Було колись

Клим Поліщук

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати!

Панували, добували

І славу, і волю, –

Минулося, осталися

Могили по полю!

Т. Шевченко.

В наші сумні часи, коли в запалі боротьби змішалося в одну кучу добро і зло, варто було б згадати про те, що колись було… В старих казках єсть щось таке, що будить лихом приспане серце і пориває дух до сміливих змагань за кращу будучину. Те «щось» ще й досі жиє в душі нашого народу, а тільки лихі вороги намагаются убити його і тим покласти кінець нашій волі.

В сучасні дні кривавого безумства згадуються такі старі, з білими патріархальними бородами дідусі, які нагадають собою стародавніх волхвів, що, згадуючи минувшину, віщують майбутність. Я знав одного такого дідуся, селянина Івана Полосенка, який мав дев’ятьдесят літ за собою і безліч чудових казок в собі.

Розповідати про життя сього діда не приходиться, бо воно мало чим різнилося б від життя інших старих дідів: літом на пасіці, а зимою в запічку… Але в минулому він жив вільним життям гулящого чоловіка, а через те знав багато казок про різні дива в світі, а найкращі казки були про гайдамаччину. Одну таку казку-переказ про гайдамацького ватажка Хорка я хочу переказати й вам.

Події, які породили сю казку, відбувалися на протязі десятків літ, починаючи від 1730 року і кінчаючи 1760 роком, коли на Київщині, Подолії, Брацлавщині та Волині спалахнула пожежа великої селянської боротьби за волю. Фастів, Умань, Летичів, Радомишль і Вінниця вели уперту боротьбу з Бердичевом, Коднею та Замостям, де скупчились пани і звідки загрожували посадовити на палі всіх проводирів повстання.

Боротьба була страшна і жорстока, бо милості не знали ні одні, ні другі, що змагалися поміж собою, А до того ж деякі ватажки стали зраджувати і переходити на бік ворогів, чим викликали серед народу велике презирство до себе і жадобу помсти. Серед ватажків повстання стояв натхненний вірою борець за волю української церкви Данило Братковський, який одушевляв широкі маси зневіреного люду і кликав його йти до перемоги. І народ проймався духом його віри, вставав, підіймався і змагався. Може справа була б кінчилась гарно, якби не було Москви, а так… лишилися одні казки й перекази старі.

– Слухайте, як маєте охоту, – сказав до мене старий Полосенко, починаючи свою казку. – Хочте – вірте, а хочте – не вірте, але скажу те, що сам колись чув про славного гайдамацького ватажка Хорка. Діло се було дуже давно, щось після шведського походу на Полтаву. Тоді люди вірили, що щось зміниться і стане краще, але скоро пани заспокоїлися і взялися господарювати, як всі люди побачили, що жити так не можна, а через те почали хвилюватися… Пани стали приборкувати непокірних і просто живцем в могили клали їх. В той час з’явився Хорко, який взявся визволяти селянство з панського ярма. Скоро до Хорка приєдналося ще багато інших ватажків, а тоді від Полісся аж до Дніпра заговорили тихі села і закипіла боротьба.

Ватажок Хорко був під Звягелем, де спочивав після походу на Радомишль, коли туди дійшла страшна звістка, що в Шамраївці панами замордовано багато мирного селянства і що пани в Кодні лаштують шибеницю для Сави Чалого, якого зловили під Чудновом. Спочатку Хорко не знав що й робити, бо свій загін він пустив на Миропілля, а через те спершу всього думав зібрати своїх людей і вдарити на Кодню, але далі роздумав і вирішив йти на Фастів, де мав бути Гнат Голий, разом з яким мав помститись за Шамраївку.

Про Кодню і Саву Чалого він говорив так:

– Кодня від нас ще не втече, а Сава Чалий дурнем не буде, якщо він справжній козак. Єсть же в нього хлопці, що не дадуть загинути, а коли ми станемо ходити один за другим, так мало ладу буде… Треба щось більше робити, а через те, гайда, хлопці-молодці, на Фастів!..

Було літо і гайдамакам було весело, бо діла їх йшли гарно. З Брацлавщини йшли на Київщину нові загони повстанців, а серед них було багато карпатських опришків, які й чорта не боялися. Шамраївка далеко прогриміла і звідусіль почулися грізні голоси помсти за наругу. Загін Хорка швидко посувався Чорним шляхом, а до нього щодня прилучалося по 400 – 500 людей, так що вже коло Уланова в його загоні було до 10 000.

По дорозі на Фастів він розбивав панські замки і забравши здобич, передав її на руки бідного люду. Але вже за Улановим Хорко мусив зупинитися, бо летичівські і бердичівські пани встигли зібрати порядне військо і заступили йому дорогу. Хорко розіслав скрізь свої загони, які мали турбувати панів з потилиці, а сам вдарив просто в груди. Панське військо мусило відступити до Бердичева, Хорко вільно подався далі і злучивсь з Гнатом Голим.

Над осінь вже ніхто не згадував за Шамраївку, бо за неї так «відшамраяли» панам, що вони ніколи того не забудуть. Але ще більший клопіт мали гайдамаки з новим ворогом, який колись був своїм. Сим ворогом був Сава Чалий, для якого колись коднянські пани готували шибеницю і який своєю згодою купив не тільки життя й волю, але й гарну жінку польку і славненький хутір коло Немирова. І ось тепер Сава Чалий йде на своїх колишніх побратимів війною і, як де вдасться перемогти їх, так катує не гірш Замойського або Любомирського. А гайдамаки про Чалого говорили поміж собою:

– Не довго йому прийдеться бенкетувать з панами. Скоро ми йому віддячим за козацьку щирість.

І справді, скоро з’явилася пісня:

Ой був Сава в Немирові в ляхів на обіді

І не знає, не відає о своєї біді.

Ой п’є Сава і гуляє, ляхом вирубає,

А до нього – що до Сави – гонець приїжджає.

– А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?

– Протоптана, пане, стежка до вашого двора.

Та все гаразд, та все гаразд – усе хорошенько

Виглядають гайдамаки з-за гори частенько.

А гайдамаки «виглядали з-за гори частенько», наглядаючи, де то повертається Сава Чалий. На Різдво до Немирова прибуло багато польського панства, серед якого був і Чалий. Бенкетували, пили й гуляли, а того й не знали, що коло самого Немирова на них чатують Гнат Голий з Хорком. І от, коли п’яний Чалий їхав до себе на хутір, його перестріли гайдамаки і помстились за зраду: самого Чалого убили, хутір його спалили, майно забрали хлопці, а молоду жінку Гнат Голий для себе «полонив».

Після такої справи обидва ватажки подалися на Полісся, де мали «взяти під фузію» ватажка двірських козаків і конфедератів князя Любомирського – полковника Ролена. Але Ролен вже давно чекав на них і готував пастку. Ні Голий, ні Хорко не думали про те, що молода жінка Чалого була близька родичка Ролена і що вона встигла сповістити його як про свою неволю, так і про те, що замишляють гайдамаки.

Одного разу, коли гайдамаки були вже недалеко Кодні, вони отаборились в лісах над Тетеревом, де думали якийсь час спочинути і погуляти. Несподівано довідалися, що навколо них стоїть вже польське військо. Хорко радив битися, а Гнат Голий хотів виступати, але так, як про Хорка ходила байка серед гайдамаків, що він заклятий одним схимником з Видубицького монастиря, що його ніяка куля не візьме, то гайдамаки трималися Хоркової ради і стали до бою.

Бились три дні і три ночі… Уперто змагались гайдамаки, але й поляки осатаніли… Коли на третю ніч в гайдамацькому таборі пройшла страшна чутка, що Гната Голого убито і що полоненої польки десь немає, то всі тяжко тужили за своїм ватажком і дивувалися, кудою могла втекти злочинниця? Гайдамаки нарікали на Хорка:

– Казав нам Ролена під фузію взяти, а тим часом він нас всіх на паль посадить… От вже й збулися батька Гната, а де нам тепер другого такого взяти?! Пускай нас на всі боки, а як не пустиш, так самі побіжимо…

– Робіть що хочете, але скажу вам, що ви не гідні гайдамаками зватися, коли не хочете помститись за смерть свого ватажка! – сказав їм Хорко, бо тільки й думав, щоб врятувати добру славу свого загону.

З обережності він наказав заздалегідь закопати в землю всі гайдамацькі скарби, а також поховати тіло Гната Голого, щоб не дісталося до рук ворогів. В той час жінка Чалого встигла сповістити Ролена про кількість гайдамацьких сил і він ще дужче став налягати на гайдамаків. Хорко ні на одну хвилину не випускав з рук своєї «фузії», а весь час підстрілював шовкові конфедератки, які з’являлися в лісі.

Та не знав і не відав Хорко, що лихо вже й на його чигає… Нічого не помогло закляття старого схимника, бо знайшовся один польський стрілець, який «запродав чортові душу» за те, щоб його кулі завжди влучали, і ото він вистрілив в Хорка і тяжко поранив його в груди. Обливаючись кров’ю, Хорко ще якийсь час стріляв, а далі ліг на землю і попросив води. Ридаючи, як малі діти, зібрались коло його гайдамаки, а він просив їх не кидати зброї до ніг ворогів і не здаватися на панську милість.

На щастя, десь від Радомишля на Кодню прямував ватажок Медвідь, який зайшов панам з потилиці на допомогу своїм. Ролен побачив, що діло його кепське і став відступати. Аж до самої Кодні гнали його гайдамаки, а за ним, як маків цвіт, скрізь на полях валялися шовкові конфедератки.

Під Коднею помер Хорко, який після перемоги спокійно стрінувся зі смертю. Поховали його гайдамаки на крутому березі Тетерева, насипали йому високу могилу, на могилі поставили кам’яного хреста, а на хресті написали його останні слова:

– Перемагайте ворога смертю, як не можете перемогти силою!

Полякали ще трохи коднянських панів, та й розбрелися по світу, бо вже не мали другого такого ватажка, як був завзятий Хорко, вже не було кому помститись Роленові за його зраду гайдамацькому товариству.

І стоїть той кам’яний хрест ще й досі на високій могилі.

1918 р., м. Київ.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Тіні минулого. – Київ: Сяйво, 1919 р., с. 105 – 113.