Бувай здоров!

Д. Н. Г. Байрон
переклад Михайла Старицького

Бувай здоров, краю, мій краю коханий!

Твій берег в млі сизій зникає…

За хвилями хвилі ревуть, наче п’яні,

І чайка над нами літає.

Блискоче, мигоче за деменом піна,

Вже сонце червонить ті хвилі…

Ми ж пріч утікаєм… Прощай-но, родино,

Добраніч, краї мої милі!

Година, другая… і – збліднеш ти, зоре,

Знов вигляне сонечко з раю;

Побачу я небо, побачу я море, –

Тебе ж не побачу, мій краю!

Будинок, де свята гриміли часами,

Замовкне – і сум його вкриє;

Бур’ян на валах поросте, біля брами

Собака незрадна завиє.

«До мене, дитино, коханий мій джуро!

Ти плачеш? З якого ж то горя?

Невже тобі з бурі на серденьку хмуро

Чи страшно бурхливого моря?

Не плач, не лякайся! Хай щогли хитає –

Вони не бояться негоди:

Так прудко і сокіл прудкий не літає,

Як ми летимо через води!»

«Хай хвиля гуркоче, хай буря бурхає, –

Мені це, мій пане, не вада;

Зі дна мого серця сльозу підіймає

Не жах, а нудьга-нерозрада;

Бо там я покинув і неньку кохану,

Покинув і батька старого,

Там всі мої кревні – опріч тебе, пане,

Опріч тебе тільки – та бога!

Не плакав мій батько, а тільки тремтяче

Хрестив на прощання рукою,

Так мати ж, як рибка, вбивалась боляче, –

Нудитиме тяжко за мною!»

«Що правда, мій джуро, то правдонька щира

Ясна твоя туга, мій друже:

Якби в моїм серці зоріла ще віра,

То й я, може, плакав би дуже!

А ти, мій стерничий, слуго мій правдивий,

Скажи мені – блідий чого ти?

Невже пак лякають ці хвилі бурхливі,

А чи розбишацькі нальоти?»

«О ні, господине! Бодай і загину, –

Не страшно, й ці хвилі – байдуже!

Але ж я покинув діток і дружину, –

І цим болить серце недуже!

Кінець твого замка стоїть наша хата, –

Там жінка прощалась зі мною;

Прокинуться діти, спитають за тата –

Бездольна відкаже сльозою!»

«Так, так, мій стерничий! Тяжке твоє горе,

Не можна покласти наруги,

А я ж, сміючися, полинув на море, –

Не билося серденько з туги!

Мінливі, зрадливі ті сльози жіночі:

Блисне тільки сонечко зрана –

То й висушить сльози, і вияснить очі

На іншому лоні кохана!

Не жаль мені краю, де літа потратив,

І бурі не страшні гукання!

А жаль, що нікого я там не зоставив,

Кому б перекинув зітхання!

Тепер сиротою на морі глибокім

Лечу, мов той ворон, що кряче…

Чого ж мені плакати, – за ким і по кім?

Як жоден за мною не плаче!

Хіба пак завиє собака слух’яна,

Поки де кутка не спіткає…

Коли ж я вернуся, то рідного пана

Навряд чи й собака пізнає!

Риплять наші щогли, і вітер григоче,

Вітрила напружились білі!

Несіть мене, хвилі, несіть світ за очі,

Назад не несіть тільки, хвилі!

Ти ж, лоно безкрайнє, вільнесеньке море,

Мене розважатимеш, знаю;

Тобі ж на добраніч, мій темрявий боре,

Добраніч, коханий мій краю!»

Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. І, К., 1881, стор. 1 – 4. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 247 – 249.