Буратіно дізнається про таємницю золотого ключика

Олексій Толстой

Карабас Барабас і Дуремар запихалися смаженим поросям. Господар підливав їм у склянки мутного вина.

Обсмоктуючи поросячу ногу, Карабас Барабас зауважив господарю:

— Погане у тебе вино, налий-но мені он з того глечика! — І вказав своїм товстим пальцем на глечик, де сидів Буратіно.

— Шановний пане, цей глечик пустий, — відповів господар.

— Брешеш, ану покажи.

Тоді господар підняв глечик і перевернув його до гори дном. Буратіно з усіх сил впирався ліктями у його круглі боки, щоб не вивалитись.

— Там щось чорніє всередині, — прохрипів Карабас Барабас, з набитим м’ясом ротом.

— Там щось біліє, — підтакнув Дуремар, набравши у рота вина.

— Панове, прищ мені на язик, простріл мені у поперек — присягаюся, що глечик пустий!

— В такому разі, став його на стіл — ми будемо кидати туди кістки.

Глечик, де сидів Буратіно, поставили між директором лялькового театру і продавцем лікувальних п’явок. На голову Буратіно посипалися обгризені кістки і хлібні шкоринки.

Карабас Барабас, запиваючи вином, простягнув до вогню свою бороду, щоб з неї стікала липуча смола.

— Покладу Буратіно на долоню, — пихато мовив він, — а іншою приплесну, — лише мокре місце від нього залишиться.

— Негідник на це заслуговує, — підтвердив Дуремар, — але спершу йому слід було б приставити п’явок, щоб вони висмоктали всю його кров…

— Ні! — грюкнув кулаком по столі Карабас Барабас. — Спершу я заберу у нього золотий ключик…

У розмову втрутився господар, — він вже знав про втечу дерев’яних чоловічків.

— Пане професоре, вам не варто втомлювати себе пошуками. Зараз я покличу двох спритних хлопців, — поки ви допиватимете вино, вони хутко обшукають все навколо і приведуть сюди Буратіно.

— Добре, гаразд. Посилай своїх хлопців, — мовив Карабас Барабас, підставляючи до вогню величезні підошви. А оскільки він вже був добряче напідпитку, і уявляв себе головним серед усіх, на всю корчму заспівав пісню:

Я директор грізний,

Я професор славний…

Всі переді мною

Стеляться травою.

Будь ти хоч розумний,

Будь ти хоч кмітливий, —

З батогом в руках я,

Для всіх буду милий.

Мій народ слухняний,

Глупий, дерев’яний,

Я всіма керую,

Їм, п’ю — не сумую…

Влада — не задача,

Мій народ терплячий…

Пісеньки співає,

Мене прославляє.

Ох який я мудрий,

Ох який я сильний!…

Тоді Буратіно, сидячи у глечику на поросячих кістках, наче з того світу, страшним виючим голосом промовив: — Відкрий таємницю, нещасний, відкрий таємницю!..

Карабас Барабас від несподіванки голосно клацнув зубами об склянку, ледь не захлинувшись вином, і витріщився на Дуремара.

— Це ти?

— Ні, це не я…

— Хто ж казав, щоб я відкрив таємницю?

Дуремар був забобонною людиною; крім того, він теж випив багато вина. Його обличчя враз потемніло і зморщилося від переляку, наче сушена груша. Дивлячись на нього, Карабас Барабас ще більше перелякався, і почав весь тремтіти.

— Відкрий таємницю, — знову завив страшний голос, — інакше не підведешся з цього стільця, нещасний!

Карабас Барабас спробував підвестися, але не міг навіть і ворухнутися.

— Як-ку та-та-ємницю? — спитав він заїкаючись.

Голос відповів:

— Таємницю черепахи Тортіли.

Переляканий Дуремар почав повільно сповзати під стіл. У Карабаса Барабаса відвисла щелепа, розкривши величезного рота, куди відразу почали заглядати голодні мухи.

— Де знаходяться двері, де двері? — наче вітер у комині в темну зимову ніч, загудів голос…

— Я відповім, відповім, тільки замовкни, замовкни! — повторював переляканий Карабас Барабас. — Двері — у старого Карло в комірчині, за намальованим на шпалері вогнищем…

Ледве він вимовив ці слова, як до корчми зайшов господар, і з ним ще двоє.

— Ось ці спритні хлопці, за гроші вони приведуть до вас, пане, навіть самого чорта…

І він показав на лисицю Алісу і кота Базіліо, котрі стояли біля порогу. Лисиця шанобливо зняла старого капелюха, кіт зігнувся у поклоні:

— Пане Карабас Барабас, подаруйте нам на бідність десять золотих монет, і ми віддамо вам у руки негідника Буратіно, навіть не рухаючись з цього місця.

Карабас Барабас мовчки заліз під бороду у нагрудну кишеню, і витягнув звідти десять золотих монет.

— Ось ваші гроші, а де мій Буратіно?

Лисиця кілька разів порахувала монети, зітхнула, віддала половину коту, і показала лапою:

— Він у тому глечику, пане, що у вас під носом…

Карабас Барабас схопив зі столу глечик і оскаженіло кинув його на кам’яну підлогу. З черепків і купи обгризених кісток вискочив Буратіно. Поки всі стояли, роззявивши від несподіванки роти, він стрілою кинувся з корчми на двір — просто до півня, котрий уважно роздивлявся то одним оком, то іншим здохлого хробака.

— Це ти мене зрадив, старий кістлявий окорок! — загрозливо витягнувши носа і стиснувши кулаки, заволав на нього Буратіно. — Ну, а тепер гони, що є сили…

І він міцно вчепився в його розкішний командирський хвіст. Півень, нічого не розуміючи, злякано розчепірив крила і кинувся бігти навпростець, на своїх довгих цибатих ногах. Буратіно — як вихор — за ним, ковзаючи ногами по землі, — через дорогу, під гору, по полю, до лісу.

Карабас Барабас, Дуремар і господар корчми, нарешті отямившись, вибігли слідом за Буратіно. Але скільки вони не вдивлялися, його ніде не було видно, тільки далеко в полі кудись швидко біг півень. Але всім було відомо, що він дурний, бо не розумів людської мови, тому на нього ніхто не звернув навіть уваги.