати за мою голову повну шапку золотих червінців (в залі стався несподіваний рух і шемріння).

Зрозуміло, що нам – емігрантам – з тими ренегатами не по дорозі: ми – інсургенти-патріоти, що прагнуть за всяку ціну вигнати з України всіх без вийнятку москалів і навіть їхню імператрицю, ласка якої до нашого народу дочасна. Ренегати прагнуть допомогти москалям закувати в кайдани рабства весь український народ за маєтки та московські титули і міністерські посади. Ці дві течії ніколи не можна узгіднити, розв’язати ж важку справу можна лише оружною рукою.

Нашому новому панові аташе Леклерку, гадаю, буде нелегко працювати в такому товаристві, де панує підкуп, донос, тюрма і Сибір. Там ні з ким не жартують. Коли він цікавиться Україною та її минувшиною, йому легко можуть допомогти французькі науковці, а коли хоче побачити на власні очі Гетьманщину, можна проїхати легально і побачити, що покажуть чемні наші старшини.

І, зрештою, за себе. Як будуть працювати наші друзі в Петербурзі чи в Києві – покаже майбутнє, але моя робота на еміграції як інсургента без зброї, мабуть що відпадає з сьогоднішнього дня, вона стає непотрібною… Хіба що стану писати мемуари в старих літах або допомагати пану Леклерку писати історію нашої занедбаної Гетьманщини. Єдине, що можу зараз зробити, це щиро подякувати французькому уряду за співчуття нашому знедоленому народу, за яким я глибоко тужу, але не здольний будь-як пособити… Адже костуром я не прожену Московію з Гетьманщини, а обіцянки нової московської цариці дуже хисткі.

Тоді за чергою став говорити граф де Бройль:

– Я теж слухав уважно того плана нашого шановного пана міністра. Щоправда, в ньому багато неясностей, немає кришталевої чіткості, немає навіть французької прямоти, але все ж є й незаперечні факти, які дають змогу спертися на добрі сподіванки. Головний факт в загальних рисах такий: імператриця Єлизабет пом’якшує курс старої петровської політики в Гетьманщині. Про це свідчить історичний універсал про відновлення гетьманату та ім’я молодого теперішнього презеса Академії наук. Щоправда, в європейських державах ім’я мало знане, але все це справа майбутнього, і презес завжди матиме нагоду виявити свої дипломатичні здібності. Не треба забувати, що імператриця вже зробила для українського народу деякі і досить великі полегкості. Вважаю, що це все ж великий дарунок, який свідчить про добрість нової імператриці. Шкода, що граф Орлик так скептично ставиться до цього гарного жесту цариці Єлизабет. Я певен, що в скорому часі прийдуть до Гетьманщини нові добрі реформи, і Гетьманщина зрештою дістане ті вольності, якими володіла-ще до Полтавської баталії.

Говорив і пан Амелот, але досить довго і плутано. Очевидно, хотів переконати графа Орлика в тому, що Франція багато зробила для старшин-емігрантів, але сьогодні наспіли нові часи, і уряд військової допомоги не дасть, бо для війни з Москвою немає грунту.

Не встиг пан Амелот сісти, як вже вчинилася буря пристрасних і навіть образливих вигуків, і то все на адресу графа Орлика. Граф Торсієр, а за ним і маркіз Віллар [Віллар – герцог, був амбасадором у Константинополі. Його дружина Віллар Габріела (1706 – 1771) – двірцева дама королеви Марії Лещинської] заявили, що генералу Орлику ніхто не боронить збити проти московську коаліцію в інших державах, як то робив покійний гетьман Пилип Орлик, до речі, досить невдало. Все ж будь-який успіх в такому ризикованому ділі вони будуть вітати з ентузіазмом.

Граф Орлик понуро мовчав. Роїлись чорні думки… «Добре зробили турки, – думав він, – що не пустили січовиків через свої Дарданелли до Рейну боронити Західні держави від навали нового Східного варвара – Московії. Всі ласі чужими руками загрібати жар. Гетьманщина споконвіку боронить той Захід від азіатського Сходу, а ми ж яку маємо нагороду! Адже зробив делікатний натяк, а вже вчинили такий галас, наче я вимагаю цілої армії на захист Гетьманщини.. Радять збити протимосковську коаліцію десь в іншому місці, тільки не в Парижі»… – скрипів він зубами.

Пан Леклерк вигадав хвильку і попросив слова. Король, посміхаючись, торкнув дзвінка і муркнув: – Слово пану Леклерку…

Цю ніч король погано спав і тепер тільки те й робив, що смачно позіхав, поглядав на годинника в кутку і сонно бурмотів:

– Все те наробив клятий лист… ото морока куди більша за мороку графа Орлика… По правді, я співчуваю йому, але й щось добре зробити нещасливому мому графу по щирості не можу, коли проти стоїть отой заводіяка Торсієр… Шкода… А втім, хотів би я знати, яка собака передала мого такого… гм… сердечного листа моїй благочестивій Марії! Адже його було адресовано маркізі Помпадур! Ото дивовижна рахуба…

Члени комітету глянули на пана історика, тоді на його величність і нараз, мов по команді, втихомирилися.

– Маю трохи казати, – смиренно вклонився майбутній аташе французького амбасадора. – Пишаюсь своїм новим постом і вважаю, що саме мені як досліднику людських чинів, великих і малих, добрих інколи і лютих майже поспіль, випала напрочуд гарна нагода сумлінно послужити і французькому народу, і козацькому поспільству. Так от – приступаю. Москва, як ми знаємо, пише накази для народу одні, а для міністрів інші. Отже нам зараз ходить не про те, що підписує імператриця, а про те, я к достойники будуть виконувати ті накази. Коли, приміром, Москва дає якісь полегкості, то генеральна комісія, а за нею й сама Колегія можуть лише удавати, направду ж анічогісінько не робити. Адже і я трохи знаю тую генеральну старшину, знаю і поспільство. Висновок відсіль такий: не все поспільство любить старшину від великої й до малої, багато не все… Є такі козацькі полки, що підуть і проти старшини і… таке поспільство, мабуть, теж мало що чуло про старшин-емігрантів.

Так от… треба ближче придивитися до поспільства тепереньки, треба запізнатися з городовим козацтвом та ще розвідати дещо й про Запорозьку Січ, міське ремісництво й сугубо запізнати духівництво, яке в житті народу відіграє велику роль правдивого гіда-навчителя й охоронця духовних його надбань. Це так би мовити, буде моя праця місіонера в чужому, мало знаному мені й моїм колегам великому краю, де частенько гостювали наші вельможні земляки. Буду слати відтіль докладні реляції. То буде правдивіш політичним барометром, показником того, що мусить знати наша колегія та від чого мусить панство зачинати роботу.

Панство квапилось… І, як завжди, король перший непомітно зник в бічних дверях. За ним услід натовпом вийшли всі колегіянти, сердечно вітаючи пана Леклерка з успішними сугестіями. Тим часом граф Орлик мляво оглянув панство, знизав плечима, зітхнув і опустив залу нарад майже останній. Пан історик пішов услід, догнав графа і чемно спитав:

– Гадаю, ясний пан не гнівається?

– О ні! – всміхнувся граф. – Мене лише цікавить одне: чому ви їдете до Петербурга чи Києва як аташе без офіційного листа?

– На нараді вже говорилося про це, мабуть, ясний пан не дочув. Їду до Петербурга на короткий час, і то лише познайомитися з паном презесом Академії наук як лікар: адже мене рекомендує пану презесу сам король і вже вручив мені таку карту спеціально для пана презеса. В столиці московській не хотів би довго сидіти, тому, мабуть, довго не буду, а вирушу сам до Глухова. Так буде краще. Хочу приватним порядком розглянутися без свідків поза всякими інструкціями його величності, бо я не тільки лікар, а ще й історик. Я хочу писати історію вашого народу і вашого краю. Про це я вже, здається, вам говорив. Хочу зібрати сам потрібний мені матеріал, а бібліотеку найду і в Глухові, що мені обіцяв пан презес Академії.

Граф Орлик вже слухав уважно, тоді коротко кинув:

– Може б, пан історик потрудився передати від мене і ще від одної персони листи туди… в Гетьманщину?

– А чому б і ні? Я навіть хотів просити про таке ясного пана, – стрепенувся пан Леклерк. – Адже це дало б мені нагоду проїхати десь далі по Гетьманщині, запізнати більше народу всякого рангу та різного панства. Це було б мені, як у вас кажуть, як на руку ковінька… Хе-хе… Я нотую й такі круті слівця…

– Тоді я наготовлю такі листи до деяких персон. Листи будуть цілком безпечні і вам не пошкодять. Тоді ви направду побачите не тільки Батурин чи Глухів, а й Полтавщину – серце України та запізнаєте більш різного народу та всякого панства, не обминете й панотців – зразкових патріотів нашого Краю. Між іншим, у Полтаві маю… гм… не тільки знайомих.

І граф спіткнувся на слові.

Пан Леклерк уклонився й тихо мовив:

– Вам, ясний пане, обіцяю за інструкцією згори писати докладно про все, що ви вважаєте корисним для себе знати про сучасну Гетьманщину, ту, якої й ви, мабуть, не твердо знаєте. То будуть мої «Куранти» (часопис), писані лише для вас, ясний пане.

Пан Леклерк дуже шанував Орликів, вбачаючи в них правдивих патріотів та беззастережних інсургентів.

– Що я бажаю знати про мій Край, – зітхнув граф, – про те я вже говорив вам три дні тому. З обачності не даю вам будь-яких інструкцій, бо в Гетьманщині все може трапитися. Адже там скрізь шастають москалі, прошу вважати на це: хоч ви і добре знаєте нашу мову, але ж не зовсім. Вас можуть пізнати по мові і навіть по одежі, як ви її носите. Тому й кажу – стережіться москалів і будьте обачні в дорозі, менше говоріть, а більше слухайте. Листи я напишу до тих персон, що живуть в різних місцях Гетьманщини, і навіть туди, де колись змалечку жив перед тим, як вимандрував в чужі землі назавжди.

Пан аташе знов уклонився і нараз шепнув:

– А як же бути з помічниками: вони мені були б он у якій пригоді!

– Пан Мокрановський і пан старшина Хлюпало ждуть ваших наказів і вже можуть їхати з вами, або… краще без вас, так буде безпечніш. Де ви всі зустрінетесь – про те вже порадитеся самі між собою.

– Коли ж ми, ясний пане, знов здибаємся і де? – тихо мовив пан Леклерк.

– У Версалі, ополудні завтра… Ждіть в залі нарад… А ще краще – ось тут, біля малого столика та цієї пишної Діани…

Він чомусь поквапно утиснув руку пану Леклерку і вже зосереджено пішов геть із зали. Майбутній аташе тер худу й костисту руку і довго дивився услід молодому графу, аж доки той не зник при закруті.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 155 – 165.