Універсально-культурні структури міфологічних підвалин масової політичної свідомості

О.С. Кирилюк

Залучення універсально-культурних параметрів дослідження міфологічних елементів української буденної політичної свідомості у статті В. Горського здійснюється вже у межах його попередніх методологічних зауважень, що торкаються розуміння такого складного та багатошарового явища, як міф. Під міфом, пише він, ми розуміємо продукт специфічного духовно-практичного освоєння світу людиною, що передбачає синкретичне уявлення про реальність, «спрямоване на розгадку «останніх» підстав людського буття». Вважаю, що не буде помилкою твердження про те, що «останні» підстави – це ніщо інше, як категорії граничних підставин (КГП). Таким чином, виділена нами частина даної дефініції міфу вже безпосередньо виходить на рівень його КГП-аналізу.

Для універсально-культурного підходу до обраної теми першочерговим питанням є з’ясування того, яким чином універсальні структури культурної свідомості, котрі достатньо чітко виявилися як у межах традиційної міфологічної свідомості, так і в методології її вивчення (1) постійно та наполегливо відтворюються на масово-психологічних рівнях свідомості політичної. Мова йде навіть не про пошук шляхів трансформації традиційних міфологем за сучасних умов та не про з’ясування особливостей взаємодії міфу та політики. Головне, що нас цікавить у даному випадку – це можливість виявлення інваріантних структур сучасної політичної масової свідомості, що гіпотетично мають бути ізоморфними щодо універсально-культурних структури міфу. Таке припущення підкріплюється думкою про наявність інваріантів у складі міфологічної свідомості будь-яких часів та народів, які мають прозорі універсально-культурні значення.

Далі у своїй статті пан Вілен, посилаючись на С. Кримського, прямо говорить про ці інваріанти (зокрема, такі, як Істина, Добро та Краса), що служать єднаючим стрижнем, смисловим центром усіх витворів людського духу, довкола якого обертається спіраль його розвитку і в підвалинах яких лежить міф. Ця думка С. Кримського, основний виклад якої можна знайти у низці попередніх публікацій цього автора (2), викладалася у доповіді на нашому семінарі, присвяченій архетипам та універсаліям української культури. На думку пана Сергія, головні причини формування та усталеного функціонування архетипних структур колективної свідомості полягають у прагненні людини знайти щось постійне, надійне, абсолютне. Це відбувається тоді, коли вона все більше звертає увагу не на технічний простір, а на власну святу округу буття, на те, що М. Гайдеґґер характеризував як Дім, Поле, Храм. Крім того, можна говорити про наскрізні для історії та економічних структур типи товарно-грошових відносин, етичні відносини на кшталт Декалогу (Десяти заповідей), про політичні форми демократії чи деспотії. Але інтегрально ці базові структури можуть бути узагальнені у вигляді соціокультурних цінностей (мови, моралі, побуту, культури в цілому). Говорячи про інваріантні компоненти української культури, С. Кримський називає перш за все архетипи серця та софійності.

Узагальнюючи сказане, можна твердити, що інваріанти, котрі лежать в основі будь-якої, у тому числі і культурної свідомості, мають: 1) ціннісно-концептуальну (Абсолют) та 2) змістовно-понятійну, а саме: 2.1) символічно-образну (Дім, Поле, Храм), 2.2) епістемо-етично-естетичну (Істина, софійність, Добро, Декалог, Серце, Краса) та 2.3) предметно-практичну (економіка та політика) форми прояву. Є всі підстави сподіватися, що в кожному з цих інваріантів неодмінно міститься універсально-культурний зміст. Саме експлікація цього змісту, як на мене, дасть можливість краще зрозуміти процеси політичної міфотворчості «людини маси» на теперішньому етапі розвитку України, оскільки і теперішні політичні міфи, за підставовими припущеннями, мають мати такі загальнокультурно визначені витоки, що сходять до КГП-комплексу світоглядної свідомості на різних рівнях її функціонування.

Перший з названих концептуальних інваріантів – це Абсолют, аналізові якого С. Кримський приділив багато уваги, перш за все з’ясовуючи соціокультурні та соціально-історичні аспекти даної категорії. В свій час це було своєрідним протестом проти панування монологічної марксистської ідеології, яка, до цього ж, нехтувала власними діалектичними принципами, ставлячись до соціальних протиріч як до помилок або вад суспільного розвитку, некритично та каламбурно проголошуючи матерію-абсолют чимось абсолютно абсолютним. За думкою пана Сергія, насправді будь-який світоглядний абсолют є лише об’єктивацією певного вкрай узагальненого соціокультурного досвіду світовідношення та перетворення світу. Відповідним чином, і категорія матерії також є історичним, а отже, обмеженим фокусованим та генералізованим уособленням такого синтетичного досвіду.

Проте, для нас тут більш важливим є виявлення універсально-культурних ознак, що їх приписує світоглядним абсолютам той чи інший культурний тип розуміння світу. Вже одне визначення абсолюту як чогось такого, що не виникає і не зникає, що не потребує для свого існування нічого іншого (3, с. 61) виводить нас на КГП «безсмертя». С. Кримський, Б. Парахонський та В. Мейзерський особливо підкреслюють цей іммортальний момент абсолютного, зазначаючи, що «в історії культури абсолютне завжди розглядалося як дещо таке, що є причетним до вищого буття, як те, що не просто не підвладне «косі часу» (смерті), а стверджує життя у його вічному оновленні» (4, с. 46). Таким чином, до смислового змісту категорії «абсолютного» входить не тільки іммортальна універсалія, але й КГП життя та генетивна універсалія (вічне відновлення як народження нового).

Абсолютне в культурі, за думкою згаданих авторів, означає не тільки втілення нетлінних святинь високих культурних традицій. Воно має відношення і до іншого концептуалізованого інваріанту світоглядної свідомості – до цінностей. Вони також стверджують, що «золотий фонд» абсолютних цінностей культури має ознаки вічності не через його тезаврацію (перетворення в скарб), а внаслідок постійного функціонування та обміну культурними цінностями. Зазначимо, що універсально-культурні виміри мають всі без винятку цінності культури, але для нас суттєвим є визнання цими авторами тієї обставини, що справжні культурні цінності перебувають у метачасі, що означає не непідвладність їх часу, а лише історичність його влади. Тобто, культурна цінність набуває ознак абсолютності не раз і назавжди, а через історичну перспективу розкриття її ідейно-проблемного змісту, в якому кожна епоха відкриває в інваріантному культурному явищі все нові і нові смисли (4, сс. 41, 42).

Отже, культурні цінності мають всі ознаки іммортальності, проте ця їх вічність не є застиглою вічністю заскнілого скарбу. В межах цього позачасового буття кожна епоха відкриває у «вічній» культурній цінності свої смисли та значення. Це говорить про те, що попередні культурні смисли та значення можуть зникати з культурного обрію нових генерацій, інколи – назавжди, без можливості їх майбутньої адекватної реконструкції, тим більше – буквального відновлення. Разом з цим ці втрачені смисли в межах нових ціннісних систем все ж таки обов’язково (чому вони і «вічні») реконструюються чи навіть заново створюються. Ці системи подовжують життя давніх культурних цінностей, що мають абсолютні виміри у межах відносно короткотривалих історичних обмежених відтінків часу. Таким чином, в контексті іммортального буття вічних культурних цінностей розгортається універсальна тріадична формула, що втілюється у народження, життя, зникнення та відродження їх смислів. Таке КГП-структурування цінності як культурного інваріанту може виявлятися у збереженні старих культурних образів або понять шляхом надання їм нових, історично заданих культурних значень.

Стосовно поняття Універсуму подібні процеси спостерігаються у трансформації його ціннісних параметрів в межах запропонованої С. Кримським концепції «ціннісно-смислового універсуму» (ЦСУ). Подібно до того, – пише він, як культура виступає у цілісному вигляді через її репрезентацію окремими культурними системами (мистецтвом, наукою або релігією), які у різні історичні епохи претендують на представництво через себе усієї цивілізації, так і ЦСУ заявляє про себе через певні моделі Універсуму. Історія людства свідчить, що моделі ЦСУ задаються у широкому діапазоні варіантів – від інтегральних картин сущого до індивідуальних образів.

Античність надавала ЦСУ значень естетично впорядкованого, «красивого» Космосу. Біблійна традиція окреслила іншу модель ЦСУ, де світ зображувався як Олам, час, а точніше – як історія, яку можна переживати та творити. Це було драматичне напруження етично неврівноваженого буття, що було обтяжене катастрофами та парадоксами чуда. Сучасна модель ЦСУ пов’язана перш за все з уявленнями про ноосферу, що інтерпретується як синтез планети, соціуму та культури (В. Вернадський) або як «послідовне освоєння розумного начала буття в певній космічній ієрархії (Тейяр де Шарден)» (5, сс. 110-111).

Універсально-культурні виміри цих варіантів ціннісно-смислових універсумів очевидні. В античному уявленні Космос як впорядкованому та «красивому» простору життя протистоїть антитетичне уявлення про хаос як «безодню» та джерело смерті. Разом з цим сам Космос підкоряється вічному кругообігу народжень, смертей та нових народжень. Достатньо згадати гераклітівській афоризм про Космос як вічний вогонь, що мірами виникає та мірами зникає. Не важко побачити, що такий погляд на циклічну послідовність етапів космічного буття цілком базується на категоріях граничних підставин.

Збереження цієї КГП-циклічності у біблійній традиції по відношенню до світової драми, яка символічно щороку розгортається у євхаристичному та літургічному служінні з кульмінаційними моментами Різдва та Світлого Великодня (народження – смерть – воскресіння) доповнюється генетично-есхатологічними поглядами на історичний час, що набуває ознак лінійності з чітким акцентуванням на його початку та кінці. Апокаліпсис, «кінець часів», одначе, не означає остаточної смерті залучених до Бога через рятівну віру. На них чекає вічне життя в Царстві «не від світу сього». Таким чином, і у загальносвітовій перспективі тріадичність базисної формули з розгорнутими у послідовність генетивною, вітальною, мортальною та іммортальною універсаліями зберігається.

Універсально-культурний зміст сучасних екологічно-ноосферних варіантів ЦСУ я вже розглядав в цій збірці в статті про універсально-культурні виміри філософії космізму. Зазначу лише, що явне інформаційне (Розум-Нус) кодування цієї моделі Універсуму доповнюється тут думками про неминучий крах та загибель цивілізації за умов, коли форми природокористування не зазнають кардинальної зміни. Внаслідок цього ноосферна модель універсуму в його темпоральній перспективі виглядає як аліментарно кодована мортально-іммортальна альтернатива.

Аналіз таких символічно-образних проявів культурних інваріантів, як Дім, Поле та Храм, теж виявляє їх КГП-структурованість, яка має відповідну культурно-світоглядну кодифікацію. «Дім» у системі символічно-екзистенційних вимірів буття людини в світі концентрує в собі все розмаїття значень, пов’язаних із сімейним життям, подружнім коханням, любов’ю батьків до дітей та дітей до батьків, спільною працею та життям у всіх його буденних та святкових проявах за стінами, що бережуть родинне тепло та спокій. Природно, що це еротичне (кохання та відтворення роду в сім’ї), аліментарне (господарська діяльність) та табуйоване агресивне (мій дім – моя фортеця) кодування вітальної категорії граничних підставин насичує цей символ багатогранним універсально-культурним змістом. Врешті символ дому застосовується і по відношенню щодо народу у цілому, коли говориться про «національний дім» як передумову та гарантію збереження (безсмертя) нації.

У «Словнику біблійного богослов’я» (6, стлб. 295) зазначається, що дім – це необхідне середовище та надійний притулок, що сім’я – це теж дім, але Бог хоче, щоб людина звела собі ще й духовне житло з живого каміння, коли кожен з нас, залишивши свою домівку, увійде в житло вічне та небесне, у своє тіло славне та безсмертне (2 Кор., 5:1). Отже, дім – це певна область трансцендування людини в світ, модель космосу як «оберненого тіла» першолюдини, про що докладніше йдеться у моїй статті про універсально-культурні аспекти символізму української хати, вміщеної у цьому збірнику. Таким чином, символічне значення дому як «другого тіла» в культурному світогляді закріплює за ним практично-духовні значення, що безпосередньо фіксують іммортальну універсалію в її спаціальних (просторових) проявах.

«Поле» як архетип культури втілює у собі значення, що виражають не тільки сферу прояву людських творчих сил, але й самі ці сили та їх результативні наслідки. Таким чином, цей образ уособлює культурні прояви діяльності як здатності до творчого породження, тобто, граничною підставою цього образу є універсалія генетиву. Взята у своєму предметному виразі, вона маніфестує аліментарний код, який у своєму широкому значенні включає в себе символіку поля як місця вирощування (культивації) «у поті лиця» засобів до існування людини (хліба, винограду). Праця, за християнським віровченням, є наслідком гріхопадіння людини. Проте прокляття Бога не відноситься до праці, як не відноситься воно і до дітонародження. Подібно до того, як дітонародження постає перемогою життя над смертю у муках, так труднощі щоденного труда – це та ціна, яку людина має сплатити за свою владу на творінням, що надана їй Богом (6, стлб. 1175-1178). Отже, труд як творча породжувальна діяльність порівнюється із дітонародженням, а останнє – із перемогою життя над смертю. Цей базисний іммортальний мотив певним чином переноситься і на саму працю.

У своїй творчій (генетивній) діяльності людина перетворює її результати (врожай, «збір винограду») в сакральне явище, коли плоди праці підносять духовність людини до найвищих щаблів, оскільки свято врожаю стає святом Кущів (6, стлб. 993). У свою чергу, наявність чи нестача хліба є проявом благословення або покарання Господнього. Агресивне кодування образу плодів праці на полі знаходить подовження у розумінні хліба як тіла Христова, відданого у жертву, а інформаційний аспект його біблійної символіки – у визнанні хліба символом слова Ісуса (6, стлб. 1209).

Поле як обмежений окультурений простір в світогляді українців має ціннісний аспект, коли слово «край» починає пов’язуватися зі словами «країна» та «Україна». Продовжуючи роздуми над значеннями культурного інваріанту «Поля», С. Кримський, виходячи з концепції «заклику – відгуку» А. Тойнбі зазначає, що засвоєння степу й було відповіддю української цивілізації на заклик Універсуму. Феномен «українського поля» став рідкісною в історії перемогою осілої цивілізації над натиском степу, коли степ з простору кочовища перетворився на переоране поле, де відповідну роль грав хутір. Останній символізує трансформацію степової стихії у обжитий куток особисто відвойованої природи. В ідеології кирило-методіївців відношення «місто – хутір» відповідає протиставленню типу «розум – серце», «чоловіче – жіноче», «тлінне – вічне». Взагалі, підкреслює С. Кримський, в українському менталітеті та національній культурі спостерігається паралелізм зображення життя природи та людини, органічний зв’язок природного та соціального. Не тільки життя вимірюється полем («Життя прожити – не поле перейти»), але і його гідність («Коли ж я у полі, тоді я на волі»). Степ для українця не просто географічне поняття, а соціальний ґрунт. Поняття «рідна земля» в українській мові має неперекладний, ідіоматичний зміст. Що ж до архетипу природи в цілому, то вона розглядається як материнське родове начало. На відміну від загальнослов’янського поганства, де земля мала подвійне значення життя і смерті, в українській культурі поняття землі та природи має позитивний смисл. Природа наповнюється символами життя і виступає резонатором людської душі. Сама ж паралель у подіях життя людини та природи розглядається як входження до спільного для них символічного світу мудрості та духовного життя, – підсумовує С. Кримський (2, сс. 82-83).

Універсально-культурні моменти у наведеному тлумаченні інваріанту «Поля» вбачаються тут у наступному. Антитеза степу та поля в контексті концепції «заклику – відгуку» демонструє агресивно кодований варіант базисної формули, що набуває вигляду «життя – загроза життю – перемога життя», де агресивний момент підкріплюється ідеєю «перемоги» над загрозою. Разом з цим це життя «на полі» передбачає перемогу осілого землеробства як однієї з різновидів аліментарно кодованого типу культивації життєпідтримки (агрокультури) над іншим видом аліментарного забезпечення виживання (кочовим). Таким чином, КГП «життя» заломлюється тут крізь подвійну призму агресивного та аліментарного кодів.

Далі, протиставлення міста та хутора в антитезах «розум – серце», «чоловіче – жіноче», «тлінне – вічне» ґрунтується, як бачимо, на інформаційному коді (протиставлення типів пізнання розумом та серцем), а сексистські ознаки типів поселення як культурних явищ (чоловіче – жіноче) – на коді еротичному. Окрім того, семантика типів поселень тлумачиться в межах загальної мортально-іммортальної антитези (тлінне – вічне). Генетивна та вітальна КГП криються тут в уявленнях про природу-землю як породжувальне начало та втілення життєвих смислів, що контрастує з амбівалентним мортально-вітальном розумінням її у в межах загальнослов’янського язичеського світогляду. Разом з цим «життя» людини у злитті з природою передбачає входження до спільного світу мудрості, що свідчить про наявність інформаційного кодування цієї універсалії.

Світоглядні значення культивованої землі у їх поєднанні із естетикою Краси втілюються у близький до «Поля» символ плодоносного саду (генетивна КГП). В іншій своїй розвідці С. Кримський, спираючись на матеріали Д. Лихачова, пише, що сад, а пізніше – регулярний парк, виступали моделями ЦСУ як «розумної ойкумени». Вони символізували багатство та різноманіття Універсуму, а паркове розпланування відображало ту чи іншу концепцію його устрою. Хрестоподібний перетин алей позначав божественну природу явищ, серпантинові доріжки – свободу поведінки, садові лабіринти – блукання людини, руїни – тлінність існування, фонтани – вічність, гроти були знаками єднання з природою, а квіти символізували різні доброчинності (5, с. 111). З цього видно, що символічні смисли образу поля-саду-парку цілком підпадають під категоріальну сітку універсально-культурного аналізу. Божественна природа речей, злиття з природою та вічність є понятійними виразами іммортальності, тлінність існування – мортальності. Блукання людини (блуд = заблудження) та вільне визначення життєвої поведінки в межах антитези необхідності та свободи виводить нас на ідею життєвого шляху та знання власної Долі, а доброчинність – на позитивні значення життя в Істині (інформаційне кодування вітальної КГП).

«Храм» як інваріант культури в його універсальних вимірах постає перш за все як священне місце поєднання земного та горнєго, і саме у ньому відчувається істинний смисл слів «Не лише хлібом живе людина». Храмова споруда постає як особливе сакральне місце, де вірні причащаються до «милості та життя божества» (6, стлб. 1210). Її вертикальні та горизонтальні виміри мають яскраво виражену КГП-семантику. Це видно з орієнтації храмів по вісі «Схід – Захід» (життя – смерть), що визначає розташування вівтарів лише у східній його частині, а головного входу – так, щоб рух до храму відбувався лише із заходу на схід. Увінчання купола-неба хрестом з його диасемантикою «смерті-відродження», особливості православного хреста з косим перетином, який спрямуванням верхньої свого краю на схід, а нижньої – на захід символізує перемогу над смертю та ствердження життя – все це беззастережно вказує на універсально-культурну структурованість храмового архітектурного тексту, яка лише цими іммортальними значеннями не обмежується. «Храм» постає також як високий життєвий ідеал (інформаційний код вітальної універсалії), до якого мають вести всі дороги.

Дотримання цих ідеалів має спиратися на моральний закон, найвідоміший серед яких – Декалог Мойсея. Оскільки він теж називався у переліку культурних інваріантів, то з’ясуємо також і його КГП-зміст. Переважна більшість заповідей торкаються приписів-заборон, а саме – заборони уклонятися кумирам, згадувати в пусте ім’я Боже, працювати у суботу, вбивати, перелюбствувати, красти, робити брехливе свідчення, бажати хати, дружини, раба, рабині або вола ближнього, а також – припису-заповіді вірному шанувати батька й матір, щоб дні його подовжилися (Вих., 20. 3-17). Таким чином, табуйованими визначені ті дії, що в порушення закону торкаються аліментарних (праця, крадіжки та бажання володіти чужим майном), еротичних (перелюбство, бажання дружини ближнього), агресивних (не убий), інформаційних (неістинна або поверхнева віра, неповажливе згадування імені Господа, брехливе свідчення), а культивованими – любов до батьків, яка подовжує життя дітей (еротичне кодування генетивної універсалії в іммортальному контексті).

Культурний інваріант «Серця» в українській філософській традиції має глибоке укорінення, оскільки саме з ним пов’язується особливий національний тип пізнання, що орієнтується на здобуття мудрості та життя в Істині. Найбільш детально ця концепції розроблена у філософії Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича. Як зазначає В. Горський, самопізнання для Григорія Сковороди – це справа серця, а шлях до цього лежить у любові до самого себе (діалог «Наркісс). «Совершенное серце» притаманне людині, яка звільнилася від гніту тлінності і «у цьому розумінні Григорій Сковорода потрактовує народження нового та смерть старого серця, про вбивство серця тощо» (7, с. 97). Таким чином, окрім чітко вираженої інформаційної кодованості серця як символу внутрішнього пізнання, яке не зводиться до механічної роботи формально-логічних структур мислення, цей символ має і очевидну еротично кодовану (любов до себе) іммортальну забарвленість (звільнення від гніту тлінності), що вписується у загальну тріадичну схему вмирання та відродження, інколи – навіть із домішком агресивно кодованої мортальності (вбивства).

Дослідниця філософії Памфіла Юркевича О. Шинкаренко звертає увагу на його думку про те, що вчинки людини лише тоді набувають моральної цінності, коли вони здійснюються нею вільно, від серця та за любові. У свою чергу, свобода зв’язує людину з вічністю, оскільки вічність, нескінченість рухів людського серця, виводять його за межі звичного (8, с. 13). На цей еротично кодований іммортальний аспект вчення нашого видатного філософа звертав увагу й інший дослідник, М. Громов, який показує, що в концепції «кардіогносії» сконцентрувалось традиційне біблійне розуміння трьох видів любові – плотської, душевної та духовної. Саме через любов як першооснову сущого здійснюється сокровенне ставлення до буття, через яке відтворюється вся повнота існування людини (9, с. 25). Отже, еротичне кодування має тут відношення і до вітальної КГП, оскільки любов, як практично-духовне почуття, що культивує любов до духовного, розуміється як той спосіб, у який людині забезпечується повнота її життя .

Другий культурний інваріант – софійність світу, який, за думкою С. Кримського, підсилював загальний антропоцентризм світорозуміння, взагалі був особливо властивий українському народному світогляду. Світ розглядався ним як квітучій космос, сад мудрості, книга, текст Бога, де реальні речі були перш за все символами Божої Премудрості. Саме таку функцію наприклад, у Григорія Сковороди мають, пише цей дослідник, образи зерна, рослини, кола, змія, тіла та тіні, зірки та сонця, голуба та орла тощо (2, с. 81). Отже, окрім вочевидь даного інформаційного кодування софійності як мудрого знання, цей інваріант у колі визначених С. Кримським образів несе у собі багато інших КГП-значень. Я вже звертався до розгляду багатьох з цих символів саме в універсально-культурному ключі як на шпальтах цієї збірки (КГП-семантика рослинної символіки в архетипі Світового Дерева), так і в інших виданнях (10) і лише зазначу, що, за проведеним аналізом, солярні міфи, образи кола та змії включають у себе весь спектр універсалій культури та світоглядних кодів (солярні міфи – переважно генетивно-породжувальний мотив, а образ кола та змії – універсальну базисну формулу «життя – смерть – відродження» в цілому).

Універсально-культурний зміст предметно-практичних проявів таких культурних інваріантів, як економіка та політика, втілюється перш за все в аліментарно кодовану вітальну КГП в межах запропонованого у концептуальній вступній статті до цієї збірки положення про трансформацію базисних життєвих функцій людини з подальшим перетворенням їх у культивовані форми життєзабезпечення. Диференціація суспільства внаслідок розвитку цих функцій в культурі та встановлення відносин влади та підкорення в межах також визначених С. Кримським у якості культурних інваріантів політичних форм деспотії та демократії додає до цього культивоване агресивне кодування у стосунках між людьми в деспотії та табуйоване – в демократії.

З наведеного матеріалу вимальовуються деякі суттєві моменти підходу до проблеми, що розглядається. Нагадаємо ідею С. Кримського про те, що спіральний розвиток людського духу обертається довкола певних стрижневих форм (інваріантів), в основі яких, за думкою В. Горського, лежить міф. Я ж прагнув показати, що ці інваріанти мають неявний глибинний зміст, який сходить до категорій граничних підставин. Такий результат дослідження припускає альтернативні інтерпретації, на базі яких можливо запропонувати щонайменше два концептуальних підходи щодо сучасної «міфополітичної» свідомості.

Перший підхід зводиться до твердження, що фундаментальні підвалини сучасної масової політичної свідомості збудовано на міфологізованому ґрунті, який має чітку КГП-структуру. Через це ця свідомість повинна мати ізоморфну щодо своїх витоків структуру, яка будується на КГП та відповідних світоглядних кодах. Інакше кажучи, КГП-структурованість масової політичної свідомості можна пояснити тим, що саме таку структуру має підґрунтя цієї свідомості – міф. Тобто, між міфом та політичною свідомістю мас існувати певний діахронний генетичний зв’язок. Такого погляду дотримується у своїй статті В. Горський, який вважає, що «на часі стоїть питання про радикальне перевлаштування міфологічних засад, які, визначаючи процеси розвитку самосвідомості українського народу, єднають національну культуру. Такий стан актуалізує численні міфологеми, нагромаджені впродовж століть в історичній пам’яті народу. Кожна з них прагне ствердити себе як об’єднуючий, стрижньовий міф нації».

Другий підхід розглядає КГП-структурованість сучасної масової політичної свідомості як особливий самостійний прояв глибинних інтенцій людської світоорієнтації в межах базисної формули «подолання смерті, ствердження життя, прагнення до безсмертя». Очевидні аналогії з міфологічною свідомістю, що мають тут місце, пояснюються тоді специфічним ірраціональним характером сучасних масових світоглядно-політичних орієнтацій, близьким за своєю суттю до міфологічного світосприймання. Традиційні міфологеми тут не зникають зовсім, вони час від часу нагадують про себе специфічно перетвореними образами або мотивами. Одначе це не повинно тлумачитися так, нібито саме ці образи та мотиви перекочовують з традиційної міфологічної свідомості у сучасну міфологізовану політичну свідомість. Ізоморфність цих свідомостей визначається лише тим, що кожна з них відтворює в історично заданих формах базисні життєві орієнтири. Ці фундаментальні інтенції людини, котрі, як ми бачили, лежать в основі світоглядних інваріантів, і становлять «арматуру» того стрижня, на який «накручується» спіраль духовного розвитку людства.

Життєво важлива значущість даних орієнтирів, притаманних кожному народові за кожного періоду його історії, визначає збіг, подекуди навіть не тільки образно-метафоричний, але й буквальний, традиційних міфологем та більш пізніших типів свідомості, включно із її сучасними витворами на рівні масової політичної психології. Проте це не значить, що сюжети, мотиви, символи, образи та персонажі традиційного міфу сучасною свідомістю були просто механічно запозичені, або увійшли до неї через кочування або мандрівки «вічних сюжетів».

Щоб пояснити це детальніше, можна сказати, що «близнюковий міф», мотив «змієборства», різновиди етіологічних міфів тощо стають за певних історичних умов актуальними не внаслідок того, що сучасна свідомість асимілює архаїчні міфологеми, а через те, що через них особливим чином втілюються фундаментальні життєво значущі світоглядні орієнтири. Наприклад, який-небудь архаїчний міф про чарівне походження племені та деякі сучасні фантастичні гадки про чудесний, позаісторичний генезис українського народу слід розглядати не як трансформацію та запозичення цього загальносвітового етіологічного міфу сучасною свідомістю, а як втілення у схожих формах ненаукової раціональності базисної світоглядної КГП «народження» та темпорально спрямованої у минуле іммортальної універсалії, застосованої до усього народу в цілому.

Цей другий підхід вдається нам більш відповідним суті справи і саме під його кутом зору слід розглядати «міфоїди» (Є. Головаха) сучасної масової свідомості та, за висловом В. Горського, той «хаос міфів», «що утворює чи не визначальну ознаку нинішнього українського духовного життя». Адже «актуалізація численних міфологем», про яку говорить пан Вілен, є свідченням актуалізації принципово нового визначення найважливіших життєвих орієнтирів нації за умов, що змінилися. Дана обставина видна вже у самій тематиці статті, присвяченій міфу Європи, який «символізує одвічну мрію про світле майбуття, стимулюючи пошук «втраченого Раю», «Землі обітованої» через ствердження родинної єдності братів і синів жаданої Європи». В ній же сказано, що в сучасній Україні цей міф прийшов на зміну збанкрутілого комуністичного міфу з тією ж самою універсально-культурною структурованістю уявлень про світле майбутнє та братерство всіх людей Землі.

Спільним моментом, що поєднує ці два міфи, є їх універсальна КГП-структура, що ґрунтується на вітальній універсалії зі значенням щасливого життя у добробуті (аліментарний код) в братерській родині всіх народів (еротичний код) у мирі та спокої (табуйований агресивний код). Аналогічну КГП-стуктуру мали й історичні попередники цих міфів – античне уявлення про «золоті часи», релігійні уявлення про Рай, «Град Божий», «земний Єрусалим», «землю обітовану» тощо. Все це свідчить про справжню універсальну визначеність подібних уявлень, в основі яких лежить КГП «життя», що насичена позитивно вираженими базисними функціями із запереченням їх негативів (злиденності та голоду, ворожнечі та розбрату, війни та недолі).

Слід, проте, зауважити, що подібні універсальні структури змістовно набували достатньо різнобарвного вигляду, до того ж часом збагаченого взаємними впливами або деформованого взаємними деструкціями. Коли М. Бердяєв виявляв смисл та витоки російського комунізму, він доводив фактичний паралелізм між християнським світоглядом та комуністичною міфологізованою ідеологемою «світлого майбутнього», коли місце Бога-Страждальця посів пролетаріат, що, очолений вождем-Месією, водночас має виконувати роль Спасителя людства. Вважається, що екуменічні ідеї християнства тут втілилися в «братній союз та свободу» усіх трудящих світу, а функції Антихриста перейняв ворожий щодо пролетаріату клас буржуазії. Здається, що у цьому вигляді саме християнська ідея набула перекрученого вигляду, але стверджувати це можна лише за умов аргументованого доказу факту трансформації цієї ідеї.

Безумовно, певне ідеологічне та соціально-психологічне підґрунтя для розвитку специфічно зрозумілих західноєвропейських ідей Рівності, Братерства та Свободи в Росії існувало. До нього можна віднести специфічні традиції російської общини та майже тисячолітнє панування братерського християнського віровчення. Проте зібрати докази щодо прямої трансформації цього віровчення у вигляді перевтілення християнських міфологем у міфологеми комуністичні не так легко, як це здається на першій погляд.

Серед причин, що заважають проводити прямі паралелі між цими двома типами світогляду, можна назвати такі. По-перше, християнство в Росії за весь час свого існування не переставало зіштовхуватися із міцним впливом на світогляд вірних рудиментарних традиційних язичеських вірувань, які, не дивлячись на спроби християнства асимілювати деякі елементи поганства, часто залишалися реальною світоглядною альтернативою традиційно зорієнтованої людини. По-друге, саме християнство в Росії набуло особливого вигляду державної релігії, коли ще й досі будь які спроби екуменічного братерського об’єднання всіх християнських церков наштовхуються на активну протидію Московського Патріархату, який внаслідок цього фактично аж ніяк не по-братерські ставиться не тільки до католицизму, протестантизму, уніатства або незалежного українського (автокефального або помісного) православ’я, але й навіть до деяких світських держав, які в межах тієї чи іншої державної ідеології, що за різних часів панувала в Росії, розглядалися як ворожі (супостати). Церков в Росії у даному випадку грає роль державницького консолідатора, використовуючи для цього релігійні засоби.

Мінімальний політичний «лікнеп» для солдатів російської армії минулого століття, як це відомо з творів О. Купріна, включав до себе догматичне засвоєння положення про те, що вороги Росії бувають «унутрєніє» та «унєшніє», коли до перших відносили «євреїв та поляків», до других – «країни-супостати», з якими на той час воювала Росія. Ідеї «всесвітньо-визвольної місії пролетаріату» є лише продовженням традиційних великодержавницьких претензій Росії, а не асиміляцією комуністичної ідеологеми на базі християнського віровчення. Ось чому навряд чи буде коректним говорити про унікальну російську трансформацію європейської комуністичної ідеї саме на ґрунті християнства. Ця віра в інших країнах розповсюджена не менш, ніж в Росії, де вона має значно більший реальний вплив саме на глибинні сторони душ вірних та носить дійсно універсалістський характер.

Як відомо, соціалістичні ідеї у їх потворному вигляді в Європі трансформувалися у націонал-соціалістські, а не соціалістично-класові форми. Але чи можна говорити про смисл та витоки італійського фашизму або німецького нацизму як про таку соціопатію, що виникла на ґрунті італійського католицизму або німецького протестантизму? Адже між фашизмом та більшовизмом існує настільки очевидна тотожність, про яку ще до Другої світової війни Х. Ортега-і-Гасет говорив як про тривіальність. Та чи означає це, що їх близькість визначається християнськими релігійними витоками? Якщо визнавати, що російський комунізм зріс на християнському ґрунті, необхідним висновком з цього буде твердження про християнські витоки націонал-соціалізму. З урахуванням того, що і саме християнство було історичною формою світогляду, що задовольняло певні базисні духовні потреби людей, спираючись на могутній прошарок традиційної міфологічної свідомості, радше слід говорити про більш широкі, універсально-світоглядні витоки цих потреб, які зазнавали впливу відомих соціально-економічних чинників.

Інколи спроби виявити глибинні витоки сучасних міфоідеологем масової свідомості зводяться до проведення аналогій між тоталітарними соціумами наших часів та структурами архаїчних суспільств. Зокрема, про совєцьке суспільство говориться як про таке, що мало багато чого спільного з первісним суспільством (ієрархічність структур, ініціальну обрядовість у вигляді ритуалу вступу до КПРС тощо). Виявляються також і структурні відповідності між міфологічною системою образів совєцьких лідерів та традиційними міфопоетичними системами, коли близнюковому міфові відповідають пари вождів Маркс-Енгельс та Ленін-Сталін, а мотив змієборства втілюється у зображену як подвиг боротьбу з могутніми високопоставленими ворогами, як це робив М. Хрущов у своїх викриттях злочинів сталінського режиму, дійсно при цьому багато чим ризикуючи (11, с. 36, 42).

Асоціації, що виникають при цьому, можуть йти ще дальше. Відомо, що для власного ствердження наступні керманичі СРСР морально, а інколи, як Й. Сталін та М. Хрущов, і фізично, нищили своїх попередників. Й. Сталін знищив майже всіх своїх дореволюційних соратників. Прийшовши до влади, М. Хрущов спаплюжив Й. Сталіна та розстрілював без суду та слідства колишніх своїх найбільш одіозних «подільників» по більшовицькому терору. Л. Брежнєв розтоптав М. Хрущова, М. Горбачов гостро критикував Л. Брежнєва, Б. Єльцин – М. Горбачова, але й сам він, вочевидь, не мине такої долі навіть за умов відомої домовленості про власний політичний імунітет. Таке дивне «правонаступництво» теж можна тлумачити як відтворення притаманній архаїчним суспільствам схеми зміни влади царьків, коли нові вожді обов’язково вбивали свого попередника.

Проте ці явища, що мають історичні аналогії, як на мене, є лише епіфеноменами актуалізованих за певних обставин (визначених «соціальним замовленням» мас) універсальних інваріантів, які спираються на неусвідомлювані глибинні вітальні інтенції, спільні для усіх живих істот. Багато разів помічена удаваність відмінності міфоідеологем таких близнюкових антиподів, як фашизм та більшовизм, у своїх витоках сходять саме до цих інваріантів людського світовідношення. У різних системах ці міфоідеологеми в залежності від національних або соціально-історичних специфік конкретного суспільства набувають різних форм свого втілення. Одначе не дивлячись на всю їхню розбіжність, вони мають і спільні риси. Які ж саме? Відповідаючи на це запитання, можна твердити наступне.

Якщо приймати концепцію щодо КГП як універсалій культури, то, вочевидь, однією з цих спільних рис має бути наявність у структурі будь-яких політичних міфів базисної світоглядної формули «життя – смерть – безсмертя», котра, проте, може набувати скороченого альтернативно-проблематичного вигляду «розквіт – занепад», «поступ – регрес», «відродження – виродження», врешті – «життя – смерть» тощо. За цією схемою, життю народу, нації (класу) загрожує смертельна небезпека, але завдяки докладеним зусиллям її можна відвернути і щасливо увійти у нове, відроджене життя. У певному смислі таким спільним моментом стає універсальний мотив «спасіння», про який йдеться у статті в цій збірці Б. Парахонського.

Слід зазначити, що особливості процесу перетворення цього мотиву у внутрішній елемент масової квазіполітичної свідомості та його функціонування у її межах в цілому співпадають із процесами міфотворення та функціонування міфосвідомості. На ці аспекти проблеми сучасної міфології звертає увагу В. Горський, зазначаючи, що «міф не є знання істини, він не передбачає віру в істину», тому що він – «це продукт буття в істині, де ідеальне ототожнюється з реальним», а ім’я та денотат ототожнюються. Ось чому мова йде саме про міфологічні підвалини масової політичної свідомості, оскільки в межах останньої яскраво проявляють себе особливості саме міфологічного мислення. На підставі своєрідно зрозумілого «життя в істині», ототожнення ідеального та реального, імені та денотату можна говорити про міфи у сучасній світоглядній свідомості, але не можна просто зводити цю свідомість до конкретних міфологічних елементів чи їх структурних ансамблів. Міф сам ґрунтується на КГП-структурах, і відтворення їх в системі політичної свідомості у формах, що є близькими до міфу, визначається не простим запозиченням цих форм сучасною масовою свідомістю, а її функціонуванням за принципами міфологічного мислення.

До цих принципів, окрім названих В. Горським (де чи не найголовнішою є «буття в істині») відносяться такі, як байдужість до власних протиріч, партиципація, бриколаж (гра «відскоком»), циклічність та, нарешті, аутистичність.

Хто не знає нацистського міфу про «арійську» біляву синьооку бестію, але жоден з фюрерів Третього Райху під такі ознаки не підпадав. Чи бентежило це заміфологізованих прихильників Великої Німеччини? Хто з «ідейно витриманих» совєцьких громадян хоча б для самого себе ставив питання про невідповідність ідеологеми «радянської держави робітників та селян» реальному становищу трудящих у СРСР та фантастично контрастуючим з ним розкошуванням більшовицької верхівки? Чи замислюється правослухняний американський громадянин з приводу реальних меж проголошеної національною цінністю індивідуальної свободи одних, за тих умов, коли остання стає інструментом фактичного демонтажу свободи інших (прикладом чого є жахливе застосування вогнепальної зброї в школах США, вільне придбання якої вважається елементом свободи)? Говорити, що внутрішня суперечливість міфу є свідченням його неістинності та на цій підставі спробувати довести заміфологізованій людині, що вона хибить, буде марною справою. Людина, що перебуває у полоні міфу з надзвичайно високим ціннісним статусом, до подібних його протиріч має стійкий «імунітет».

Міфологізоване мислення здійснюється за особливою логікою, відмінної від звичайної формальної логіки, проте воно через це не стає мисленням неправдивим. У ньому всі процеси мають автоматичний початок, а саме міфологічне мислення побудовано на відбитті реальних зв’язків за допомогою певних «комплексів», сутність яких Л. Виготський вбачав у тому, що в їх основі лежить не абстрактний та логічний, а конкретний та фактичний зв’язок між речами (12, с. 189). Якщо у понятті предмети узагальнені за однією ознакою, то в комплексі – за різними. Поєднання речей за різними підставами призводить до такого розуміння світу, де у реальні процеси вплетені надприродні зв’язки, через що в міфі поєднується усвідомлення дійсно існуючих та удаваних речей. Подібне «співіснування» реального та удаваного взагалі знімає питання про внутрішні протиріччя комплексу таких уявлень, оскільки будь-яке дорікання з цього приводу може бути спростоване шляхом протиставлення йому неверифікованої аргументації. Саме так реагував на закиди щодо протиріч Біблії Августин Блаженний, який в особистому досвіді пізнав драматичність зміни світоглядних орієнтирів.

З такої підвищеної уваги первісної свідомості до прихованих удаваних зв’язків, підміченої ще Л. Леві-Брюлем, цей автор виводить «закон партиципації» (причетності), за яким «працює» міфологічна логіка. Він писав, що для такого типу мислення немає простого зображення, оскільки зображення є причетним до оригіналу і, навпаки, оригінал є причетним до зображення (13, с. 150). У цій логіці все має відношення до всього, будь-який елемент системи бере участь у функціонуванні всієї системи. Для доведення актуальності такої особливості міфологічного мислення досить згадати ажіотажне аплодування совєцьких кіноглядачів 1940-1950-х років, коли вони бачили на екрані проекцію плівки із зображенням Сталіна або щиру впевненість простої селянки, номенклатурно введеної до Верховної Ради СРСР «для представництва», про її реальну участь в управлінні країною.

К. Леві-Строс серед типових ознак міфологічного мислення називав «бриколаж», «гру відскоком», «рикошетування» (14, p. 51). Тут йдеться про утворення в межах міфологічного мислення таких зв’язків, які є лише формально можливими. Щонайменшого поштовху вже достатньо для того, щоб мислення міфологічної людини почало складну «роботу» по «відскоку» від однієї речі або ознаки до іншої на підставі неочікуваних маловірогідних паралелей та аналогій. Сучасним проявом такого типу мислення є фашистські кранеологічні теорії або фантастичні за своїм змістом звинувачення під час сталінських репресій на підставі розрізнених епізодів біографії, обмовлень, уривків фраз або невдалих жартів.

В. Горській в своїй статті зазначав, що міф «знищує час». Це «знищення» відбувається шляхом переводу часової послідовності у нескінчені повторювання одноманітних за своїм змістом подій в межах притаманної міфові ідеї «циклічності». Сучасна міфологічно мисляча людина теж перебуває у цьому своєрідному замкненому колі, де все повертається на «круги свої», наочним прикладом чого служать цикли совєцьких п’ятирічних планів, де початок однієї збігається із кінцем іншої, де час взагалі зміщено та деформовано, оскільки виробничники, що нібито перевиконали план, живуть на декілька років попереду інших.

Нарешті, останньою зі згаданих особливостей міфологічного мислення, що ми їх тут розглядаємо, є його аутистичність. Е. Блейлер, вивчаючи цей тип мислення, писав, що воно схоже на замкнену на собі свідомість шизофреників, суттєвими відмінностями якого є зсуви, згущення та хибні ідентифікації смислів, які керуються афектними потребами (15, с. 78). Не треба докладати багато зусиль для пригадування подібних типових особливостей міфоідеологем наших часів, які існують у своєму штучному, замкненому, відірваному від реалій світі. Вони періодично концентруються (згущуються) на тому чи іншому питанні, про яке переважно більше ніколи не згадують, часто-густо алогічно переносять (зсовують) смисли з одного явища на інше, водночас викривляючи їх, невірно тлумачать події, керуючись афективними імпульсами.

Найбільш відомими сучасними міфологемами, що функціонують таким чином, є «швейцарська хатинка» Л. Кравчука або невикорінні чутки про те, що В. Чорновіл збирався відібрати у старих людей пенсію. Не менш відомими є запущені в свій час у обіг не без участі російської великодержавницької пропаганди та застряглі у масовій свідомості «міфоїди» про фашистську сутність українського національно-визвольного руху ОУН-УПА. Коли актуальним було питання прийняття нашими військовими присяги на вірність Україні, поширився «міфоїд» про неприпустимість такого «зрадництва», оскільки, мовляв, присяга дається тільки один раз. При цьому не зважали на те, що деякі видатні полководці СРСР присягали не один раз, як це було з маршалом К. Рокоссовським, котрий, переходячи на службу з совєцької до польської армії, кожного разу приймав нову присягу, або з маршалами К. Жуковим та С. Будьонним, котрі в свій час присягали російському цареві.

До якої абсурдності, близької до алогічного «самозаперечувального твердження», може дійти заміфологізована політична свідомість, свідчить такий приклад. Вже за часів незалежності України Одеська обласна рада (!) визнала основні положення Біловезької угоди про припинення існування Радянського Союзу як геополітичної реальності нелігітимними. При цьому її депутати ігнорували ту обставину, що самі вони були обрані у цей регіональний представницький орган за законами незалежної України, скасування якої веде до скасування їх власних повноважень, а отже, і відповідних рішень про недійсність Біловезьких угод. Тобто, таке рішення, що заперечувало само себе та було по суті, «самопобиттям» депутатів на кшталт унтер-офіцерської удовиці, приймалося ними без огляду на цю юридичну апорійність, за законами «зсуву» та афективної концентрації.

Що ж стосується загальної картини, то можна сказати, що за совєцьких часів було створено грандіозну замкнену систему, яка і в економічному, і в суспільно-свідомому плані була значною мірою «зсунутою» та «афектованою». Офіційне ідеологізоване суспільствознавство створювали віртуальний світ соціалізму таким, яким він «має бути», а не таким, яким він правдиво є. Невірні ідентифікації виявлялися у формуванні щирого переконання громадян СРСР у тому, що вони живуть у найзаможнішій та вільній країні світу, у той час коли, як писали комсомольські газети, «ліверпульскі вантажники», об’єднані у аматорську групу «Бітлз», підробляють грошенят у вільний від роботи час, співаючи у пісні «Michel» про «своє нелегке життя». Прикладом згущення може служити увага до «ідеологічного забезпечення виконання плану» у вигляді маніакального повторення визначень «решающий, определяющий, завершающий» щодо років вже згадуваних п’ятирічок. Концентрована обробка свідомості населення шляхом вдавлювання в неї позитивних та негативних ідеологічних штампів та стереотипів («настоящий коммунист» contra «бандерівець»), афектування людей до стану масової психопатії під час «всенародного» засудження «зрадників» або «одобрям-са» – все це дає підстави для наших висновків про аутизм як важливу особливість міфологізованої політичної свідомості (16).

З наведених В. Горським даних видно, як маніфестують себе глибинні універсально-культурні смисли в уявленнях про Східну та Західну Європу. Україна в західноєвропейській свідомості сприймається на підставі декількох КГП та світоглядних кодів. Аліментарно кодована універсалія «життя» в уявленнях європейців про Україну знаходить прояв у романтичних образах «нової Греції», «загубленого раю, назавжди втраченої Аркадії» – тобто щасливої, добробутної країни. В межах еротичного коду змальовує своє бачення ролі Східної Європи Л. Деру-Сіміч, розуміючи її скромною, невибагливою коханкою, що лише зміцнює «шлюб» західноєвропейської людини, тобто, її переконаність у власній зверхності. Військово-політичне протистояння двох систем визначило домінування агресивно кодованого погляду на СРСР, відповідно, і на надозброєну та мілітаризовану Україну як на агресивне джерело небезпеки та загрози (К. Аденауер). Вочевидь, як засіб порятунку Європи від цієї постійної небезпеки і виникла ідея панєвропейського дому як шляху подолання смертельної загрози та відродження, котра втілилася, зокрема, у закликах культуролога Дені де Ружмона до омолодження (відродження) Західної Європи. Отже, погляди західних європейців на Україну ґрунтувалися на таких універсально-культурних підвалинах, як аліментарно та еротично кодована КГП життя та агресивно кодована мортальна категорія граничних підставин, а власний порятунок (виживання) вбачався у панєвропейській консолідації.

Універсальність цих культурно-світоглядних структур примушує нас припустити, що вони тією чи іншою мірою представлені також і в українському міфі про Європу та, побіжно, про саму себе як європейську країну. І дійсно, дзеркальне відображення аліментарно кодованої вітальної універсалії ми бачимо в українських уявленнях про Європу як втілення життя у добробуті та багатстві, що має бути зразком для наслідування. Про це свідчать наведені В. Горським приклади новітніх складноскорочених слів з уживанням терміну «євро…».

Важливим джерелом виявлення комплексу відповідно кодованих КГП у масовій свідомості наших громадян є результати дослідження SOCIS-GALLUP 1999 року (в організації польового етапу якого по Одесі я теж брав участь), присвяченого виявленню рис, що їх приписують наші співвітчизники різним країнам та Україні, на які посилається В. Горський. Ознака «сили» ґрунтується на світоглядному коді агресивності, «багатство» – на аліментарному коді, «впевненість» може тлумачитися як досягнення достатнього рівня заперечення зовнішньої небезпеки через поєднання сили та багатства, а ті риси, що названі «ознакою цивілізації» – способами забезпечення високого рівня життя та здатності протистояти небезпеці. «Непередбачуваність» в цьому сенсі постає як ознака агресивної небезпеки для інших країн.

З точки зору українців США – це сильна та багата держава (єдність агресивного та аліментарного кодування вітальної універсалії з не досить високим рівнем «цивілізаційних ознак»). Росія ще більш низький рівень цих ознак поєднує із агресивністю та бідністю (сила та відсутність багатства), а Європу представлено у гармонійній пропорційності багатства, сили та цивілізованості. При цьому якщо США мають високий рівень власної безпеки («впевненість») та не дуже високий – джерела загрози для інших держав («непередбачуваність»), то Росія розглядається як найнебезпечніша («не передбачувана») країна з низьким рівнем власної безпеки. Західноєвропейські держави виглядають як багаті та «впевнені» країни з високим рівнем власної безпеки та дуже низькою агресивністю. Україна же усвідомлюється як бідна, «невпевнена» та неагресивна країна. Отже, Україна, за цими уявленнями, легко може стати об’єктом агресії, не маючи при цьому змоги протистояти небезпеці з боку сильної та багатої (США-НАТО) або сильної та бідної країни (Росія).

Щоправда, великодержавність Росії, що стоїть з протягнутою у бік західних кредиторів рукою та водночас грає військовим м’язами цієї руки, за наших часів є достатньо проблематична, проте у стосунках з Україною Росії досить легко грати роль якщо не світового, то принаймні регіонального лідера. Оскільки Україна аж ніяк не претендує на роль світового лідера і за своїм менталітетом не налаштована на агресію (важко уявити собі кандидата в Президенти України, який будував би своє передвиборну кампанію на ідеї війни із власними громадянами, називаних «тваринами», як це говорив про одного з полонених чеченських лідерів В. Путін), то Європа для неї виглядає природним зразком для наслідування, коли власна безпека (порятунок) досягається не через створення загрози іншим країнам при подальшому зубожінні населення, а за рахунок економічного зміцнення та підтягування до рівня об’єднаної Європи, що вельми надійно захищає своє заможне життя. Проте це лише один з можливих поглядів на Європу.

Інші точки зору можуть спиратися на антитетичне агресивне кодування образу Європи як втілення Зла, тим більш, що, за В. Горським, міфологічна свідомість взагалі уявляє «історію людства як арену невпинної боротьби Добра та Зла» (агресивний код). Прихильниками цієї точки зору представлені у статті В. Горського особами М. Корнійчука та А. Охримовича. Твердиться, зокрема, про те, що «у своїй історії Україна завжди була на одинці перед лицем її численних ворогів, гнобителів, утискувачів». Цікаво, що у деяких випадках агресивне кодування протиставляється або контамінує з еротичним. В. Нетудихата, наприклад, вводить сексистські відмінності між Західною та Східною Європою, приписуючи першій чоловічі ознаки «активності, волі та дії», другій – жіночі риси пасивного освоєння реальності. Говорячи про «гороскоп України», цей автор твердить, що вона народилася під знаком Венери (тобто богині кохання), яка з 21-го століття визначатиме долю нашої держави. Тепер на долю України нібито впливають антиподи кохання та творчості – агресії та смутку, уособленням чого є планети Марс та Сатурн, котрі, одначе, невдовзі мають залишити наш небосхил.

Проте у будь-якому випадку міфологізована політична свідомість масової людини перебуває в стані відчуття загрози для існування нації, держави, особи. Ця загроза може йти від конкретної країни, континенту або, як це має місце у наведеному прикладі, планетарної системи в цілому. А оскільки існує загроза, то природним чином шукаються і порятунки від неї. В. Горський прямо говорить про міфологему порятунку України від загрози, що таїть у собі Європа. Джерелу загрози масова свідомість під відповідним впливом радо надає негативних рис, серед яких – образ «загниваючої Європи. Спасіння вбачається у втечі від неї «через розвиток принципово «неєвропейських» рис, властивих українському «менталітету», у «релігійному відродженні».

Антипод такого погляду знаходить прояв у заниженій самооцінці та зневажливім ставленні до власної держави, традицій та світогляду. У деяких випадках ідея власного спасіння України поширюється на весь континент в цілому, коли нашій країні надається «пройнята месіанськими настроями міфологема України-рятівниці Європи», вільної «від руйнівних однобічностей Заходу і Сходу» та такої, що ще «не вичерпала свій духовний потенціал». Цієї точки зору дотримуються М. Хвильовий та М. Маринович. Інші автори гадають, що порятунок України – в знаходженні власного шляху поза магістральними лінями розвитку як Європи, так і Сходу. Подібне «ізоляціоністська» версія спасіння яскраво проявилася у листі підприємця з Павлограду до газети «День», але подібні погляди зустрічаються досить часто і в інших публікаціях (17). Третій погляд вважає, що рятівна місія України полягає у ролі «з’єднучої ланки» між Сходом та Заходом.

З розглянутих матеріалів вимальовується достатньо прозора картина деякого інваріантного змісту всіх різновидів політичного міфу, причому не тільки українського. Він складається з декількох блоків, сутність яких можна викласти у вигляді таких постулатів:

1). Існування суспільної групи, національної, державної або іншої спільноти – це незаперечний факт.

2). Це існування не є стовідсотково гарантованим, тому що йому загрожує небезпека.

3). Головна проблема полягає у виборі шляхів для збереження, подовження існування спільноти.

Якщо заперечень щодо кожного з цих тверджень немає, то можна зробити висновок про втілення в них універсальної світоглядної формули, що має тріадичну структуру та зводиться до відомої нам структури «життя – смерть – безсмертя» (конкретизованої у вигляді «існування спільноти – загроза для існування спільноти – пошуки шляхів її порятунку»).

Цей висновок підтверджується прозорливим зауваженням М. Поповича у Вступному слові до першої збірки матеріалів досліджень за спільною україно-швейцарською програмою, де він пише: «Можна говорити про два типи міфологем чи два полюси міфологічної свідомості, орієнтовані, відповідно, на минуле та на майбутнє. Міфологеми консервативного характеру, орієнтовані на минуле, виходять із уявлень про відродження вічного національного чи соціального духу, воскресіння, перехід через смерть-сон нації чи класу… Міфологеми «лівого» характеру вводять суспільство в стан ейфорійного чекання чуда, пришестя надзвичайного соціального блаженства, розв’язання всіх соціальних проблем та настання «нових часів», можливо, через апокаліптичні катастрофи». Ці дві концепції за останні часи зближуються і тепер «комуністична міфологія вже не стільки горить полум’ям надії на наближення світлого майбутнього, скільки сповнена ностальгії за втраченим минулим і надій на його відродження, а права екстрема сподівається не стільки на нове народження нації з попелу як Фенікса, скільки на чудо внаслідок консолідації під тиском ворожих обставин» (Підкреслено мною – О.К. – Див.: 18, с. 40).

Універсальна базисна формула виявляється тут у повному обсязі. Обидві міфологеми торкаються як минулого, так і майбутнього (вічного) існування нації чи класу, вбачають катастрофічну загрозу цьому з боку ворожих сил та сподіваються на відродження, нове народження, воскресіння своєї соціальної групи. Всі розбіжності між ними, а також між ними та іншими точками зору криються лише у тому предметному змісті, який наповнює вказану інваріантну схему. Неподоланна живучість цієї схеми вказує на її глибинні онтолого-біологічні витоки пошуку й знаходження засад для виживання та самозбереження, які в культурі набули перетвореного вигляду.

Як вже говорилося у вступної статті, це перетворення може набувати вигляду трансформації, культивування, табуювання та каналізування. В межах цих перетворень у складі культури базисні вітальні функції та засоби їх реалізації через здійснення аліментарної, еротичної, агресивної та інформаційної функцій відливаються у неперевершено досконалі форми людського Духу, що утворюють центральний стрижень його спіралеподібного розвитку. Саме тому у складі інваріантів культури, які розглядалися вище (Абсолют, Дім, Храм, Поле, Серце, Софія, Декалог тощо) так легко реконструюються КГП-структури та відповідні світоглядні коди. Культивації піддаються найбільш високі трансформовані цінності життя, табуюванню – все, що загрожує його існуванню, каналізуванню – ті його історично визначені відносно негативні риси, яких внаслідок їх вкоріненості не вдається уникнути, через що їх просто виводять за межі культурного простору.

Разом з цим інстинктивна сила первинних спонукальних чинників залишає поза межами вказаних трансформованих форм раціонального самоусвідомлення людини в культурі потужний шар позараціональних (у звичайному сенсі слова) інтенцій. Найбільш відповідною формою їх втілення та систематизації в межах іншого, ніж науковий, митецький або філософський типи раціональності, є міф з усіма його переліченими вище ознаками. Можна сказати, що міф – найбільш відповідна форма втілення позасвідомо культурно трансформованих базисних вітальних інтенцій людської істоти, оскільки він відкидає звичайну логіку заради більш високої мети – самоствердження (суспільного) життя. На цей момент цілком слушно звернув увагу В. Горський, говорячи про міфологічність сучасної свідомості, коли ця ознака є «самокомпенсацією нації, що реалізує потребу власного ствердження».

Внаслідок здійснення цього міф взагалі та політичний міф зокрема ігнорує протиріччя, замикається в собі, «грає відскоком» та спирається на принцип партиципації. Всі згадані особливості міфологізованої масової (якщо не сказати – «народної) свідомості інколи цілком переконливо викриваються критично налаштованими лицарями «без страху та докори» світового ордена мудрості, одначе від цього її сліпа та перекручена правота аж ніяк не зникає, обіцяючи у будь-який час знов та знов проявитися у повному обсязі. Причина цього полягає у наявності могутньої внутрішньої інтенції будь-якого організму, у тому рахунку і соціального, до самозбереження, до виживання. Отже, можна стверджувати, що домінанта «життя – загроза життю – спасіння» як конкретизований прояв базисного світоглядного комплексу КГП є головною в структурі будь-якого рівня політичної свідомості. М. Попович у виступі на конференції «Міф і сучасність» (Полтава, квітень 1997) висловив думку, що ознаки міфології можна знайти чи не в кожному суспільстві, міфологізація політичного життя якого включає створення міфів про месіанське походження і призначення пануючої влади чи опозиційної течії як носія абсолютного добра та утвердження уявлень про деструктивну та історично безперспективну природу ворожого табору як носія абсолютного зла.

Відповідаючи на поставлене вище запитання про спільні риси фашизму та більшовизму, мусимо сказати, що саме ця універсальна схема, фундаментальний мотив порятунку, спасіння, виживання як могутня домінанта масової політичної свідомості лежить в основі історично обмеженого успіху цих політичних екстрем. Конкретне втілення даної базисної формули у антиподових ідеологічних системах різне, одначе вони обидві будували свої міфоіделогічні конструкції на ідеї ворожості до них усього світу, жазі помсти (за поругану Німеччину або за віковічну нещасну долю трудящих) та «світлого майбутнього» на завойованих східних землях або у пролетарській всесвітній комуні.

До яких непорівняльних за своєю прихованою міццю шарів людської психіки мала звертатися більшовицька або фашистська ідеологія, у яких несвідоме визначає свідоме та маніпулює ним, окрім як до глибинних життєвих інстинктів? Яким чином люди починали щиро вірити у справедливість репресій та концтаборів, інакше, ніж шляхом переконання їх у тому, що їх життю з боку закатованих людей загрожувала реальна смертельна небезпека? Яка масова людина відмовиться від перспектив щасливого власного життя або життя своїх дітей, хай для цього треба було «трішки потерпіти», «багато та безкоштовно працювати», «знищити ворогів народу», «звільнити плодючі східні землі від недолюдків», або «радикально вирішити єврейське питання»?

Саме в цьому полягає секрет стійкої привабливості для людини маси комуністичної та фашистської ідеологій, які пропонують прості рішення складних життєво значущих проблем, апелюючи до найпотаємніших несвідомих сторін психіки масової людини, що щиро аплодує жахливим за своїм змістом словам вождів. Страшна сила цих людожерських ідеологій криється у потворно перекрученій формулі виживання: «щоб вижити самому, необхідно знищити чужинця». Далі справа полягала у малому – кого саме розподілити за критерієм «свій – чужий». Коли не вистачало «справжніх» ворогів або до них не доходили руки, такими починали вважати тих, хто ще донедавна був «своїм». На початкових етапах історії більшовизму це знаходило прояв у постійній партійній колотнечі, пошуках ревізіоністів та відступників, що врешті решт закінчилося стратою колишніх партійних товаришів. В сучасній Росії ідея її виживання як великої держави поки що виглядає як її самознищення, коли під страшною силою двохсоттисячної армії гинуть власні громадяни, а економіці знов прагнуть нав’язати непідйомний мілітаристський тягар в межах концепції потенційної глобальної загрози для Росії.

Головна методологічна помилка М. Бердяєва полягає у тому, що він ототожнив один історичний тип усвідомлення шляхів виживання (християнство – це теж історично визначена форма усвідомлення шляхів порятунку) з іншим на підставі певної ізоморфності базисної універсальної вітальної схеми. Як вже говорилось, епіфеномени цієї схеми можуть набувати у чомусь схожих або навіть тотожних рис, проте це не означає, що їх можна ставити у генетичний зв’язок та виводити одне з іншого. Базисну формулу виживання легко сплутати із однією з форм її прояву і на цій підставі встановити хибний зв’язок між різновидами її маніфестації. Що це так, свідчить та легкість, з якою під християнську схему може бути підведена національна ідея, зокрема, українська. Багатовіковим страждальцем тут виступає сам народ, але він може розумітися і як Месія, що врятовує не лише самого себе, але й всю іншу Європу, Антихристом відповідно стає або Росія, або НАТО.

Подібно до того, як культура в її загальному призначені постає у вигляді соціально організованого способу виживання людства шляхом перетворення та «культивації» отриманих від природи форм життєпідтримки, так і міф як світоглядна свідомість, що притаманна будь-якому суспільству, є одним із засобів загального спрямування організації такого виживання. Проблема полягає лише у визначенні конкретних шляхів реалізації даної генеральної вітальної інтенції. В залежності від історичних умов, економічного стану та соціально-психологічних чинників цей міфологічний за своєю суттю світоорієнтир окремої нації чи держави може зосереджуватися на різних частинах універсальної базисної формули або насичувати їх відмінними смислами.

Можна із значною впевненістю твердити, що, наприклад, для США ідея виживання втілюється в концепції експансуючої сили, котра виростає з прагнення захистити власні принципи забезпечення високого рівня життя від глобальних ідеолого-стратегічних ворогів. Європа бачить шляхи виживання в консолідації достатніх для світового лідера сил та залученні до системи власних цінностей потенціальних недругів в межах державного миролюбства й національної та релігійної толерантності (вважаючи значні етнічні зміни в Європі за рахунок громадян колишніх колоній або іммігрантів з «третього світу» не причинами, а формою реалізації цієї політики).

Для Росії доктрина виживання в цілому зводиться до сформованого ще за часів татарської навали стійкого уявлення про весь світ як про «вороже оточення», коли заради усунення небезпеки необхідно нарощувати силу та якомога далі відсувати свої державні кордони від власної етнічної території за рахунок добробуту або навіть ціною життя частини власного народу Показовою тут є байдуже сприйнята пересічними російськими громадянами масової загибелі місцевих етнічних росіян під час злочинних важких бомбардувань мирного міста (причому не міста-фортеці та не укріпрайону) Грозного, що забороняється міжнародними нормами ведення воєн по відношенню до мирних міст навіть іноземного противника.

Неважко передбачити, що вказані світоглядні домінанти, безумовно, мають бути врівноваженими своїми протилежностями, через що можна припустити наявність ізоляціоністських тенденцій в США, ксенофобських, націоналістичних та расистських ідей у Європі та думок деяких росіян про повернення їх країни в її етнічні кордони як головну передумову її розквіту. Наскільки мені відомо, такі моменти в свідомості частини американців, європейців та росіян також присутні.

Що стосується предметного насичення ідеї виживання в «основному міфі України», то всі запропоновані версії долі України торкаються її майбутнього життя та шляхів уникнення загрози власному існуванню. Важко запідозрити всіх прихильників тієї чи іншої точки зору на європейське або неєвропейське майбутнє України в належності до «агентів впливу» інших держав, хоча є і такі. Скоріше за все в міру своїх здібностей вони вважають найкращим шляхом виживання України або розвиток її європейських, або, навпаки, неєвропейських рис, тісну інтеграцію з Європою, навіть ціною втрати частини так важко збутого суверенітету або ізоляцію від неї, культивацію збережених за століття особливого існування природних переваг над Abendlands, що хиляться до надвечір’я свого існування або відмову від власної історії, мови та культури та пряме запозичення стилю життя, мовних та культурних елементів безперечно більш щасливої Європи чи навіть вічно невгамованої, потворно диспропорційної у всіх сферах свого життя Росії. Ці антитетичні погляди мають опосередковані та крайні варіанти (на кшталт ідеї виконання Україною ролі «з’єднуючої ланки між Сходом та Заходом або думки про повернення та розчинення України в складі Росії).

Особливістю України в цьому плані є відсутність чіткої домінанти у її геополітичних орієнтирах, що значною мірою визначено не тільки суб’єктивними настроями різних груп населення, але й об’єктивною необхідністю балансувати між Європою та Росією внаслідок значної енергетичного, експортно-імпортного та технологічного сплетіння економік колишніх «першої» та «другої» республік СРСР. Разом з цим очевидним є той факт, що історична пам’ять українців чітко пов’язує загрозу для власного існування з перебуванням у складі Росії та СРСР, коли усі специфічно національні риси нівелювалися, а прояви національної самосвідомості безжалісно знищувалися. Саме нею, можливо, визначається конституційне положення про заборону входження України до складу інших наддержавних об’єднань. Коли наші депутати, гості Державної думи Росії, відмовилися відверто порушувати свою Конституцію, обговорюючи провокаційне питання про об’єднання з Росією, російські парламентарі зреагували на це у притаманному їм невротичному дусі, а один з депутатів Держдуми сказав буквально таке: «А насчет провокации – вы здесь в гостях и ведите себя культурно, а то вышвырнем к чертовой матери за шиворот отсюда, вот и все!» (Аплодисменты) (19, с. 362). Неважко уявити собі, як стануть поводитися російські великодержавники з українцями, коли ми знову увійдемо до їхньої держави, якщо навіть за умов української незалежної держави вони дозволяють собі таке ставлення до нас, одностайно аплодуючи клінічному прояву хронічної російської соціопатії.

Як на мій погляд, то Україна близька до європейських принципів достатньої сили та толерантності з урахуванням досить переконливої думки щодо ключової ролі нашої держави в системі європейської безпеки, хоча однозначної позиції ми тут не зустрінемо. Вочевидь, слід погодитися із точкою зору В. Горського, який, констатуючи наявність «хаосу міфів» в українській свідомості, припускає, що це і є «відображенням нормального, європейського за своєю глибинною сутністю стану, який не дозволяє заспокоюватись на жодній з втілених у символах міфологічної свідомості позиції, якою б привабливою вона не видавалась».

На закінчення хотілося б звернутися до деяких методологічних проблем вивчення сучасної міфологізованої політичної свідомості, які торкаються розрізнення міфів від неміфів та особистої позиції дослідника. Ознайомлення з працями вчених з цієї тематики, вміщеними у матеріалах україно-швейцарського проекту, викликало у мене декілька суттєвих запитань. Для прикладу звернемося до аналізу типових українських політичних міфологем, проведеного Юрієм Бауманом (20). За його думкою, в українській суспільній свідомості типовими є такі міфологеми:

1) Росія і особливо СРСР здійснювали безперервний геноцид щодо України та українців.

2) Українці – один з найдавніших народів світу, Україна – істинна Русь, Московія – це самозванці.

3) Героїзація та ідеалізація козацтва, УНР, Директорії та ОУН-УПА, опис історії як перманентного процесу боротьби за національне визволення та державність, міфи про персоналії (формування власного пантеону видатних діячів, ранжирування видатних діячів в залежності від їх внеску у національно-визвольну боротьбу без урахування інших напрямів боротьби за визволення людини (відданість ідеям демократії), надзвичайна увага святам, пов’язаним із історією України.

4) Українці мають природжену демократичність, але разом з цим вони «недисципліновані» та «емоційні».

5) Національно-українське тотожне із селянським побутом 19-го – початку 20-го століть.

Таким чином, до типових українських міфологем відносяться міфологеми про ворогів, про власну історію та про власні риси. Якщо згадати вислів В. Горського про національний український міф як реалізацію нацією потреби власного ствердження, то проведена типологія цілком підпадає під універсально-культурну схему «життя – смерть – безсмертя», конкретизовану у вигляді «життя – поневолення – визволення та відродження». Самоствердження українців в межах національного міфу осмислюється як наполягання на праві древнього народу на самобутнє існування (у тому числі у побутових рисах), яке заперечується ворогами не тільки по відношенню до минулого, але, і головне, – до сучасного та майбутнього нації (темпоральні параметри вітальної КГП). Звичний громадський устрій українців має переваги перед деспотичними політичними структурами поневолювачів і в цілому відповідає цінностям сучасної цивілізованості. Протистояння деспотичному тискові (агресивний код) здійснювали герої козаччини, учасники визвольних змагань, видатні культурні, громадські та політичні діячі (теж агресивний код, але з додатком «контр-«), збереження пам’яті (інформаційний код) про яких – святий обов’язок кожного свідомого українця. Разом з цим витоки бід українців якоюсь мірою криються в них самих – в їх емоційності, неорганізованості та розбраті. Вивчення цих уроків має бути запобіжним засобом щодо недопущення помилок у майбутньому, а героїчні сторінки нашої історії – джерелом натхнення у розбудові держави, що відроджується (універсалія безсмертя).

Без сумніву, ця загальна схема відтворюється у складі міфологічної свідомості, проте хіба тільки в ній? Постає питання про її відповідність реальним історичним подіям та їх неміфологічного, наукового осмислення. Неупереджений погляд на них свідчить про те, що вони в цілому відповідають дійсності «такій, якою вона є». Якщо говорити про древність українського народу, то серйозні українські історики дотримуються тієї думки, що саме праукраїнці були первинною етнічною «метрополією» щодо усього слов’янства в цілому. Ними також доводиться положення про Київську Русь саме як про українську, а не спільну східнослов’янську імперію. Такої точки зору, зокрема, дотримується учасник нашого семінару, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Національної Академії Наук України Л. Залізняк (21). Незаперечні також факти боротьби ОУН-УПА на два фронти, проти фашизму та більшовизму та соціалістична орієнтація цієї організації на суспільну власність на засоби виробництва. А спроби виявити щось позитивне в історії України за часів її перебування у статусі колонії схоже на спроби викликати вдячність у німецького підлітка 1930-х років фашизмові за те, що саме той нібито навчив його читати та писати. Україна якщо і мала дещо позитивне у цей період власної історії, то не завдяки, а через біду перебуванню у складі Росії або СРСР (індустріалізація за рахунок голодомору і таке інше).

Невизнання певних фактів власної історії у статусі наукових заперечує специфіку академічного історичного пізнання, яке спирається на відповідні методологічні засади та має доказову аргументацію. Таким чином можна будь-яке знання оголосити міфологічним і визнати, що наші вчені нічим, окрім міфотворення, не займаються. Якщо звернутися до основних міфологем української свідомості у викладі Ю. Баумана, то за принципом «від противного» неміфологічною буде така свідомість, котра стоїть на позиціях заперечення історичного минулого та майбутнього українців, вважає їх народом, який невідомо звідки взявся, ні на що в історії не здатний і дуже любить перебувати у колоніальному стані, хоча ми знаємо також й саме такі міфи та імперське або малоросійське джерело їх походження.

У подібних випадках девальвуються ті самі високі витвори людського Духу, про які йшлося раніше. Патріотизм можна оголосити хибно зрозумілим націоналізмом у мізантропічному смислі, прагнення до правдивого відтворення власної історії та надання їй світоглядного значення – історичною міфотворчістю у вигляді приділення занадто великої уваги до видатних подій та діячів тощо. Легше за все це зробити при наявності у авторів надмірного романтизованого акцентування на тій чи іншій реальній події української історії, не кажучи вже про клінічні випадки її «міжпланетарного» тлумачення, хоча наклеювання міфологічного ярлика часто здійснюється і до популяризаторських викладень наукових концепцій. При цьому залюбки згадують відомий вислів про патріотизм як останнє виправдання негідника, хоча він стосується саме великодержавного патріотизму, за який навіть у сучасній Росії прощають будь-яку підлоту, а з тюрем випускають кримінальників. Крім того, суть цього висловлювання перекручена і в іншому сенсі. Якщо кажуть, що материнство – це останній притулок повії, то мають на увазі не те, що самė материнство є поганим явищем, а те, що воно певним чином піднімає до цю жінку до рівня Матері і тим самим деякою мірою відпускає її гріхи за попередню аморальність.

Поряд з проблемою демаркації міфологічного та неміфологічного розуміння історичних та політичних подій існує також проблема власної позиції дослідника сучасної міфології. Здається, за всіх умов вона повинна бути аксіологічно нейтральною, виваженою та неупередженою. Коли Ю. Бауман почав наукове вивчення політичного міфу, він має діяти саме як науковець. Проте у його статті ми зустрічаємо багато оціночних суджень, які ставлять під сумнів його власну незаміфологізованість. Оскільки він дає тим чи іншим фактам суб’єктивну оцінку, то тим самим він сам може стати предметом вивчення як міфотворець. Серед таких моментів його роботи – розподіл газет на «скільки-небудь пристойні» (і, отже, непристойні), міфів – на офіційно-державні та «саморобні», визнання тих чи інших матеріалів «цілком історично коректними» (а отже, інших – некоректними) тощо. Він вважає, що такі газети, як «Українське слово» або «Шлях перемоги» «прагнуть мімікрувати» під сучасний респектабельний консерватизм. Безумовно, деякі матеріали цих газет можуть викликати незадоволення автора, проте не у тому випадку, коли він виконує функції наукового дослідника. Інші люди, навпаки, побачать в прекрасних очах героїв ОУН-УПА, фотомартиролог яких друкує «Шлях перемоги», дещо зовсім інше, ніж «мімікрію» і зіткнення цих позицій самė перейде у міфологічну площину.

Порозуміння Ю. Баумана та його можливих опонентів можливе у більш широкому контексті, коли ми вважатимемо, що позиція дослідника визначається світоглядною та соціокультурною детермінацією наукового пізнання в цілому. Якщо відомо, що навіть природничо-наукове пізнання має широкий соціокультурний контекст, то тим більш це торкається наук про суспільство. Сакральне питання про те, чи можна переписувати історію, отримує відповідь в межах постулату: «Немає фактів, є їх інтерпретація». Дивлячись на ту чи іншу історичну подію з різних світоглядно-культурних позицій, росіянин та татарин по-різному витлумачать битву на Куликовому полі, українець та поляк – війну під проводом Богдана Хмельницького, росіянин та українець – перебування у складі єдиної держави тощо. Ці історичні факти не мають самодостатнього та загальноісторичного значення поза межами існування того чи іншого народу, і, таким чином, їх інтерпретація може бути цілком протилежною. Поняття «Істини» тут доповнюється поняттям «Правди», котра у кожного – своя. Це не значить, що можливе довільна алогічна або позаісторична інтерпретація факту, одначе ця інтерпретація ніколи не може бути цілковито «нейтральною». У відповідності до конкретного розуміння власних шляхів самозбереження та виживання нації той чи інший факт історії для носія національної свідомості набуває позитивного або негативного значення в залежності від того, чи сприяє, чи заважає він реалізації базисної вітальної функції.

Література

1. Див.: Кирилюк О.С. Универсалии культуры и структура дискурса. Миф. – Одесса. – 1996.

2. Кримський С. Національні архетипи. // Католицький щорічник. К., – 1996. – С. 111 – 119.

3. Парнюк М. А. Принцип детерминизма в системе материалистической диалектики. – К., 1972.

4. Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология культуры. – К., 1993.

5. Кримський С. Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії. // Філос. І соціологічна думка. – 1996. – №3-4. – С. 102-116).

6. Словарь библейского богословия. – Пер. с 2-го франц. изд. – Брюссель. – 1994.

7. Горський В. С. Історія української філософії. – К., 1996.

8. Шинкаренко О. В. Етичний потенціал «філософії серця» Памфіла Юркевича. // Філос. І соціологічна думка. – 1996. – № 3-4. – С. 4-15).

9. Громов М. М. Кардіогносія Памфіла Юркевича і традиції вітчизняної філософії. // Філос. І соціологічна думка. – 1996. – № 3-4. – С. 16-28.

10. КГП-аналіз «кола» – див.: Кирилюк О.С. Архетип мандали як універсалія культури: подолання смерти. // Філос. і соціологічна думка. – 1994. – № 11-12; образу змії та астральних міфів – див.: Кирилюк О.С. Универсалии культуры и структура дискурса. Миф. – Одесса. – 1996, с. 89, 96.

11. Абрамян Л.А. Тайная полиция как тайное общество: страх и вера в СССР. // Этнографическое обозрение. – 1993. – № 5. – С. 35-38). Див. тут також цитату з праці: Петросян А. Отражение одной мифологической схемы в общественном сознании. // Республ. Науч. Иссл-ния: Итоги полевых этнографических фольклорных исследований 1986-1988 гг. – Тез. докладов. – Ереван. – 1990. – С. 47-50. (на арм. яз.).

12. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. – М., – 1956.

13. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. – М., – 1930.

14. Levi-Strauss K. The Savage Mind. – Chicago. – 1966.

15. Блейлер Э. Аутистическое мышление. – Одесса – 1927.

16. Див. про це докладніше: Кирилюк А. С., Причепий Е. Н. Особенности осмысления объективных связей в мифологическом мышлении. // Связь и обособленность. – К., 1988. – С. 87-100.

17. Див.: Яшников В. «Запад нам поможет?» // Газета «ЮГ». – Одесса. 12.02. 2000 р. та відгуки на цю статтю – «ЮГ» від 01. 04. 2000 р.

18. Попович М. В. Вступне слово. // Історична міфологія в сучасній українській культурі. – Матеріали досліджень. – Ч. 1. – К., 1998. – С. 3-4.

19. Кремінь В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К., 1998.

20. Бауман Ю. Міфологія в суспільній свідомості України. // Історична міфологія в сучасній українській культурі. – Матеріали досліджень. – Ч. 1. – К., 1998. – С. 5-67.

21. Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К., 1999.

Опубліковано : Універсальні виміри української культури. – Одеса : 2000 р., с. 27 – 38.