Буратіно нарешті повертається додому разом з Татом Карло, Мальвіною, Пьєро і Артемоном
Олексій Толстой
Несподівана поява Карло, його палиця і насуплені брови вчинили паніку серед бандитів. Лисиця Аліса заповзла у густу траву і звідти галопом дременула до лісу, лише іноді зупиняючись, щоб почухати спину. Кіт Базіліо відлетів кроків на десять, і шипів від люті, як проколена автомобільна шина.
Дуремар підібгав поли свого зеленого пальта і побіг вниз по схилу, злякано повторюючи:
— Я не причетний, я не причетний…
Але послизнувся, покотився донизу, і з гучним шумом та плескотом шубовснувся у ставок.
Карабас Барабас залишився стояти на місці. Він тільки втягнув голову у плечі, по саму маківку, а його борода звисала з комірця, як водоспад. Здалеку він нагадував пам’ятник всім людським порокам, котрий колись обов’язково-таки збудують.
Буратіно, Пьєро і Мальвіна швидко залізли нагору. Тато Карло брав кожного на руки, і погрожував пальцем:
— От я вам… Бешкетники!
І ховав їх за пазуху. Потім він спустився зі схилу на кілька кроків, і присів біля хворого Артемона. Вірний пес підвів морду і лизнув Карло у ніс. Буратіно висунувся з-за пазухи, і промовив:
— Тато Карло, ми без Артемона додому не підемо.
— Е-хе-хе, — відповів Карло, — важкувато буде, та вже якось донесу вашого песика.
Він поклав Артемона на плече і, крекчучи від важкої ноші, поліз вгору, де все ще, втягнувши голову у плечі, стояв Карабас Барабас.
— Ляльки мої… — пробурчав він, — це театральне майно.
Тато Карло відповів йому суворо:
— Ех, ти! Яким ти став на старості років, з ким зв’язався, — з відомими всьому світу бандитами — лисицею і котом, з недоумком Дуремаром. Маленьких ображаєш! Соромно, професоре!
І Карло пішов по дорозі до міста. За ним, винувато втягнувши голову у плечі, волочився Карабас Барабас.
— Віддай мої ляльки!..
— Нізащо не віддавай! — заволав Буратіно, висунувшись з-за пазухи.
Так вони йшли, йшли. Минули корчму «Трьох карасів», де у дверях привітно кланявся лисий господар, показуючи руками на пательні зі стравами. На подвір’ї, туди-сюди, гуляв півень з обдертим хвостом і обурено розповідав про хуліганський вчинок Буратіно. Стурбовані кури йому співчутливо підтакували:
— Ах-ах-ах, який жах! Ух-ух-ух, ти наш друг!..
Карло піднявся на пагорба, звідки було видно море, вкрите срібними смужками хвиль, що рухалися за вітром, і старе місто сірого кольору під спекотним сонцем, і полотняний дах лялькового театру.
Карабас Барабас, стоячи у кількох кроках позаду Карло, пробурчав:
— Я тобі дам за ляльку сто золотих монет, продай.
Буратіно, Мальвіна і Пьєро затамували подих — вони чекали, що відповість Карло.
І він рішуче відповів:
— Ні! Якби ти був доброю людиною, гарним директором театру, я б тобі, так і бути, віддав маленьких чоловічків. А ти, хоч і називаєш себе доктором лялькових наук, професором — гірше за будь-якого крокодила. Не віддам і не продам, забирайся геть.
Карло спустився з пагорба і, вже більше не звертаючи уваги на Карабаса Барабаса, пішов у місто. Там на безлюдному майдані, підпираючи стовпа, нерухомо стояв поліцейський. Від спеки і нудьги у нього обвисли вуса, повіки злиплися, над трикутним капелюхом кружляли мухи.
Карабас Барабас, що непомітно крався позаду, раптом засунув бороду у кишеню, схопив Карло за сорочку і заволав на весь майдан:
— Тримайте злодія, він поцупив у мене ляльки!..
Але поліцейський, котрому було дуже спекотно і нудно, навіть не ворухнувся. Карабас Барабас підскочив до нього, вимагаючи арештувати Карло.
— А ти хто такий? — ліниво спитав поліцейський, я тебе раніше тут не бачив.
— Я доктор лялькових наук, професор, директор великого театру, кавалер вищих орденів, найближчий друг Тарабарського короля, пан Карабас Барабас…
— А ти не кричи на мене, — ліниво відповів поліцейський.
Поки Карабас Барабас з ним сперечався, тато Карло, швидко стукаючи патиком по бруківці, підійшов до свого будинку. Відчинив двері, зайшов у напівтемну комірчину під сходами, зняв з плеча Артемона, поклав на лавку, вийняв з пазухи Буратіно, Мальвіну, Пьєро і посадив їх рядочком на стіл.
Мальвіна відразу мовила:
— Тато Карло, займіться спершу хворим песиком. Хлопці, негайно митися…
Раптом вона у відчаї сплеснула руками:
— А мої сукні! Мої новенькі туфельки, мої гарненькі смужечки залишилися на дні урвиська, в лопухах!..
— Нічого, не турбуйся, — мовив Карло, — я надвечір піду, і принесу твої речі.
Він обережно розбинтував Артемонові лапи. Виявилося, що рани вже майже загоїлися і пес не міг поворухнутися лише тому, що був зовсім знесилений від голоду.
— Мисочку вівсяної каші на молоці і соковиту кісточку, — простогнав Артемон, — і я готовий битися з усіма псами у місті.
— Ой-ой-ой, — бідкався Карло, — а у мене вдома ні крихти, і в кишені ні гроша…
Мальвіна жалібно схлипнула. Пьєро потирав кулаком чоло, щось міркуючи.
— Я піду на вулицю читати вірші, перехожі дадуть мені купу монет.
Карло похитав головою:
— І будеш ти ночувати, синку, у поліцейському відділку, як волоцюга.
Всі, крім Буратіно, засмутилися. А він хитро посміхався, і крутився так, наче сидів не на столі, а на розпеченій пательні.
— Друзі, — досить скиглити! — Він зіскочив на підлогу і щось витягнув з кишені. — Тато Карло, візьми ножа, здери зі стінки цю стару шпалеру.
І він своїм гострим носом показав на вогнище, і на казанок над ним, і на дим, що були намальовані на шматку старої шпалери.
Карло щиро здивувався:
— Навіщо, синку, ти хочеш здерти зі стіни таку чудову картину? Взимку я дивлюся на неї і уявляю, що це справжній вогонь і в казанку вариться справжня бараняча юшка з часником, і мені стає трохи тепліше і ситніше.
— Тато Карло, даю тобі чесне лялькове слово, — у тебе буде справжній вогонь у вогнищі, справжній чавунний казанок і гаряча юшка. Здери шпалеру!
Буратіно вимовив це так впевнено, що тато Карло лише почухав потилицю, похитав головою, посопів, — узяв великий ніж і почав віддирати картину. За нею, як ми вже знаємо, все було затягнуте густою павутиною, на котрій висіли здохлі мухи і павуки.
Карло взяв віника і ретельно обмів павутину. Тоді показалися невеликі двері з темного старого дуба. На чотирьох її кутах були вирізьблені веселі бузі, а посередині — маленький танцюрист з довгим носом.
Коли з нього змели порох, Мальвіна, Пьєро, тато Карло, навіть голодний Артемон в один голос вигукнули:
— Так це ж портрет нашого Буратіно!
— Я так і гадав, — мовив Буратіно, хоча звідки йому було про це знати, і він здивувався разом з усіма. — А ось і ключик від дверей. Тато Карло, відчини…
— Ці двері і цей золотий ключик, — мовив Карло, — зроблені дуже давно якимось невідомим майстром. Подивимося, що заховано за ними.
Він сунув ключика у замочну щілину і повернув… Залунала, неголосно, дуже приємна музика, наче грала весела музична скринька… Тато Карло штовхнув двері. Вони зі скрипом почали відчинятися.
В цей час за вікном почулися важкі квапливі кроки, і голос Карабаса Барабаса заревів:
— Ім’ям Тарабарського короля — хапайте старого шахрая Карло!