До батька

Віктор Забіла

Вот тебе, мой друг сердечний,

Ангел сердца моего, –

Разбери сей стих чудесний, –

Я дарю тебе его.

Тату, тату ріднесенький!

Хіба ж ти не знаєш,

Що я все те роблю тобі,

Що ти мені скажеш?

Молюсь Богу щирим серцем,

Як спатки лягаю,

На колінках, тату рідний,

І як уставаю.

Я не журюсь, татусеньку, –

Це так прихилився,

Щоб на тебе, ти мій рідний,

Щоб я надивився.

Чого мені ще скучати?

Я ще погуляю…

От, як ти мене покинеш,

Тоді заскучаю.

Може, ти мене сховаєш, –

Бог про теє знає,

Хто – чи батька, хто – чи сина

Скорій поховає.

Чого ж ти, мій тату рідний,

Чого зажурився?

Чого ти тепер на мене,

Чого ізхилився?..

Що ти казав мені, тату,

Я усе те знаю:

Богу молюсь, Бога боюсь,

Царя почитаю:

Він – як рідний усім батько,

Сирот воспитає,

За те його увесь народ,

За те прославляє.

З недобрими людьми в світі

Знаться не буду.

Бога буду бояться,

Тебе любить буду…

Примітки

У виданні В. Мировця зазначено, що в одному з рукописів після цієї поезії стоїть російська приписка. Він вважав її посвятою невідомій особі, і ми її так і публікуємо.

Подається за виданням: Мировець В. Життя і твори Віктора Забіли. – Киевская старина, 1906 г., № 5-6, с. 162 – 163.