Соловей

Віктор Забіла

Не щебечи, соловейку,

Під вікном близенько;

Не щебечи, малюсенький,

На зорі раненько.

Як затьохкаєш, як свиснеш,

Неначе заграєш;

Так і б’ється в грудях серце,

Душу роздираєш.

Як засвищеш голосніше,

А далі тихенько:

Аж у душі похолоне,

Аж замре серденько.

Зовсім трошки перестанеш,

Лунь усюди піде;

Ти в темну ніч веселися,

І як сонце зійде.

Твоя пісня дуже гарна,

Ти гарно й співаєш:

Ти, щасливий, спарувався

І гніздечко маєш!

А я бідний, безталанний,

Без пари, без хати:

Не досталось мені в світі

Весело співати.

Сонце зійде – я нуджуся,

І заходить – плачу:

Котру люблю дівчиноньку,

Тієї не бачу.

Довго й чутки вже не маю

Про милу дівчину;

Цілий вік свій усе плачусь

На лиху годину.

Не щебечи, соловейку,

Як сонце пригріє!

Не щебечи, малюсенький,

І як вечоріє!

Ти лети, співай тим людям,

Котрі веселяться;

Вони піснею твоєю

Будуть забавляться.

А мені такая пісня

Душу роздирає! –

Гірше б’ється моє серце,

Аж дух замирає.

Пугач мені так годиться:

Стогне, не співає;

Нехай стогне коло мене

Да смерть возвіщає.

Примітки

Вперше надруковано у збірці поезій В. Забіли, виданій за життя поета, [1837 р.,] № 1, с. 1 – 2.

Передруковано у газ. «Черниговские губернские ведомости», 1857, № 16.

Твір покладено на музику російським композитором М. Глінкою у 1838 р., набув широкого розповсюдження як пісня (див.: Записки Михаила Ивановича Глинки. – «Русская старина», 1870, т. 2, с. 325).

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 251 – 252.