Щось непевне

Клим Поліщук

(З військового записника)

10 липня 1915 року

Столітні сосни і таємничий гомін навколо… Десь далеко ухкає гармата і в лісах стогне луна стоголоса. Пахне свірхою і гнилим мохом. Сонце зайшло, і тиха тьма обгортає нас всіх, що лиха доля закинула в ці чужі й незнайомі ліси. Нас тут багато, але всі ми так тяжко стомлені довгим походом, так знесилені і пригнічені тугою. Наші рушниці стоять в «козликах», а ми самі залягли на спочинок мовчазними сірими кучами. Ще за дня, як заходило сонце, нам суворо було заборонено розпалювати огнище, щоб ворог про нас не пронюхав. Мовчки лежать всі і мріють про себе. Якийсь москалик з-над Волги сидить і грає на гармоніці своєї жалібної:

Умер, бедняга, в больнице военной;

Долго, родимый, лежал…

Сумно на душі, а в очі зазирає лісова тоскнота. Мозок непокоїться думами-споминами. – Україна десь так далеко… далеко… Хоч би заснути ж, так може в сні присниться. Але сон не приходив, а тривога в душі здіймала бурю протесту проти сих «козликів», проти мовчазних сірих земляків, які так покірно йдуть на згубу і вміють лише нарікати на долю.

Мені хочеться кудись утекти. Встати і потай пройти туди, де сидять сміливі люди в залізних касках, і сказати їм:

– Ось я сам прийшов до вас. Ми ж не гладіатори, щоб різатись для чиєїсь утіхи, а боронити я не маю кого. Все, що лише було в мене дорогого, вже зневажено й розбито.

Мої затаєні думи сполохала біла світляна смуга ворожого прожектора. Біла далека точка світла нагадувала собою око якогось пекельного дракона, який лежить за далеким обрієм і злосливо позирає на чорну смугу лісів, щоб вишукати нас і спопелити своїм огненним зором.

Чогось страшно стало. Разом з тим з’явилось страшне бажання взнати, ж то воно буває, коли довжелезний багнет пронизує груди і заставляє вмерти?! О, ні! Мій багнет ніколи сього не зробить… Але ж се будуть робити ті, що зараз являють собою сіру кучу страждання і мовчанки. Вони на все здатні, а особливо тоді, коли їм не дати два дні пообідати.

Ліс шумить і гуде так урочисто, велично і сумно. Спомини не кидають мене. Слухаю шум незнайомих лісів, а душа і серце сповнені болючих пісень, далеких зелених весен і золотого дитинства, коли за вікном буркотіли голуб і голубка, яких я так любив годувати добірним просом просто з своєї маленької чистої долоні. Не знаю, а цікаво знати, чи прийшли б вони зараз до мене так довірливо, коли моя рука тримає багнета.

Щось непевне діється у світі, а люди безсилі боротися з ним. Я зовсім не думав бути тим, чим мусив стати. Але мене, без моєї волі, взяли і одягли в сіру одежу, дали в руки багнета, поставили в ряд туполицих людей і сказали:

– Каблуки вместе!

Тут стало мені все зрозуміло. Спочатку я хотів умерти, а потім стало соромно безгласним вмирати і, лежачи на брудних нарах сонної касарні, я вирішив утворити своєю особою протест проти всього божевільства. Почав з того, що умисне спалив солом’яне «чучело», яке стояло на подвір’ї касарні, і за це мене хотіли розстріляти. Мене, людину з мозком в голові і серцем в грудях, хотіли розстріляти за якесь солом’яне чучело, яке я так ненавидів.

Але доля була милостива і «за страдальчески революционное выражение взгляда» – як казав полковий командир – мене не розстріляли, а покарали тим, що запакували в брудний вагон з брудними людьми і повезли. Мовчки проїхав всю дорогу і слухав, ж «земляки» розмовляли про те, як краще заслужити «Георгія», як на війні можна дістати грошей і як врятуватися під час атаки. Казали, що задля того, щоб одержати «Георгія», – «надо услужливать хорошо начальству», щоб дістати грошей, – «обыскивать своих убитых товарищов и занятые местности», а задля того, щоб врятуватися під час атаки, – «надо залегти и лежать как убитый кверху брюхом, али боком…» Свій розум, свої рахунки, свої життєві інтереси.

– Але ж при чому тут я?! Нащо мені здалась ся «добра наука»? Ні, тут щось непевне! – так кричала моя думка і говорило моє серце.

Приїхали на фронт. Дводенний тяжкий похід на позицію.

– Свіже військо пожене німців далеко, – так казало одгодоване начальство, а ми спочиваємо і ждемо своєї черги, щоб піти в вогонь і полум’я і назватися «героями».

Піду і я з ними, хоч геройства не прагну ніякого. До сього часу я був фаталістом, так чому ж не лишитися ним і до кінця? Все одно: «Хай буде воля Твоя!»

Так було тоді, як я лежав горілиць на гнилім моху і старався заснути. В душі наростало якесь всепрощаюче молитовне почуття і, дивлячись на далекі зорі, хотілося сягнути думкою туди, поза них, щоб зазирнути в далеч невідомих світів, де заховані таємниці Бога. Хто знає, може, смерть зовсім не є такою страшною? Може, там, за тими зірками, жде нас всіх ще незнана радість, насолода і щастя? Може, смерть є рятунок від сих брудних земляцьких куч?

11 липня 1915 року

Крок за кроком, повільною ходою йшли через поля, зарослі житами. Все ближче і ближче підходили до чарівної лінії, звідки вилітали до неба ракетні огні. Мимоволі задивляєшся, і виникає думка, що десь у великих містах скучаючі люди за такі вогники платять гроші в той час, як ми тут користуємся безплатно. Тривога прокидається у всій істоті і рішуче нагадує, що це позиція, що тут завше витає смерть.

На мить зупинилися і стали розгортати фронт свій. Розсипалися в ланцюг і стали плазувати, як гади. В руках наїжені багнети, в очах хижацькі огники, а з розкритих ротів вишкіряються озлоблені зуби. «Вінець світотвору», якого прославляв Байрон, показується у всій божественній красі і силі. Ось він, чоловік і добрий християнин, який любить ближнього свого і душу складає за друзів своїх, скрадається диким звіром на такого самого, як і сам, чоловіка.

Ні, мені тут не по дорозі! Чого я маю скрадатися дарма, все одно мій багнет незлочинний! Ага, наука ж у мене: «Надо залегти и лежать как убитый кверху брюхом». Ну що ж, можна й так.

Заторохтіло щось і заклекотало. Щось творилося пекельне. Я чув, як свистали кулі, бачив, як земляки підіймали вгору руки і з прокльонами падали на землю, а земля стогнала, стогнала, стогнала. Багато могил виросте назустріч сонцю…

Був ранок ясний і сходило сонце, червоне, як кров. Полями стелився легенький смарагдовий туман, і тихо шелестіли жита. Серед нас багато недолічувалося, бо лишилися там, де так тяжко стогнала земля. Забруднені і потомлені, ми помалу верталися на спочинок, в бік синіючої смуги лісу, де вже раз спочивали.

Мене хтось покликав по іменню. Озирнувшись назад, я побачив молодого москалика Гришку, того самого, що вчора так жалібно грав «умер бедняга».

Зараз я не пізнав його. Очі його були круглі і червоні, налиті кров’ю. Блуза розірвана і на руках закривавлена. Шапки на голові не було, і маленький русявий кучер прилип до спітнілого лоба. Ніздрі роздулись, а рот так чудно всміхався і вишкіряв два ряди хижих зубів. Щось страшно гидке і одштовхуюче було в його обличчі. Дивлячись на його лице, яке було таке звіряче, мені стало чогось страшно за себе.

– А, знаєте, я сьогодні аж двох заколов, телефона у них взяв і сам живий лишився. Як ви думаєте, тепер мені дадуть «Георгія», чи ні? Ви ось тільки на багнета мого подивіться, так ви побачите, що я кажу правду. Ви бачите на ньому ще свіжу кров?

І під самі мої очі він підніс закривавленого багнета, провів по ньому рукою і підніс собі до носа долоню, жадно нюхаючи кров. А тоді, сміючись страшним сміхом, він простягнув свою закривавлену долоню до мого лиця:

– Ось понюхайте!

– Не треба! Не треба, Гриша, я ж і так вірю, так бачу, що ви сьогодні стали героєм! – кричав я йому в лице, а він стояв і продовжав всміхатися. Потім, коли я затих, він так презирливо подивився на мене і сказав:

– Так тепер вже вірите! А правда ж, що я одержу нагороду?!

– Правда…

Він, як в доказ своєї перемоги, махнув перед моїми очима якоюсь чорною коробкою і сказав:

– Ось і телефон!

Я мовчав, а він любовно оглядав свій закривавлений багнет.

12 липня 1915 року

Йшли через поле, яке було покопане і порите бомбами. Якісь колеса, драбини з возів, зарядні скрині валялися скрізь по полю. Край дороги два трупи поруч: в одного страшне лице скляними очима дивиться в небо і руками стискає чорну багнетну рану в грудях, а другий – закривавлений і безголовий. Коло них, кроках в десяти лежить, запряжена в двохколіску ранена коняка і одчайно б’є ногами землю. Глибокі стогони виривалися з грудей животного, зовсім по-людському. Щось наче питання було в них: «Чоловіче! За що даєш мені страждання ці і муки? За що?» Великі сльози, людські сльози, виступали на очах животного.

А дорогою йшли ми, а з нас кожний був чоловік, який жадно нюхав кров такого ж чоловіка, як і сам. Я став боятися за себе серед цих страшних людей.

– Невже і я таким стану? – думав я.

Щоб заглушити страх своєї душі, я старався щось пригадати про голубів, яких я колись годував з долоні, старався мріяти про любов до Соні, яка мене любила і яку я покинув вдома; уявляю собі шум загального людського протесту проти злоби, хотів щось думати про душу чоловіка, який став звіром. Але все це приводило до безнадійності і розпачу. Хотілося в знак протесту лягти поруч раненої коняки і без милосердя бити кулаками землю доти, доки ці люди не схаменуться і не згадають Бога. Але чи схаменуться вони в своїм безумстві і чи згадають його, що дав всьому рух і призначення?

Розпука в моїй душі безнадійно ридала. Щоб заглушити голос її ридання, я став робитися меланхолійно-байдужим до всього, що творилося навколо мене. Я став жити своїм життям, а вони закричали:

– Він збожеволів, збожеволів!

Тоді в їх злобних очах я побачив жах животного. Вони одступили від мене і стали вимагати, щоб мене зараз же забрали від них, бо їм було зі мною страшно і небезпечно.

13 липня 1915 року

Їм здається, що начебто я збожеволів, а у мене умисна «меланхолія». Мене забрали і повезли. В дорозі я лежав на полиці санітарного вагона і поринав у снах своїх, бо не хотів знати дійсності. Годинами, коли сни відходили від мене, я бачив жах життя, який в образі милосердної сестри нахабно скрадався до мене.

Колись я читав в Мережковського, що начебто Леонардо да Вінчі мав свого двійника. З якогось часу я став відчувати, що в мене єсть ще хтось другий, який має своє «я». Він зазирає в мою душу в безсонні ночі, а в снах катує серце. В снах своїх я бачу його і веду з ним цікаву боротьбу за щось, чого я ще й сам гаразд не розумію. Боротьба має якийсь цікавий зміст і подобається мені.

Ті сказали, що я божевільний, а лікар визнав мене гострим неврастеніком. Може, воно й так – я не знаю. Почуваю лише, що за мною ходить «хтось мій» і носить в собі все зло людей. Я змагаюся з ним, але не знаю, хто переможе з нас. Може, то мій двійник, бо вже не раз я став помічати, що як я йду в місячну ніч, то біля мене з’являються дві тіні. Одного разу, вже в шпиталі, я побачив в дзеркалі лице свого двійника. Він в дечому нагадував мене, а тільки надто гострі і пронизливі були його очі. Мої ж очі стиха гаснуть зором і оптичні скла прояснюють виднокруги.

29 липня 1915 року

Зараз я в шпиталі над морем. Я далеко від тих піль, де мільйони розлючених людей скрадаються один на одного. Я тут, де цвітуть золоті безсмертники на клумбах і жовкне листя акацій і шовковини. Я слухаю легенький плюскіт морських хвиль і мені стає легше на серці, що я вільний син природи, і який жах охоплює душу при одній думці свого повороту на далекі поля! Ні, вже краще не думати!

Тут є сестричка – Маруся. Вона симпатична і мила панна. Вона приємно всміхається до мене і в її очах я бачу якесь затаєне жадання. Даючи мені лікарство або міряючи температуру, вона чогось надто близько схиляється до мене. Чого вона хоче? Любити я все одно не можу, бо вже любив колись одну… А Маруся? Вона сестра милосердна, так мусить всміхатися, бо тоді хорим краще. А може, їй лікар наказує це робити, – хто знає.

6 серпня 1915 року

Ніч зійшла на землю, і над морем все заснуло. Сумно, по-осінньому шепталися дерева, якось чудно гомоніло море, і гомін його хвиль, срібних при місячнім сяйві, нагадав мені шум незнайомих лісів. Солодко-солоний запах моря сполучився з гірким запахом гнилого моху, на якому я спочивав колись. З моря поблискувало світло далеких маяків. Я сам-один сидів на лавочці і намагався уявити собі картину першого дня творіння світу. Думав, як то могло бути в той день, коли вперше стався рух і з’явилося життя? Чи було щось спільне з цим спокоєм над морем і тим шумом в полях?

На доріжці зашелестіло листя, і прийшла сестричка – Маруся. Сіла біля мене на лавочку і заплакала. Я спокійно не можу дивитися на сльози, а тим більше – жіночі, а через те став її заспокоювати і розпитуватися, що так її стурбувало? Хлипаючи, як мала дитина, вона стала казати, що сьогодні служитель Семен тяжко прибив її песика Мільтошку, і він зараз конає. Я пригадав конаючу коняку, і мені стало жаль Марусю, що вона позбулась свого песика. Я знав Мільтошку, який був поганим рудим цуциком, за яким не варто було плакати. Приходилось розважати:

– Не плачте так гірко, ви другого цуцика купите, ще кращого.

Крізь сльози відповідала:

– Кращого не куплю за цього, та й за що я його куплю, коли я не маю грошей?

– Співчуваю вам, і коли б я зараз мав гроші, так купив би вам аж два песики: одного – як Мільтошку, а другого великого, такого, як сенбернар, або мордатого бульдога.

– Ви правду кажете, що співчуваєте?

– Звичайно.

Радісно скрикнула:

– Мій хороший, як мені гарно стало! Скажіть же мені, як зараз із Семеном бути? Правда, його треба якось покарати?

– Треба, звичайно.

Маруся випросталася і сказала:

– Я поскаржуся старшому лікареві, а він його на позицію вишле. Цей Семен запасний і просто неможливо його навіть тут тримати. Старший лікар для мене все зробить. Він мені ще ні одного разу ні в чому не відмовляв.

Незнайомі ліси встали переді мною і гнилим мохом запахло. З’явилась одна думка, яка до сього часу ще й разу не з’являлася. Наче той другий, що досі змагався зі мною, розбудив її. Нерішуче я сказав:

– А, може, ви будете такою славною, що попросите за мене, щоб мене не повертали знов туди, звідки я приїхав сюди? Коли б ви знали, як я заскучав за своїм Поліссям, де я вродився і виріс!

Вона схилилася до мене і сказала:

– Мій хороший, чого ж ви мовчали досі? Коли ви заслужите цього в мене, так чому ж для вас цього не зробити.

– Я прошу, а заслужити цього, певне, не зможу.

– Чому?! Ви ж такий розумний, милий, славний, – схилилась ще ближче, а очі палають. Така стала гарна і приваблива.

Сказав щось про Мільтошку, але вона відмовила, що за нього Семен понюхає пороху і знов заблиснула очима.

Я взяв її за руку, а думка кричала гвалтом: «Ой, щось непевне! Щось непевне!»

Дурниця все! Боротьба за існування дається всякою ціною.

– Марусю!

– Мій хороший, чого?

Довгий гарячий поцілунок з’єднав наші уста…

10 серпня 1915 року

Слава! Їду вільним у свій край, за яким я так заскучав і де мене так чекають. Далекі поля, незнайомі ліси, Гришка, море, світло маяків, Маруся, Мільтошка – лишилися спогадами прожитого життєвого сну, а передо мною стоїть лише одно моє рідне Полісся.

Випадково взяв до рук військового записника, щоб спалити його, бо страшні речі записані там. Але сині рядочки прожитого не хотіли горіти, бо, скроплені сльозами самотності і туги, просилися ще жити. Хай живуть, хоч я гаразд знаю, що щось непевне є в них.

1917 р., 26 лютого

Примітки

Вперше надруковано в книзі: Клим Поліщук. Серед могил і руїн. – К.: 1918 р., с. 49 – 60. Подається за виданням: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 72 – 80.