Карло майструє дерев’яну ляльку і називає її «Буратіно»
Олексій Толстой
Мешкав Карло у комірчині під сходами, де в нього не було нічого, крім гарного вогнища — в стіні проти дверей. Але це вогнище, і вогонь у ньому, і казанок, що кипів на вогні, були не справжні — а намальовані на шматку старої шпалери.
Карло увійшов до комірчини, сів на єдиного стільця без ніжки, що стояв біля столу і, покрутивши в руках поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.
«Як би мені її назвати? — міркував Карло. — Назву я її Буратіно. Це ім’я принесе мені щастя, адже воно означає «захисник». Ну, хай це буде хлопчик. Я знав одну родину — всіх їх звали Буратінами: батько — Буратіно, мати — Буратіна, діти — Буратінки… Всі вони жили весело і безтурботно…».
Перш за все він вирізав на поліні коси, потім — чоло, потім — очі… Раптом очі самі розплющилися і втупилися в нього зеленим поглядом… Карло й виду не подав, що злякався, лише лагідно запитав:
— Дерев’яні оченята, чому ви так пильно дивитеся на мене?
Але лялька мовчала, — мабуть тому, що в неї ще не було рота, або вона не знала, що відповісти. Карло вирізав щоки, потім вистругав носа — звичайного хлопчачого… Раптом ніс сам почав витягуватися, рости, і вийшов такий довгий та гострий, що Карло навіть вигукнув:
— Ні, негарно, занадто довгий…
І хотів вкоротити кінчик носа. Але марно! Ніс крутився, вивертався, вислизав з рук, та так і залишився — довгим, гострим, допитливим носом.
Карло заходився вирізати рота. Але тільки встиг вистругати губи, — рот відразу розтулився:
— Хі-хі-хі, ха-ха-ха, хо-хо-хо!
І з нього висунувся, насміхаючись, вузенький червоний язик.
Проте Карло не звертав уваги на всі ці витівки Буратіно і продовжував стругати, вирізати, колупати поліно. Зробив ляльці підборіддя, шию, плечі, тулуб, руки… Але як тільки закінчив вирізати останнього пальця, Буратіно почав плескати своїми рученятами Карло по лисині, щипати і лоскотати його.
— Послухай, — мовив Карло суворо, — адже я ще не закінчив тебе майструвати, а ти вже заходився балуватися… Що ж далі буде, га?.. І він уважно подивився на Буратіно. А той своїми круглими як намистинки очима, наче шкідливе мишеня, мовчки дивився на свого тата Карло.
Карло зробив йому з патичків довгі ноги з великими ступнями, і на цьому закінчив свою роботу. Витер рукавом спітніле чоло, обтер ганчіркою руки, обдмухав стружку і поставив дерев’яного хлопчика на підлогу, щоб навчити його ходити.
Буратіно невпевнено захитався на тоненьких ніжках, ступив один крок, потім другий, скік, скік, — просто до дверей, і через поріг — на вулицю.
Карло, стурбований, пішов за ним:
— Агов, бешкетнику, куди це ти побіг, повертайся!..
Та де там! Буратіно щодуху біг по вулиці, підстрибуючи наче заєць, тільки його дерев’яні підошви — туки-тук, туки-тук — дзвінко вистукували по бруківці…
— Тримайте його! — щосили заволав Карло.
Перехожі сміялися, показуючи пальцями на дерев’яного втікача і старого Карло, що намагався його наздогнати. На перехресті стояв великий товстий поліцейський з закрученими вусами і в трикутному капелюсі.
Угледівши дерев’яного чоловічка, що біг просто на нього, він широко розставив ноги, загородивши ними всю вулицю. Буратіно хотів проскочити йому поміж ніг, але поліцейський схопив хлопця за носа і так тримав, доки не прибіг тато Карло…
— Ну, постривай мені, непослух, я тебе покараю, — відхекуючись, прохрипів Карло і хотів сховати Буратіно у кишеню куртки…
Буратіно зовсім не хотілося в такий веселий день його народження, привселюдно, стирчати догори ногами з кишені татової куртки, — він спритно вивернувся з рук, впав на бруківку і прикинувся мертвим…
— Ой, Ой, — мовив поліцейський, — справа, здається, кепська!
Почали збиратися перехожі, і дивлячись на нерухомого Буратіно, хитали головами.
— Бідненький, — мовили одні, — напевно, з голоду…
— Ні, це Карло його до смерті побив, — мовили інші, — цей шарманщик тільки прикидається доброю людиною, він дурний і злий дідуган…
Почувши все це, вусатий поліцейський схопив бідного Карло за комір і потягнув у поліцейський відділок.
Черевики Карло волочилися по брудній вулиці, здіймаючи куряву, а сам він голосно стогнав:
— Ох, ох, на біду собі я зробив цього дерев’яного хлопчиська!
Коли вулиця обезлюдніла, Буратіно підняв свій ніс, роздивився навколо, і підтюпцем побіг додому…