До сина

Віктор Забіла

Лялько моя рідненька,

Чого зажурилась.

Головкою кудрявою

На руки схилилась?

Рано, серце, рано, пташко,

Тобі горювати.

Треба тільки в твої літа

Грати та співати.

Хіба серце твоє чує

Батькову невзгоду?

Не журися, моя лялько,

Та молися Богу!

Не дасть Він нам загинути,

Нас Він не загубить:

Хто вірує в Нього щиро,

Того Сам Він любить.

Коли, Бог дасть, мій синашу,

Поживем на світі,

То багацько ти пізнаєш

Тоді в наші літа:

Будеш всьому учитися, –

Учись, не заучуйсь, –

Люби Бога більше всього

Та й нас старих слухайсь.

Людей люби, як тих братів,

Дурням не потакуй.

Коли тобі зло сподіють,

Їм добром віддякуй.

Коли горе зострінеться,

Люди покепкують,

Буде тяжко, буде важко,

Всі тебе зопсують, –

Не плач тоді, не журися:

То все не помога.

Терпи горе, мій синочку,

Та надійсь на Бога.

Не видавай лукавому

Серцем совладіти, –

Нехай буде те серденько

Вірою зогріто.

В горі тяжкім із сльозами

Помолися Богу:

В Нім єдинім найдеш силу,

Вірную помогу;

Він, Отец наш милосердний,

Діток не забуде.

Помолися, і на серці

Веселіше буде.

Коли будеш шанувати

В серці своїм Бога,

Так не бійся ні невроди,

Ні злого ворога!

Отак дія, мій синочку,

Не раз ти згадаєш

Свого батька старенького,

І спасибі скажеш.

Примітки

Подається за виданням: Мировець В. Життя і твори Віктора Забіли. – Киевская старина, 1906 г., № 5-6, с. 163 – 165.