Корній Овара

Ізмаїл Срезневський

Думка І

(Як поконтрактувавсь козак Корній Овара із бісом, і що з того було)

Койдак шумить, гуде Койдак,

Коргує хвилею, мов чвара.

Ген – скеля. Ген сидить козак,

Козак-небога – пан Овара.

Шумить під скелей хуртовий,

А понад скелей гай шумує;

По хвилі встав туман сідий,

По лавах ходить і ляцкує.

А хмара на небі стоїть.

Зірок не видко. Вітер виє.

Між комишем кажан кружить;

Очима з гаю вовк мурліє.

Сидить знічившися козак.

Він думу думає, гадає,

Сумує тяжко неборак,

Що долі бідному немає.

Сім літ вже він козакував,

Сім раз ходив на Крим з кравчиной,

На морі турка випитав,

Та все бездольною годиной.

З нічим він з бою виходжав,

З нічим вертався він додому.

З нічим? Ой ні! Він добував

Між агарян собі сорому.

Озвали раду козаки,

Овару присудили вбити

Та й, повиходив на шляхи,

До себе почали просити.

Почув Овара – й утікав

З ляхами слави добувати;

До католиків приставав

Святую віру руйнувати.

Та й тут жене його біда,

Та й тут цькує його недоля.

Небага! Є ще в нас орда.

Чого журиться! Божа воля!

Пристав Овара до орди

І на ляхів пішов з ордою…

Недоля з ним, із ним біди…

Пропав Овара – втік із бою,

Утік та й – ось. Гуде Койдак.

Коргує хвилею, мов чвара.

Сидить на березі козак,

Козак-небога – пан Овара.

Що буде з ним? Що жде його?

Чи, мабуть, вже прийшлось втопиться..

Ген – блись! Мара. Та й до його,

Та й ну поперед ним казиться.

Мара бісовська то, дідьок.

Очима лупає, вирляє;

Дугой зігнувшись на кийок,

Іде, не йде він – шкандибає.

Піджавши хвіст, мара тремтить,

Рогами крутить, колодіє,

Сопе, зубами клац, свистить

Та і ка: «Здоров бувай, Корнію!»

Козак сидить, козак мовчить.

«А що? – пита мара. – Недоля?

Чого ж мене б не попросить?

Тоді б ти взнав, що то за доля!»

І озира мару козак,

І труситься, й зубами клаца:

«А що ти?» – «Що! я твій батрак:

Кажи, яка до нуди праця?

Кажи: усе зроблю». – «Га, цур!»

– «Чого ж цураться від чортяки?

Чи злодій я? Чи я ховтур?

Не бійсь. Побачиш. Знайдеш дяки.

Ось слухай, пане, мій совіт;

Жене тебе біда, недоля,

Псує тобою цілий світ,

Псує тобою добра доля;

Недолі тій кінець між нас,

Між нас. У пеклі він, кирпатий.

А в нас добро, добро у нас;

Всім нас шанує наша мати.

І я, старший з твоїх братів,

Я для тебе знайшов пригоду:

Багацько дам круглевиків,

Багацько всякого розводу.

Багацько й слави дам тобі.

Тебе світ стане шанувати.

Чого лякаться? Не робій!

Віддай же душу до заплати».

Але… Злякався наш козак.

Хреста не може положити.

Регоче біс. «Що, пане, як?

Чи до контракту приступити?»

– «Ой ні! Лякаюсь пекла я».

– «З чого ж лякатися повада?»

– «Як згине там душа моя?»

– «А де ж, кажи, її порада?

Біда на світі жить тобі;

Біда й загинути із світа:

Вона з тобою, хоч що роби,

Хоч цілу ніч молись до світа!

А пекло матер’ю навік.

Та не горюй. Добро між нами,

Аби б ти зачний чоловік,

А то зживешся, як з братами.

Музика є й у пеклі в нас,

Та ще, козаче, як і грає!

Як вапне будько у ковбас,

То всі регочуть, все стрибає.

Горілка є, мед, пиво є;

Як скажеш – зваримо й ковтирю.

Так в нас; а далі – все твоє,

Що ти не вздриш по коломирю.

Всім будеш, пане мій, багат;

Та й буде все тобі в пойгранок;

Чи схоче серце до дівчат –

Багацько знайдемо панянок.

Чи золотих круглевиків,

Чи то якої худоби, пане…

Козаченьку, якби б схотів –

То все твоє, твоє надбане.

Отак в нас, пане. Та затим

Охочі так до нас і люди, –

Пани, князі, – всіх не злічим,

А козаки, хлопи та судді…

Гай, гай! Вже нічого казать:

Така кравчина хоч на ляха.

І верховодить вашу рать

Старий Богданко-сіромаха.

Коли що він тобі не люб,

Є в нас Сірко, і Дорошенко

І з Бруховецьким Лизогуб,

І з Пушкарем Лінчай Кравченко.

Мазепа в нас ганчірки пре,

Латає кунтуші Виговський;

Тетерю Полубіток тре,

А кашоваром Розумовський.

Отак в нас, пане, і на вік,

На вічний вік. Добро між нами.

Аби б ти зачний чоловік,

А то зживешся, як з братами.

Тим часом, щоб ти все пізнав,

На світі сім дам тобі волю:

Живи собі, гуляй собі

І забувай свою недолю.

І воля та на десять літ.

Як ізойдуть, – опівніч, свату,

Прийдеть дідьок недай-біг-світ

У панськую твою палату.

Прийдеть, – тоді всьому кінець».

Задумав думу пан Овара.

Блиснув Тритин, мов каганець,

Та й зирк, та й вп’ять чорніє хмара.

«Чого ж гадати, пане мій?

Ось і кишеня грошей – плата

В задатку. Грошей не жалій –

Навік кишеня приськовата».

Задумав думу пан козак

Та й каже: «Буде то, що буде!

Хіба я первий?.. Де контракт?

І хай Овару знають люди».

Розрізав руку пан козак

Та й підписав контракт із бісом.

Койдак шумить, гуде Койдак, –

Козак із бісом вже за лісом.

1836

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Молва», 1836, № 51 – 52, с. 388 – 394, за підписом: «Антон Майко Келеберда. З Почаева поломар Богородицкой звонницы». Під текстом зазначено дату і місце написання: «1836 года, 25 января, Харьков».

У примітці від редакції вказано: «Доставлено г. Срезневским». Авторство І. Срезневського підтверджується також на підставі згадки в листі Л. Боровиковського до автора від 24 вересня 1834 р.: «Желательно было бы в рукописи прочитать хоть отрывок из Вашего «Громобоя».

У редакційній примітці, якою супроводжувалась публікація, сказано, що «Корній Овара» – «это перевод баллады Жуковского «Двенадцать спящих дев». Це визначення далеке від істини. Насправді тут маємо справу з вільним переспівом початкових строф «Громобоя», першої балади із «Двенадцати спящих дев». Причому І. Срезневський використав тільки основну схему балади Жуковського, конкретний же зміст твору зовсім відмінний.

Подається за першодруком.

Койдак – порог близ Екатеринослава [Єкатеринослав – нині Дніпропетровськ].

Сірко Іван Дмитрович (? – 1680) – кошовий отаман Запорізької Січі. Брав участь у визвольній війні 1648 – 1654 pp., виступав за зміцнення дружби українського і російського народів; уславився успішними походами проти Кримського ханства та причорноморських турецьких фортець.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627 – 1698) – гетьман Правобережної України (1665 – 1676), підписав ганебну угоду про перехід України під владу Туреччини. Після поразки (1676) від російсько-українських військ жив у Росії.

Брюховецький Іван Мартинович (? – 1608) – гетьман Лівобережної України у 1663 – 1668 pp. Ставши на шлях зради, розпочав спільно з Дорошенком боротьбу проти Росії з метою переходу України під владу Туреччини. У 1668 р. проти Брюховецького, при правлінні якого зросло феодальне гноблення, вибухнуло повстання, під час якого він був убитий козаками.

Лизогуб Яків Кіндратович (? – 1698) – канівський (1666 – 1669), а пізніше (1687 – 1698) чернігівський полковник. Під час здобуття Азова Петром І у 1696 р. був наказним гетьманом козацького війська.

Пушкар Мартин (? – 1658) – полтавський полковник (1648 – 1658), брав участь у визвольній війні 1648 – 1654 pp., виступав за возз’єднання України з Росією. Після смерті Богдана Хмельницького разом з Я. Барабашем очолив народне повстання проти зрадницької політики гетьмана І. Виговського. Загинув у бою під Полтавою.

Мазепа Іван Степанович (1644 – 1709) – гетьман Лівобережної України (1687 – 1708).

Виговський Іван Остапович (? – 1664) – гетьман України у 1657 – 1659 pp. Прагнучи до відторгнення України від Росії і відновлення польсько-шляхетського панування, у 1658 р. уклав з польським урядом ганебний Гадяцький договір, за яким Україна переходила під владу шляхетської Польщі. Проти І. Виговського спалахнули народні повстання на чолі з І. Богуном, І. Іскрою та І. Сірком. Вигнаний повсталим народом, Виговський у 1659 р. втік до Польщі, де згодом був звинувачений у зраді і страчений за вироком польського суду.

Тетерю Полубіток тре – мабуть, тут тетеря – не прізвище, як вваэав коментатор видання 1987 р. М. Л. Гончарук, а назва страви.

Тетеря (Моржковський) Павло Іванович (pp. н. і см. невідомі) – гетьман Правобережної України (1663 – 1665). Належав до старшинської верхівки, що була зв’язана з шляхетською Польщею і виступала проти возз’єднання України з Росією. Брав участь у загарбницькому поході 1664 р. польсько-шляхетських військ на Лівобережну Україну, у придушенні антифеодального руху. У зв’язку із посиленням антифеодальної боротьби народних мас Тетеря змушений був відмовитись від гетьманства і втекти до Польщі.

Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 – 1723) – чернігівський полковник (1706 – 1722), наказний гетьман Лівобережної України (1722 – 1723). Помер у Петропавлівській фортеці, куди був кинутий за наказом Петра І по звинуваченню в сепаратизмі.

Розумовський Кирило Григорович (1728 – 1803) – останній гетьман Лівобережної України (1750 – 1764).

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 89 – 93.