Національна архівна спадщина України

Т.Ю.Люта

Вихід в світ праці досить відомого історика-архівіста, заступника директора Інституту археографії НАНУ Г.В.Боряка [Боряк Г.В. “Національна архівна спадщина України та державний реєстр ”Археографічна Україніка”. Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи.” – К. : 1995. – 347 с.] є важливим явищем для української культури. Потреби гуманітарних наук давно вимагають вирішення проблеми обліку і доступності національного культурно-історичного, документального надбання. Без усвідомлення суспільством своєї духовної спадщини, без реального застосування її у процесах циркуляції знань “відбувається загальний занепад духовних цінностей, спекуляція” і фальсифікація історичного процесу України. Такий песимістичний вступ автора до своєї праці змушує читача уважно стежити за його думкою, вдумуватись у рясний термінологічний контекст роботи.

Попри всю термінологічну перевантаженість видання є цікавим з кількох точок зору :

– як методична розробка, в якій визначаються терміни в галузі археографічної науки;

– як довідник інформаційно-довідкових систем архівів та бібліотек України;

– як підручник з історії архівного будівництва, архівістики та археографії;

– як методичний посібник в галузі камеральної археографії та евристики.

Щодо термінологічної частини праці можна визнати позитивність досягненень у дефінітивних уточненнях багатьох термінів, усталених в часи радянської архівістики, проте менш відомих широкому колу читачів. Автор поруч зі старими термінами пропонує свою систему позначень, проводячи між старими і новими поняттями тотожність або відмінність – зокрема, старе поняття “історичні джерела, представлені на матеріальних носіях у формі документа” замінюється “ретроспективними документальними ресурсами”, “усталений фонд джерел постійного зберігання” – “документальними джерелами 1 документального рівня постійного зберігання”, “науково-довідковий апарат” – “документальними джерелами 2 документального рівня” і т.п. Теоретичні розробки автора в галузі термінології видаються цілком слушними і виваженими, хоч і залишають широке поле для дискусій з фахівцями в галузі комп’ютерних систем, – на наш погляд тут штучно ускладнена проблема уніфікації інформації для комп’ютерних баз даних.

Позитивним в цьому виданні є також те, що для широкого кола користувачів архівів та бібліотечних фондів наведена система довідкових апаратів, особливості їх структур, описана загальна схема каталогів і покажчиків фондів і матеріалів, про існування яких читач може дізнатися лише з цього видання.

Цікавими є вказівки та переліки матеріалів “україніки”, збереженої за кордоном.

Як підручник з архівного будівництва робота має виключно важливе значення, оскільки тут компактно зібрана інформація про походження та історію архівів в Україні. Посилання на спеціальну літературу та неопубліковані досі праці в цій галузі, що знаходяться в процесі видання, є надзвичайно цінними.

Як методичний посібник можна розглядати розділи праці присвячені евристиці та камеральній археографії. Проблеми і дискусії навколо описової статті документа автором зведені до конкретних пунктів опису, які можна застосувати як схему при описуванні матеріалів. Вказані також принципи уніфікації заголовків справ, їх систематизації в описі тощо. Застосований широкий матеріал конкретних прикладів з архівної практики надзвичайно полегшує сприйняття змісту.

Проте, слід зауважити – з точки зору сучасної архівної та бібліотечної практики і сьогоднішнього стану архівів та бібліотек – це видання видається більш ніж теоретичним. Адже авторові достеменно відомо про стан описання документів (а можна сказати – і груп документів, та й фондів) в архівах України, а особливо двох найбільших – Центральних державних історичних у м.Львові та м.Києві. Особливо гостре питання – описання актових книг (найбільш цінних в їх складі !) – та, бодай, складення їх простого каталогу, не чекаючи виходу загального Археографічного зводу української національної архівної спадщини – досі не зрушене з місця. Автор детально спиняється на історії цього “вічного зачарованого кола” української археографії 150-річної давнини, проте і переконує читача в тому, що ця проблема є нерозв’язною. Зрозумілими були складності археографів 19 – поч. 20 ст., коли ставилися грандіозні проекти описання 4000 книг. На сьогодні цих джерел збереглося 2000, з них описаних і виданих описів більше 100, та й то ці видання – дореволюційні.

Невже проблема мусить розв’язатися сама собою? Питання далеко не риторичне.

І кому, як не археографам відповідати на нього?

Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1997 р., вип. 1, с. 132.