В часи безнадійності

Клим Поліщук

Ніч і поля… Що за ніч така, справді?.. Я знав інші ночі влітку. Знав такі ночі, коли тиха тьма повільно стелиться над сонними полями і лагідно вколисує море похиленого бурями спілого жита; коли небо вгорі стане таким глибоким і темним і, наче урочиста риза великого Творця всесвіту, враз засіється зорями, які мерехтять різнобарвним промінням і розпалюють мрії на землі. Знав ночі, коли в полі ледве що шелестить колосся, на межі підпадьомкає перепілка, а десь з далекого простору вільними згуками лине пісня косаря, який, не знаючи утоми, радіє зі своєї важкої денної праці, заки на сході не заясніє небо і не вирине з-за обрію срібний кусок місяця, а тоді, як блідий князь спокою в мовчазній і глибокій задумі в надземних висотах запишається і піде подорожувать небесними шляхами, – повільно затихне все навколо, ляже косар спати, а разом з ним тихо засне його пісня. Тоді так мило лежати під копою, і мовчки дивитися на небо, і стежити за рухом срібного місяця.

Але такі ночі можуть тільки снитися тут, в сих чужих і незнайомих полях Польщі, серед сеї страшної ночі, такої грізної своїми шумами. Як мара страшна, якоюсь безформенною масою важко лягла на землю ся ніч, і здавалося, що вона намагалася все приспати і пригнобити. Середина неба темна, аж чорна, на сході і півдні дві-три зірки злякано блимають, а на заході, в червонім відблиску пожеж, ледве що маячів «великий Віз», якийсь такий чудний і такий зайвий. Польські поля спали смертельними снами, польські поля утворювали казку страшної ночі.

На заході, заливаючи весь небосхил, шаліли хвилі огненного моря і в огні пожеж палали села; горіли без кінця і краю поля спілого збіжжя і, як гігантські свічі, досягаючи полум’ям до небес, горіли костьоли. Котиться, гоготить, регочеться, реве червона хвиля і заливає собою весь захід… Здавалося, що червоні дракони вибралися з підземної прірви і, виблискуючи своїми огненними крильми, вирушили по землі і принесли руїну і смерть всьому живому і всім, що прагнули життя, співають пісень похоронних. На небосхилі, як зачаровані велетні, товпилися один біля другого високі стовпи рижого диму; вони метушились, боролися і, здіймаючись вгору, билися своїми патлатими головами в червону стелю неба, і з глухим шумом падали додолу… Здавалося, що там линули на конях безумні фурії, які шаліли і без кінця безумствували.

Як зелена гадюка, підстрибнула з долу і вп’ялася в небо, десь з німецьких окопів вилетіла ракета і, підлетівши вгору, на мить освітила поле. Не встигла вона згаснути, як слідом за нею вилетіла червона, потім жовта, потім біла, а за нею знов зелена. Всі вони підлітали вгору і впивалися в небо, а потім розсипалися і згасали. Так німці подавали один одному свої гасла, що, мовляв, ніхто не спить і всі готові… Недалеко торохтів стомлено кулемет, і здавалося, що хтось недужими руками вибивав марш по старому барабанові.

А там горіли села, палали костьоли, танцювали потворливі стовпи рижого диму і шаліла страшна ніч кривавого безумства…

Там, звідки вилітали ракети і торохтів хорий кулемет, хвилинами чулося бренькання гітари і плач скрипки, і хтось високим тенорком співав якусь незрозумілу пісню. Там німецькі окопи, і німці не думають спати. Невже їм не знайома журба і туга, що вони бренчать своїми гітарами?.. Чує моє серце, що і в них є тоскнота, що от-от високий тенорок ввірветься і в полях чорним кажаном заб’ється істеричний плач. Ми і вони – однакові. Нас і їх обгорнула одна ніч.

Минулий день був страшніший од ночі, а через те ніхто з нас не хоче його згадувати. Цілий день, до заходу сонця, ворожа артилерія нищила наші окопи так, що ми без бою мусили залишити їх на ніч і зараз, порозбивавшись на гуртки, мовчки сиділи серед чужого поля і розпалювали свою нікчемну злобу.

– Глядіть же, хлопці, сміливо йдіть! Не посоромте себе!.. Опівночі будемо наступати! – так говорив молодий офіцер Лісецький, який ще сам не дуже-то обстрілявся, бо не так давно прибув сюди з затишного тилу. – Так глядіть же, як будемо йти, то скрадайтеся, щоб великого шуму не було і щоб дружно… А для тих, що побіжать назад або задумають уникнути атаки, там, позаду, стоїть сотня донців з налаштованими кулеметами… Чи всім зрозуміло, що я сказав? – казав далі свою «бойову проповідь» Лісецький і це якось чудно і зовсім не грізно звучало в його устах.

Сам він невеликого росту, з ніжним, як у женщини, лицем, з гладенько зачесаною русявою «полькою», чудно підморгуючи очима, дивився на своїх солдат таким щирим і теплим поглядом, неначе добрий пастух на свої тонкорунні вівці. Говорив він завше привітливо, а коли й сердився, то, проте, не лаявся, а викрикував:

– Як дзєці! Як дурачки якіє!

Родом він був з Вільна і сам свідомий білорус, той білорус, якого так важко було стрінути на Білій Русі. Любив він писати вірші, і деякі навіть були надруковані в «Нашей ніве», що виходила в Вільно. Його вірші були відомі й тут, бо один його вірш, змайстрований в стилі московського патріотизму, з наказу командира полку, як додаток до полкового розказу, був розісланий по всіх ротах і командах «для ознакомления и пения». Згодом знайшовся і композитор, який утворив відповідний словам мотив, і весь полк заспівав пісню Лісецького, а він, слухаючи, як співають, задоволено усміхався: «Як дзєці!.. Як дзєці!..» До своєї нареченої, що жила у Вільно, він писав віршовані листи і підписувався – «Твій менестрель».

Жовніри любили свого молодого ротного, а фельдфебель «авторитетно» заявляв:

– Ще молодий він надто і дуже необережний… Воювати, то не ціпом махати. А через його дурну сміливість і загинути можна.

Ще, між іншим, розповідали про нього, що він в останнім бою, загубивши свою сміливість, залишив свою роту на фельдфебельський керунок, сам сховався в канаву. Бій для нас був невдалий, рота відступила, а ротний мало що сам не вліз німцям в руки, та, на щастя, якось поталанило йому, і він втік від німців. Жовніри з цього випадку тільки сміялись, і ніхто з них не думав обурюватися, бо останніми часами вже до всього призвичаїлися, а цей гріх мався не за одним тільки молодим ротним Лісецьким. Дехто й до генеральського звання досягнув у канаві.

Так і зараз, почувши слово «атака», всі захвилювалися, і в кожного з’явилася думка: «А коли позаду стоять донці з кулеметами, то куди ж ти, голубчику, дінешся?» Всі вже бували в бувальцях і всі добре знали, що таке атака. Знали також, що багато є серед них тих, що вже не побачать сонця, як воно зійде вранці. Стояли всі пригноблені й пригнічені. На запитання ротного, чи всі зрозуміли його слова, обізвався тільки один фельдфебель:

– Так тошно, зрозуміли!

Хтось із задніх рядів ніяково кашлянув і тихо засміявся. Ротний сердито глянув у той бік і пробурчав собі під ніс:

– Як дзєці!.. Дурачкі якіє!

Потім став в переднім ряду і скомандував:

– Ну, марш! З Богом вперед!

Коли вийшли на поле за свої окопи, то мусили розсипатися по дорозі, яка йшла Бог знає звідки і куди. Йти було важко, густа порохнеча здіймалася вгору, і дехто хорий на груди починав нестерпимо і голосно кашляти. Ще хтось спіткнувся і упав; десь хтось забряжчав казанком, а там хтось зовсім відмовляється йти – і фельдфебель голосно лаявся:

– У, гадина! Холера вже тебе напала! Чортяка б тебе взяв, щоб мав тут паскудити справу! Вставай скоріше, ледащо!

Але «ледащо» і не думає вставати, й з його рота цівкою б’є густа кров. Я витер сірничка і з-під поли присвітив, щоб допомогти хорому. То був жовнір, який слабував сухотами, який майже щодня ходив в «околодок» і якому завше давали соди і гнали назад в роту. Людей використовували, як «бойовий матеріал», а чи не все одно, як хто мав померти? Хорого прийшлося самого одного покинути на дорозі, а всі пішли далі.

Німецькі окопи розгорнулися величезною підковою, а ми мали вдарити в саму середину сеї підкови. Всім було видно те, що ми самі йдемо в пастку, що нас німці візьмуть на навхресний вогонь і обійдуть з обох сторін, але мовчки йшли на певну згубу. Знали це офіцери і розуміли жовніри, але всі мусили слухатися вищого розказу. Йшло нас багато, аж цілих дві дивізії, що при інакших умовах склало б величезну і грізну силу, але зараз тільки й всього, що мусили йти тихо.

Між жовнірами пройшла чутка, що німці відступають. Звичайно, такі чутки пускаються від начальства через телефоністів і розповсюджуються серед жовнірів з метою заохотити їх до наступання. Новички піддаються і сміливіше йдуть на окопи супротивника.

Чим ближче підходили до ворожої позиції, тим більше спотикалися і тим більше бряжчали казанками. Коли вилітали ракети, то всі пригиналися до землі і тоді все поле, здавалося, було вкрите сірим камінням.

Між нашою і ворожою позицією горів маєток польського пана, куди і підійшов наш полк. Підходячи під маєток з своїми санітарами, які йшли слідом за ротою Лісецького, я боровся зі своїми споминами, які так настирливо лізли в голову. Чогось пригадувалися волинські ліси, кам’янисті береги Тетерева біля Житомира, зелений гай, шум тетерівського водоспаду, поля з синіми волошками і сивим полином, срібний туман літнього вечора і Соня, – та сама Соня, яка чітко і старанно переписувала у свій альбомчик мої вірші.

Потім пригадалися минулі весни, білий цвіт черемшини за вікном моєї кімнати і дзвінкі співи соловейків, що лунали в саду до самого ранку. Потім пригадувалися сумні осінні дні, коли жовте листя повільно спадало з дерев і журавлі летіли на південь, я прощався і кудись мав їхати, щось мав робити, чого сам не знав. Стара мати молиться і плаче перед образами… Плаче малий брат, тужить сестричка, як сирітка бідна… Всі бідні…

Сіра шинеля на мені і туга в мені. Сам один між всіма незнайомими буду вічно чужий і смішний. О, невже ж маю так і згинути! Ні, ні! Цього не хочу я і не допустить Бог! Що б хто не казав, які б теорії не викладав, але ніхто не заперечить мені того, що не можна не вірити в Бога, того самого Бога, що мудрістю своєю дав всьому початок і призначив кінець. Я покірний йому і нехай буде воля його. Йду і мовчки дивлюся на огні пожеж і мовчки прислухаюсь до тривожного шуму кривавих піль. По лицю течуть чогось сльози з очей, але я не втираю їх.

Чую за собою голос:

– Пан фельшар, подивіться-но он туди! – говорив санітар Савчук і показував пальцем кудись вперед, на полум’я пожежі.

Смішний був цей Савчук; десь із Звягільського повіту сам; гарний і розумний, але, разом з тим, трохи наївний, він умів забавлятись казками і смішити жартами «як сонічко моргає» або «як циган коня купляє»… Весь час він крутився біля мене, так що не раз, дивуючись, я питався:

– Чого ви, Савчук, все третесь біля мене?

– А хіба я вам не подобаюся, чи що таке? – відповідав він мені і весело сміявся так, що сміявся його, як картоплина, ніс, сміялися губи і сміялися очі. Іноді він і сумував. Сяде де-небудь в куточку, підіпре голову обома руками і щось думає.

– Чого ви задумалися? – не раз спитаюся я.

– Як же мені не думати, – відповість він, – там, вдома, жінка молода і дітки сумують, а ти тут світом нудиш.

– А хіба ви жонаті?

– Авжеж, що жонатий.

– А скільки ж вам літ?

– Скоро двадцять три буде, а женився в вісімнадцять.

– Чого ж ви так рано женилися?

– Ось і маєш! А то чого ж люди женяться, хіба ви не знаєте, чи що?

Діалог на цьому закінчується, і Савчук, забувши за свою тугу, знов сміється і заклопотано турбується, щоб дістати хліба та ще й масла до чаю. Серйозним його рідко коли можна було бачити, а жартував він навіть тоді, коли зовсім було не до жартів.

Але зараз, коли я озирнувся, його лице було скривлене жахом, а очі широко розкриті дивилися на огонь пожежі. Я став теж дивитися туди, де лютував огненний вихор, де серед полум’я і диму виринали чорні стіни і димарі, але нічого особливого не бачив. Савчук скрикнув:

– О, з’явилося знов! Дивіться, дивіться добре!

Я знов подивився і побачив, як серед огню з’явилось щось чорне, велетенське, яке рухалось і здіймалося вгору, – щось таке, наче силует велетня-чоловіка з’явилося в червонім огні. Протираю очі і знов дивлюся і ясно бачу велетенську чорну постать людини з велетенськими крилами, які метушливо билися в диму і хвилювали його на всі боки; чорні страшні довгі руки витягалися в наш бік, неначе хотіли пригорнути нас всіх до себе. Ще хвилина, ще один рух полум’я і видовище знялося вгору і зникло в диму.

– Що таке справді? Невже галюцинації? – думав я про себе, і якось чудно стали тремтіти ноги і руки. Савчук молився… Так, це було з’явище військових ураганів, це було марево кривавих піль, це було те саме з’явище, що з’являється в млі пустині перед очима знесилених спекою подорожніх.

Підійшли до самого маєтку і через розчинені ворота ввійшли в сад. Довгими алеями серед стоптаних клумб ми вийшли на городи, де були порожні окопи глибиною по пояс і канави звичайні. Тут залягли і звідси мали вдарити атакою. Все затихло і заніміло.

Я дивлюсь, як із вікон вилітає полум’я і як сиплються на клумби іскри. Гостра туга охоплює серце. В кишені щось шелестить; виймаю листа; останній лист від Соні, де вона пише, що вийшла заміж за якогось капітана, який – багатий чоловік, але їй не дуже-то до сподоби, бо вже старий. Машинально рву листа на дрібні шматочки і кидаю в канаву. Минуло все, нехай минає… нехай минає…

Я лишаюсь з санітарами в канаві, а всі виходять і розсипаються в «ланцюг». З грізно наїженими багнетами скрадаються – скрадаються всі. Настало декілька хвилин страшної мовчанки, яка неначе говорила, що зараз щось станеться… станеться… Десь щось загомоніло і враз вся земля загула, задвижала, затряслась, як в лихоманці: «гу… гу… гу… гу!..».

– Побігли в атаку! – каже біля мене Савчук.

Від німців вилітає ракета і на мить освітлює місцевість. Як рев моря, як крик диких звірів, виривається «Ура-а-а-а! Га-га-га!..» Страшний шум і свист навколо. Німці посипали градом куль. Треба щільніше притиснутися до землі, ближче до неї, рідної, милої притиснути свою голову і лежати так… лежати… лежати, заки не прийде смерть або не минеться «чаша сія…»

Ось біля канави побігли якісь люди і всі в касках. Так є, німці обійшли наших. Наші пробиваються назад, біжать просто на німецькі багнети. Боже, що ж це таке! Савчук молиться:

– Боже, будь мені грішному!

В полях гуде гомін тривоги і шум голосів. Взяті в полон йдуть і кричать:

– Братці! Прощавайте всі! Колись назад вернемся!

Стогнуть ранені

– Санітари! Санітари!

Біжать в сад перелякані остатки полку.

Я вискочив з канави і разом з Савчуком побіг на поле бою. Весь в крові лежав ротний Лісецький. Я став його перев’язувати, але це було не так-то легко зробити, позаяк обидві ноги були страшно покалічені: в ліву ногу влучила одна куля, а в праву дві, і одна з них, розривна, роздробила бедро і аж наверх вирвала шматочки кості. Слабим голосом Лісецький питався:

– Далеко німці? Де мій револьвер? Скажіть мені, чи я буду мати ноги, бо без ніг не хочу жити?

Заспокоювали його:

– Німці побігли, револьвер ваш біля вас, а ноги будуть здорові.

Жовніри поклали його на носилки і понесли до польового шпиталю. Ми забирали своїх ранених, а німці своїх, і так, мовчки, проходили один біля одного і нічого ворожого не було між німецькими і нашими санітарами, але тут бухнула наша артилерія, і снаряд проджеркотав над нашими головами і розірвався на німецьких окопах. Слідом за ним полетів другий і третій. Німецькі санітари скоро поховалися у свої окопи, а нас взяли на «кулемет».

«Перемир’я» скінчилося, і ранені лишилися гинути. Наша артилерія і на цей раз, як і завше, вистрілила чотири рази і заніміла, а німецька лише почала «говорити». Я і Савчук бігли через сад і кудись втікали, коли над нашими головами загуло і враз вибухнуло щось…

Довга гама переливних диких згуків оглушила мене майже. Я лежав на землі і слухав, як летять і рвуться навколо чемодани, і думав тільки про себе: куди сховатися, де знайти безпечне місце? Зовсім забув про Савчука і, спогадавши за його, побачив, що його десь немає. Погляд мій зупинився на окровавленому кущі малини і я побіг туди. Там на зламаних вітах куща лежав Савчук. Його ноги були загнуті під спину, руки розкинуті, груди ж уявляли собою одну криваву страшну рану, з якої витикалися білі кусочки ребер, а лице його було бліде і сповнене виразу невимовного жаху, так саме, як тоді, коли він говорив:

– Дивіться-но он туди!

Сльози стиснули за горло, вранішній сонячний промінь потемнів враз. В голові стукали думки: «Моя черга… моя черга…»

Сонце палило і пекло. Білі піски і жовті жита в полях дихали отруйливо. Ми сиділи в окопах і безнадійно лічили години. Чого мали ждати? Артилерія наша вже встигла втекти за 30 верст, а самі з багнетами нічого не зробимо. Б’є німець Ружани, то нехай собі б’є; хочеться йому перейти через Нарев, то нехай і переходить, ми все одно йому на перешкоді не станемо. Умерти з честю не можемо, так треба жити, хоч як-небудь, а треба жити. Всі хочуть жити задля того тільки, щоб їсти хліб і говорити казки, та нащо ж я маю жертвувати собою, коли я хочу жити для чогось кращого? Ні, я хочу жити і буду жити! Знов гуде снаряд і близько розривається; стіни окопу дрижать і, неждано, мить єдина і на нас падає бліндаж. Хто має право душити, коли так хочеться жити? Темно…

Залізні птахи кружляли в небі, а я лежав на возі і байдуже дивився на них. Це і все, що осталося в моїй пам’яті, коли мене моя доля випровадила з кривавого поля і тим скінчились часи безнадійності і години конання.

Вечорами, коли весняна легенька прохолода повіває на стомлені груди, самотній сиджу і слухаю, як десь в саду весело співають солов’ї, і не хочеться згадувати про страшну ніч в кривавих полях Польщі, не хочеться нічого думати про те, що з таким страхом і терпінням пережито тоді, як часи безнадійності знесилювали дух і виснажували тіло.

Тихим спокоєм місячного сяйва залічую рани свого терпіння і мрію, що колись, як прийде час, то настане справжній спокій на землі, і забудуться страшні ночі в кривавих полях…

м. Таганріг, 1915 р., 7 серпня

Примітки

Ружани – місто на правому березі Нарева, 78 км на північний схід від Варшави.

Нарев – в Польщі, доплив Вісли.

Вперше надруковано в книзі: Клим Поліщук. Серед могил і руїн. – К.: 1918 р., с. 36 – 48. Подається за виданням: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 53 – 61.