У корчмі «Трьох пічкурів»
Олексій Толстой
Буратіно, Лисиця Аліса і кіт Базіліо вийшли за місто, спустилися з пагорба і довго йшли — через поля, виноградники, сосновий ліс, дійшли до моря і повернулися назад, потім знову через той самий ліс, виноградники…
Місто на горі і сонце над ним виглядали то праворуч, то ліворуч… Всі вже неабияк втомилися від такої подорожі. Лисиця Аліса мовила, зітхаючи:
— Ох, зовсім не легко потрапити у Країну Дурнів, всі лапи зітреш…
Під вечір вони побачили край дороги старий будинок з пласким дахом і вивіскою над дверима: «КОРЧМА ТРЬОХ ПІЧКУРІВ».
Товстенький господар у замизканому фартушку вибіг назустріч гостям, скинув з лисої голови маленьку круглу шапочку і, низько вклонившись, запросив зайти всередину.
— Не завадило б нам щось трохи поїсти, хоч сухої шкуриночки, — мовила Лисиця.
— Хоч шкуринкою хліба пригостили б, — повторив кіт.
Вони зайшли у корчму, сіли біля вогнища, де на рожнах і пательнях смажилася всяка всячина, а в повітрі підносився запах неперевершеного смаку.
Лисиця щохвилини облизувалася, а кіт Базіліо поклав передні лапи на стіл, вусату морду — на лапи, — і втупився на їжу.
— Агов, господарю, — поважно мовив Буратіно, — дайте нам три шкуриночки хліба…
Господар ледве не впав навзнак від здивування, що такі шановні гості так мало замовляють.
— Веселенький, кмітливенький Буратіно жартує з вами, господарю, — захихотіла Лисиця.
— Він жартує, — забуркотів кіт.
— Дайте нам три шкуриночки хліба і до них — он того чудово засмаженого баранчика, — мовила Лисиця, — і ще того гуся, та парочку голубів на рожні, та, мабуть, ще печіночки…
— Шість штук найжирніших карасів, — наказав кіт, — і мілкої рибки, сирової, на закуску.
Отже, вони взяли собі все, що було на вогнищі: для Буратіно залишилася лише одна шкуриночка хліба.
Лисиця Аліса і кіт Базіліо з’їли все, разом з кістками. Животи у них роздулися, пики залисніли, очі почали злипатися.
— Відпочинемо годинку, — мовила Лисиця, — а рівно опівночі вийдемо, не забудьте нас розбудити, господарю…
Лисиця і кіт вмостилися на двох м’яких ліжках, захропіли і засвистіли. Буратіно задрімав в кутку, на песячій підстілці… Йому снилося деревце з кругленькими золотими листочками… Та тільки він простягнув руку, щоб зірвати один…
— Агов, пане Буратіно, час прокидатися, вже північ…
У двері стукали. Буратіно скочив на ноги, протер очі. На ліжках було пусто — ні кота, ні лисиці.
Господар пояснив йому:
— Ваші шановні друзі захотіли раніше піднятися, з’їли на останок холодного пирога, випили солодкого чаю і пішли…
— А мені щось казали передати?
— Навіть дуже казали, — щоб ви, пане Буратіно, не гаючи ані хвилини, бігли по дорозі до лісу…
Буратіно кинувся до дверей, але господар перестрів його на порозі, насупився, вперся руками в боки:
— А за вечерю хто буде платити?
— Ой, — зойкнув Буратіно, — а скільки?
— Рівно один золотий…
Буратіно хотів-було проскочити повз його ноги, але господар схопив гострого рожна, — чорні вуса, навіть коси над вухами в нього стали дибки.
— Плати, негіднику, або проткну тебе, як жука!
Довелося заплатити одного золотого з п’яти. Прикро шмигаючи носом, Буратіно вибіг з проклятої корчми.
Ніч була темна, — навіть більше — зовсім чорна, як вакса для чобіт. Все навколо міцно спало. Тільки над головою Буратіно ледь чутно шмигав нічний кажан Сплюха.
Торкаючись м’якими крилами його носа, Сплюха повторював:
— Не вір, не вір, не вір!
Буратіно здивовано зупинився:
— Ну чого тобі?
— Не вір, не вір коту і лисиці…
— А ну тебе!.. — відмахнувся Буратіно і пішов далі, а Сплюха верещав йому навздогін:
— Стережися розбійників на цій дорозі…