По дорозі додому Буратіно зустрічає двох жебраків — кота Базіліо і лисицю Алісу

Олексій Толстой

Рано вранці Буратіно перелічив гроші, — золотих монет було стільки, скільки пальців на руці, — рівно п’ять.

Затиснувши монети у кулак, він підтюпцем побіг додому, наспівуючи:

— Куплю татові Карло нову гарну куртку, куплю собі багато макових пампушок і червоних льодяників на патичках.

Коли балаган лялькового театру, і безліч різнокольорових прапорців зникли за рогом вулиці, він побачив двох жебраків, що похмуро волочилися по дорозі, здіймаючи сіру куряву: лисицю Алісу, котра шкандибала на трьох лапах, і сліпого кота Базіліо.

Це був не той кіт, котрого Буратіно зустрів вчора на вулиці по дорозі до школи, а зовсім інший — він теж звався Базіліо, і теж був смугастий. Буратіно хотів пробігти поруч, але лисиця Аліса звернулася до нього ніжним улесливим голосом:

— Вітаю тебе, добродію Буратіно! Куди це ти так поспішаєш зранку?

— Додому, до тата Карло.

Лисиця зітхнула, і промовила ще більш лагідним і улесливим голосом:

— От не знаю, чи застанеш ти живим бідного Карло, йому зовсім зле від голоду і холоду…

— А ти це бачила!? — Буратіно розтиснув кулака і показав п’ять золотих монет.

Побачивши гроші, лисиця мимоволі потягнулася до них лапою, а кіт раптом широко розплющив сліпі очі, і вони засвітилися в нього, як два зелених ліхтарі.

Але юний і недосвідчений Буратіно не звернув на це уваги.

— Добренький, гарненький Буратіно, що ж ти будеш робити з цими грошима?

— Куплю куртку для тата Карло… Куплю нову абетку…

— Абетку, ох, ох, ох! — мовила Лисиця Аліса, хитаючи головою. — Не доведе тебе до добра ця наука… Ось я вчилася, вчилася, а — дивися — ходжу бідна на трьох лапах.

— Абетку! — пробурчав кіт Базіліо і сердито фиркнув у вуса. — Через це прокляте навчання я позбувся очей…

На сухій гілці біля дороги сиділа поважна ворона. Слухала, слухала і нарешті закаркала:

— Брешуть вони, брешуть!..

Кіт Базіліо відразу високо підскочив, кігтястою лапою збив ворону з гілки, видер у неї половину хвоста, — вона ледве полетіла. І знову почав удавати, наче він сліпий.

— За що ви її так, коте Базіліо? — здивовано запитав Буратіно.

— Очі-то в мене сліпі, — відповів кіт, — здалося — що це пес на дереві… Пішли вони втрьох по засміченій дорозі. Лисиця мовила:

— Розумненький, розсудливенький Буратіно, чи не хотів би ти, щоб у тебе грошей стало в десять разів більше?

— Звісно, хочу! А хто б не хотів, але як це зробити?

— Простіше за просте. Ходімо з нами.

— Куди?

— У Країну Дурнів.

Буратіно на мить замислився. Вже не вперше хтось хотів зробити йому шкоду, або обдурити.

— Ні, ліпше я, мабуть, піду зараз додому.

— Будь ласка, ми тебе за мотузку не тягнемо, — мовила Лисиця, — тим гірше для тебе.

— Тим гірше для тебе, — пробурчав кіт.

— Ти сам собі ворог, — мовила Лисиця.

— Ти сам собі ворог, — пробурчав кіт. — Бо твої п’ять золотих монет перетворилися б на цілу купу грошей…

Буратіно зупинився, роззявивши рота…

— Неправда, брешете!

Лисиця сіла на задні лапи, обкрутила себе хвостом і облизалася:

— Я тобі зараз поясню. У Країні Дурнів є чарівне поле, — називається воно Поле Чудес… На цьому полі викопай ямку, тричі вимови: «Крекс, фекс, пекс», поклади у неї свої монети, загорни землею, потім посип сіллю, полий добряче водою і йди спати. Вранці з ямки виросте невелике дерево, на ньому замість листочків висітимуть золоті монети. Зрозумів?

Буратіно аж підскочив:

— Неправда!

— Ходімо, Базіліо, — ображено зморщивши носа, мовила Лисиця, — нам не вірять — то й не треба…

— Ні, ні, зачекайте — заволав Буратіно, — вірю, вірю!.. Ходімо швидше у Країну Дурнів!..