Буратіно перший раз в житті приходить у відчай, але все закінчується щасливо
Олексій Толстой
Дурний півень зупинився, втомившись від шаленого бігу, і важко дихав, розкривши дзьоба. Буратіно відпустив його скуйовджений хвіст.
— Вертайся, командире, до своїх курочок…
І пішов туди, де крізь листя яскраво блищало Лебедине озеро. Ось і сосна на кам’янистому пагорбі, і печера. Навколо розкидані зламані гілки. На прим’ятій траві сліди коліс.
У Буратіно відчайдушно забилося серце. Він зіскочив з пагорба, зазирнув під оголене коріння… Печера була порожньою!!! Ні Мальвіни, ні Пьєро, ні Артемона. Тільки валялися дві ганчірки. Він підняв їх, — це були відірвані рукави від сорочки Пьєро.
Отже, друзів хтось викрав! Вони загинули! Буратіно у розпачі впав ниць, — його ніс глибоко встромився у землю. Лише тепер він зрозумів, якими дорогими і потрібними були для нього друзі. Хай би вже Мальвіна займалася своїм вихованням, хай би вже Пьєро хоч тисячу разів читав свої вірші, хай би вже Артемон пустував цілими днями, ганяючи пташок, — Буратіно віддав би навіть золотого ключика, аби знову бути разом зі своїми друзями.
Раптом біля його голови нечутно піднявся горбочок пухкої землі, і виліз кріт в оксамитовій шубі, з п’ятьма пальцями на рожевих долонях, як у людей. Він тричі тоненько чхнув, витрушуючи з ніздрів пісок, і мовив:
— Я від природи сліпий, але в мене чудовий слух. Сюди під’їхав віз, запряжений вівцями. У ньому сидів рудий Лис — голова Міста Дурнів, і сищики. Міський голова наказав:
— Схопити цих негідників, котрі познущалися над моїми найліпшими поліцейськими при виконанні обов’язків! Взяти їх!
Сищики відповіли:
— Гав!
Кинулися у печеру, і там почалася відчайдушна сутичка. Твоїх друзів зв’язали, кинули у віз разом з вузлами, і повезли до міста…
Яка користь була лежати, встромивши носа у землю! Буратіно скочив на ноги і побіг по слідах коліс. Обігнув озеро, вийшов у поле з густою травою. Довго йшов слідом… У нього не було жодного плану в голові, лише одна думка — рятувати друзів — ось і все. Дійшов до крутого схилу, звідки позаминулої ночі зірвався у лопухи. Внизу побачив брудний ставок, де мешкала черепаха Тортіла. По дорозі до ставка повільно спускався віз; його тягнули дві худі, як скелети, вівці з обдертою вовною.
На козлах сидів жирний кіт, з надутими щоками, у золотих окулярах, — він служив у міського голови таємним нашіптувачем на вухо. Позаду нього сидів гладкий рудий Лис, голова… На вузлах лежали Мальвіна, Пьєро і весь у бинтах Артемон, — його завжди розчесаний хвіст безсило волочився китичкою по брудній землі.
За возом йшли два сищики — добермани-пінчери. Раптом вони підняли вгору свої довгі песячі морди і угледіли на краю схилу білий ковпачок Буратіно.
Потужними стрибками пінчери почали дертися на крутий схил. Але ще до того, як вони дісталися його верхівки, Буратіно, — а йому вже нікуди було подітися, або тікати, — склав руки над головою і — ластівкою — з самої кручі кинувся вниз, у брудний ставок, затягнутий зеленою ряскою.
Він пролетів у повітрі дугою і, звичайно, пірнув би у воду під захист тітки Тортіли і сотень жаб, якби не сильний подмух вітру. Повітряна хвиля підхопила легкого дерев’яного Буратіно, роздула його курточку як парашут, закружляла ним, закрутила його «подвійним штопором», віднесла у бік, і він, падаючи як шуліка на курча, ляпнувся просто у воза, на голову рудого Лиса.
Жирний кіт в золотих окулярах від несподіванки звалився на землю, а оскільки він був негідником і боягузом, то прикинувся, що зомлів.
Рудий Лис — міський голова, — брехун, базіка і боягуз, — голосно заверещав, кинувся тікати по схилу, і сховався у нору борсука. Там йому було зовсім не затишно: борсуки суворо карають непроханих гостей.
Вівці злякано відскочили, віз перекинувся, Мальвіна, Пьєро і Артемон разом з вузлами покотилися у лопухи.
Все це сталося так швидко і несподівано, що ви, дорогі читачі, не встигли б навіть порахувати пальці на руці.
Добермани-пінчери величезними стрибками кинулися назад, до місця події, щоб рятувати свого боса. Підбігли до перекинутого воза, побачили непритомного жирного кота, дерев’яних чоловічків, і забинтованого пуделя у лопухах…
Але рудого Лиса ніде не було видно. Він зник, — наче крізь землю провалився, той, кого сищики мусили охороняти, як зіницю ока.
Перший сищик, задерши вгору морду, відчайдушно і жалібно завив. Другий сищик прослідував його прикладу:
— Ой, ой, ой, а-а-у-у-у!..
Вони кинулися обшукувати весь схил. І знову, як за покійником, тужливо завили, — за цей недогляд їх чекали тугий батіг, і залізна клітка.
Винувато виляючи задами, підібгавши куці хвости, вони побігли у Місто Дурнів, щоб набрехати головному поліцейському, начебто їхній бос, за великі заслуги, був забраний на небо живим, — так по дорозі вони вигадали своє виправдання, пригадавши якусь стару книжку.
Буратіно потихеньку обмацав себе, — ноги, руки були цілі. З вдячністю він згадав свого тата Карло, що зробив його таким міцним і витривалим. Він поповз у лопухи, і звільнив від мотузок Мальвіну і Пьєро. Мальвіна відразу, мовчки, обійняла Буратіно за шию, але поцілувати не змогла — завадив його довгий ніс.
У Пьєро по лікті були відірвані рукави, коси на голові розпатлані, біла пудра злізла з обличчя і, здавалося, щоки у нього звичайні — рум’яні, як у всіх сучасних хлопчиків, незважаючи на його замкнутість, і несамовиту любов до віршів.
— Я хоробро бився, — майже дорослим голосом мовив він. — Якби мені не дали підніжки — нізащо б мене не схопили.
Мальвіна підтвердила: — Він бився, як лев…
Вона обійняла Пьєро за шию і поцілувала в обидві щоки.
— Годі, годі вам лизатися, — пробурчав Буратіно, — біжимо. Артемона потягнемо за хвоста.
Всі троє вони ухопилися за хвоста нещасного пса, і потягнули його вгору по схилу.
— Облиште, відпустіть, я сам піду, це для мене так принизливо, — стогнав забинтований пудель.
— Ні, Артемончику, ти ще занадто слабкий.
Та тільки вони дійшли до половини схилу, як вгорі з’явилися Карабас Барабас і Дуремар. Лисиця Аліса показувала лапою на втікачів, кіт Базіліо настовбурчив вуса і відразливо шипів.
— Ха-ха-ха, оце так диво! — зареготав Карабас Барабас. — Сам золотий ключик йде мені до рук!
Буратіно гарячково вигадував, як виплутатися з нової халепи. Пьєро притиснув до себе Мальвіну, намагаючись дорого продати життя. Цього разу не було жодної надії на порятунок.
Дуремар хихотів , насміхаючись з них:
— Хворого песика-пуделя, пане Карабас Барабас, віддасте мені, я його кину у ставок до п’явочок, щоб вони розжиріли…
Товстий, неповороткий Карабас Барабас лінувався спускатися донизу, він поманив втікачів жирним пальцем, що нагадував сардельку:
— Йдіть до мене, мої маленькі діточки, мої кохані лялечки…
— Ні з місця! — наказав Буратіно. — Якщо вже гинути — то хай це станеться весело! Пьєро, читай якийсь свій найгидкіший вірш. Мальвіна, регочи на всю пельку…
Мальвіна, попри зарозумілу вдачу, була гарним другом. Вона витерла сльози і голосно засміялася просто в очі тих, хто стояв вгорі схилу. Пьєро відразу склав вірша і заволав несамовитим голосом:
Мені лисицю не шкода —
Вона погана і дурна.
Базіліо кіт не сліпий, —
Він дуже пакісний і злий.
Дуремар, дурненький наш, —
Для всіх п’явочок шабаш.
Ти, професор Карабас,
Став ненависним для нас.
В цей самий час Буратіно несамовито кривлявся і дражнився, розмахував руками, показував свого червоного язика і довгого носа:
— Ей ти, директор лялькового театру, стара пивна діжка, жирний ворок, набитий тупістю, спускайся до нас, — я плюну у твою драну бороду!
У відповідь Карабас Барабас грізно загарчав, Дуремар підняв до неба худі руки, а лисиця Аліса криво посміхнулася:
— Дозвольте звернути шиї цим нахабам?
Ще хвилина, і все було б скінчено… Раптом зі свистом промайнули стрижі:
— Це тут, це тут, це тут!..
Над головою Карабаса Барабаса пролетіла сорока, голосно стрекочучи:
— Швидше, швидше, швидше!..
І раптом, на верхівці пагорба з’явився старий тато Карло. Брови у нього були насуплені, рукави підкочені, а в руках — великий товстий патик…
Він штовхнув плечем Карабаса Барабаса, ліктем — Дуремара, дав патиком по спині лисиці Алісі, запустив чоботом у кота Базіліо… Після цього, нахилившись і дивлячись зі схилу донизу, де стояли дерев’яні чоловічки, радісно гукнув:
— Мій синку, Буратіно, бешкетнику, ти живий і здоровий, — йди швидше до тата!