На Буратіно нападають розбійники
Олексій Толстой
Край неба засвітився золотавим сяйвом, — сходив повний місяць. Попереду виднівся густий чорний ліс.
Буратіно пішов швидше. Йому здалося, що чиїсь кроки позаду нього теж пішли швидше. Він почав бігти. Хтось теж почав бігти за ним, нечутно підстрибуючи. Буратіно озирнувся.
Його наздоганяли двоє, — на головах у них були накинуті ворки з прорізаними для очей дірками. Один, нижчий на зріст, розмахував ножем, другий, трохи вищий, тримав пістолет, з широким як лійка дулом…
— Ой-ой-ой! — заверещав Буратіно і, як заєць, припустився бігти до чорного лісу.
— Стій, стій! — гукали розбійники.
Буратіно хоча і був страшенно наляканий, все ж здогадався, — сунув до рота чотири золотих і звернув з дороги в бік паркану, що густо заріс ожиною… Але тут двоє розбійників схопили його…
— Гаманець або життя!
Буратіно, начебто не розуміючи, чого від нього вимагають, тільки часто дихав носом і мовчав. Розбійники трясли його за комір, один погрожував пістолетом, інший ширив по кишенях.
— Де твої гроші? — гарчав високий.
— Грошшші, паршшшивий! — шипів низький, — розірву на шшшматки!
— Голову відкушу!
Тут Буратіно від переляку так затрясло, що золоті монети голосно задзвеніли у нього в роті.
— Ось де він сховав свої грошенята! — завили розбійники. — В роті вони у нього…
Один схопив Буратіно за голову, інший — за ноги. Почали ним трусити, як одіялом. Але він лише міцніше стискав зуби.
Перевернувши бідного хлопця догори ногами, розбійники стукали його головою об землю. Але і це він мужньо витримав.
Той розбійник, що був нижчий, заходився розтискати йому зуби. Ось-ось вже майже розтиснув… Буратіно приловчився — і що сили вкусив його за руку… Але це виявилася не рука, а волохата кошача лапа. Розбійник дико завив. Буратіно вивернувся, як ящірка, кинувся до паркану, пірнув у колючу ожину, залишивши на її колючках клаптики від штанят і курточки, переліз на той бік, і побіг до лісу.
На узліссі розбійники знову наздогнали його. Він підскочив, ухопився за гілку, що звисала над землею і поліз на дерево. Розбійники — за ним. Але їм заважали ворки, що були на головах.
Видершись на верхівку, Буратіно розгойдався і перестрибнув на сусіднє дерево. Розбійники — за ним…
Але обидва відразу зірвалися і ляпнулися на землю. Поки вони стогнали і чухали забиті місця, Буратіно зіскочив з дерева і кинувся навтіки, так швидко мотляючи ногами, що їх навіть не було видно.
Від місячного світла дерева відкидали довгі тіні. Весь ліс був наче смугастий… Буратіно то раптом зникав, то його білий ковпачок знову з’являвся на виду.
Так він добіг до великого озера. Над дзеркальною поверхнею води висів великий круглий місяць, як над сценою лялькового театру.
Буратіно кинувся праворуч — драговина. Ліворуч — теж драговина… А позаду вже тріщали сухі гілки і чулися швидкі кроки…
— Тримай, тримай його!..
Розбійники вже підбігали до озера, вони високо вистрибували з густої трави, щоб побачити Буратіно.
— Ось він!
Йому залишалося лише кинутися у воду. Раптом він побачив білого лебедя, котрий спав біля берегу, засунувши голову під крило. Буратіно кинувся в озеро, пірнув і схопив лебедя за лапи.
— Го-го-го, — загоготів переляканий птах, прокинувшись, — що за непристойні жарти! Залишіть мої лапи у спокої!
Він розкинув величезні крила, і в той час, коли розбійники вже хапали Буратіно за ноги, що стирчали з води, сильно змахнув ними і полетів над озером.
На тому боці Буратіно відпустив його лапи, ляпнувся на берег, підвівся на ноги і, ступаючи по мохових купинах, кинувся бігти через очерет просто в бік місяця — що висів над пагорбом.