Дід-Голод

Клим Поліщук

Хто про що клопочеться, а селяне про те, що вони з поля зберуть… Се ж їх життя на протязі довгої-довгої зими, на протязі провесни й весни зголоднілої. Однак, хоч як ті клопоти голову обсядуть, а думка-фантазія таки робить своє, утворює дивні байки.

Позаторік мені трапилося записати одну таку новітню легенду на Волині. Яке її коріння, нехай там угадують інші, а я подам лише те, що мені баяно в одному волинському селі.

Пора була сутужна, саме на провесні. Продавали худобу та купували хліб, щоб себе прогодувати. А чи добре вродить на полі, – трудно було віщувати…

– Ото, – розказували мені, – в одному волинському селі, недалеко від містечка Чуднова, жив дуже бідний чоловік. Сім’я в нього була чимала: він сам і мати, (батько вже вмер) і четверо малюсеньких діточок, а жінка лежала хвора. Хліба у них не було, бо не дородило, а також не дородило й у всіх селян, так що не було в кого дістати й кусочка насущного. А на подвір’ї була всього одна корівчина, – жінчине придане; годувати її не було чим, гонили в поле, аби не стояла перед очима.

Але от одного разу, як стояв в Чуднові ярмарок, порадився чоловік з хворою матір’ю і жінкою, – чи то продавати корову, чи ні, бо все село оббігав, а нігде не можна було дістати ні шпентика. Взяв сей чоловік корову за ріг і повів з двору. Звісно, малі діти плачуть за коровою, бо то дитяча «мати» – годівниця.

До Чуднова на ярмарок йшов сей чоловік з своїм кумом, який був з свого ж таки села.

Йдуть вони ото обоє, а за ними і перед ними їде та йде багато всякого народу. Той іде купувати, – а той їде продавати.

Ідучи, тихо собі розмовляли. Коли тут їх наздоганяє старець Божий і питає:

– Куди так чимчикуєте? Чи не на ярмарок?

– Та на ярмарок! Корову продавати, – промовив кум за того чоловіка.

– Погано, – говорить старець, – що останню корівчину ведете продавати, але й без хліба горе, – сказав і подався собі далі.

Прийшов той чоловік із своїм кумом на ярмарок і продав корову за 40 карбованців. Купив він пуд муки, дітям гостинців, жінці в аптеці лікарства по записці, що вже місяць як лікар приписав, та й собі купив свитину на плечі. Так що всього розтратив вісім карбованців. А тоді узяв і подався додому. Додому йшов сам, бо кум десь одбився в ярмарку. Йде він полями додому, а сам поспішається, бо вже сонечко заходить. Поки він зайшов до ліска, що стояв біля самого села, то вже й смеркалося. Від швидкої ходи, його стала пекти згага і він спогадав, що тут в ліску недалечко від дороги стояла малюсенька криничка з погожою водою, куди він не довго думаючи пішов, щоб там води напитися. Підійшовши до теї кринички, навіть не розглядаючись, він хотів уже й напитися, коли тут хтось гукнув:

– А то що?!

Злякався наш чоловік і дубом став. Перед ним стояв сивий старезний дід, та й ще так в чому мати на світ породила; стояв нічим не прикритий, тільки поясом підперезаний.

Став чоловік перелякався діда і не знав що робити; стояв і дивився то на діда, то на криничку. Розглядаючись, він помітив, що над самою криничкою лежали три житніх снопи.

– Еге, який ти ласий!… А підійми-но перше оці снопики, тоді, як зможеш, то нап’єшся й води, – говорив той дід, показуючи на снопи, що лежали над криничкою. – Але перше всього, каже, прикрий мене, щоб я не світив перед Божим миром голим тілом, а за се я тебе нагороджу. Чим би ти тільки не схотів.

Оглянувся чоловік сей поза себе, чим би таким прикрити діда, і зняв з своїх плечей куплену свиту, та й прикрив нею діда.

– Ну, – каже дід, – тепер візьми й переклади сі снопи з місця на місце, а тоді нап’єшся води.

Підняв чоловік одного снопа, а він такий легенький, що навіть не чути його ваги, легкий такий, як перина; другий сніп був ще легший, а третій сніп був як камінний. Чоловік не міг третього снопа й на п’ять цалів підняти від землі. Тоді він зібрався з усієї сили і таки переложив до других двох снопів. Та як він тілько що підняв третього снопа від землі, як із нього посипалось добірне жито і полилася кров червона; полилася кров геть біля кринички і в криничку, аж вода в криничці стала червона.

– Тепер, – каже до нього дід, – подивися в сю криничку, чи будеш пити, чи ні?

Глянув той чоловік у криничку, а там і не розібрати, що діялось: якісь люди чогось борюкалися одні з другими і гострі ножі всаджували одно в другого. Чоловік злякався і сказав:

– Ні, не стану я сю воду пити, а тільки прошу сказати мені, що се значить?

Дід став говорити:

– Ото, сину, перший сніп, – се торішній рік; другий сніп – сей, що минає рік, як бачиш, вони обоє легенькі, бо в їх ані одного зернятка; а третій сніп – рік, що настане; як бачиш, буде він врожайний, бо сніп найтяжчий, але не мило будуть його їсти наші люди, бо, замість води, кров’ю своєю його замісять і не вб’ють його в пельку свою. А я сам називаюся Голод .. Ти бачив, що я стояв голий, але за те, що ти мене прикрив, я тобі дарую третього снопа, якого ти вдома обмолотиш і стане тобі до нового хліба, а новий урожай буде багатий.

Тут Голод став кричати:

– Їсти!… Їсти! – і десь відразу зник.

Чоловік сам один остався в гаю над криничкою і коло нього не було нічого, окрім трьох снопів. Не пив вже він і води, а тілько взяв того третього снопа і на превелику силу подався додому, бо дуже вже було пізно.

Чоловік, розказавши жінці про свою пригоду і обмолотивши снопа, намолотив цілий корець жита і намолов у млині муки і нагодував сім’ю. Люди ж кажуть, що снопові й познаки немає, що його обмолочено. І той чоловік, як не стає хліба, то знов молотить снопа і годує сім’ю; а за ті гроші, що в нього лишилися, він купив для дітей другу корівчину.

Кажуть, що сей сніп доти не обмолотиться, поки не буде новий урожай.

Оця така легенда переходить від одного до другого і кождий, почувши її, каже, що буде врожай та мабуть вийде якийсь неспокій поміж людьми, що «хліб кровію замісять»…

Отак-то наш селянин собі гомонить…

1917 р. м. Краснопіль на Волині.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Тіні минулого. – Київ: Сяйво, 1919 р., с. 100 – 104.