Культурний поступ як структуризація та інституціалізація суспільства внаслідок соціального розвитку базових життєвих функцій людини

О. С. Кирилюк

Кожна із зазначений фундаментальних функцій життєпідтримки після її культурної трансформації веде до відомих змін в системі суспільної організації, проявом чого є формування певних конкретних «культур» в межах загального культурного буття людства. Якщо говорити про предметно-практичний рівень світовідношення, то базисна функція підтримки життя через організацію культурних форм споживання речовини та енергії (аліментарна функція) веде до утворення інституту виробничої діяльності. Діючи предметно-практично, людина створює другий світ як статичних, так і динамічних засобів впливу на природне середовище з метою здобуття безпосередніх засобів для свого існування. Стосунки між людьми, що виникають на цьому рівні реалізації базисної функції життєпідтримки, ведуть до утворення широкої комунікативної системи обміну та розподілу результатами діяльності, економічного буття як такого. Виникає суто культурне явище перетворення живої людської праці в застиглі інституціалізовані форми власності, формуються механізми руху обернених вартісних форм, їх грошових еквівалентів, а також їх концентрації та накопичення у вигляді скарбів. Розподіл праці на фізичну і розумову та наступна тонка спеціалізація видів діяльності спричиняє виникнення сфер докладання продуктивних сил людини, які перетворюються у суттєво визначені форми її життя. Об’єктом культурного регулювання тепер стає не тільки практично-діяльнісне перетворення світу, але й комунікації між людьми, що виникають на підставі цього перетворення.

Культурний розвиток репродуктивної функції утворює культивовані, табуйовані, каналізовані або трансформовані форми статевої поведінки. Величезного розвитку в окремих культурах набувають штучні форми статевих стосунків, які у культивуванні почуття насолоди вийшли далеко за межі природної поведінки та цілковито відірвалися від безпосередньої функції подовження роду. Разом з цим культурна історія людства демонструє нам значні розбіжності у формах шлюбів та родин, таких, як матрілокальні та патрілокальні, матріархальні та патріархальні, моногамні та полігамні, кроскузенні та інші.

Ми бачимо, що сам інститут шлюбу та сім’ї є дійсно універсальним, проте форми його культивування в різних типах культур можуть мати значні відмінності. Тому ця функція в своєму культурному розвитку дає такі культурні форми, як культура сексу та статевих відносин взагалі, культура шлюбних та подружніх стосунків, культура відносин батьків та дітей тощо. На узбіччі культурних норм або за межами домінуючої у більшості суспільств нормативної культури культивуванню, табуюванню або каналізуванню піддаються різного роду «вирощені» людиною сексуальні відхилення від природних проявів репродуктивності, котрі зазвичай відносять до збочень, які наразі не є природними феноменами, а з’являються в певних різновидах культур андеграунду або декадансу. Серед головних культурних табуювань цієї функції можна назвати переважним чином загальновизнані людством культурні заборони інцестуальних, гомосексуальних, орально-генітально-анальних, скотоложських, фетишистських, геронтофільських, педофільських та деяких інших статевих стосунків. На рівні соціальної комунікації табуюванню можуть підлягати нерівні майнові шлюби або кохання людей, що належать до різних суспільних прошарків. Репродуктивна функція, що набула неприродних, культурних форм свого прояву, також обумовлює виникнення специфічних культурних комунікацій між людьми. Сім’я, родові спільноти, племені об’єднання, а згодом – народності та нації, утворюють нові форми культурної диференціації суспільства.

Агресивна функція набуває культурного розвитку в межах створення штучних технічних засобів та самої організації ведення воєн, побудови військових угруповань, бойових строїв, окремих військових операцій та битв тощо. На індивідуальному рівні ця функція може набувати вигляду культу військової майстерності, двобоїв, дуелей або войовничості як такої тощо. Табуйовані форми агресивної функції в культурі відтворюються у вигляді різного розу заборон, що торкаються насильства та вбивства собі подібних, а каналізовані – у вигляді пом’якшених форм агресивної поведінки в межах спортивних змагань, де фігурують імітовані двобої (фехтування), або дії, що передбачають застосування таких термінів, як «перемога» чи «поразка».

Функція інформаційної передачі соціального досвіду на предметно-практичному рівні знаходить втілення в організації системи навчання та виховання, створенні матеріальних носіїв соціально значущої інформації (бібліотек, картотек, архівів), які теж потребують введення певних «зразків» нормативного характеру і яких мають дотримуватися представники даної культури. Крім того, ця функція отримує розвиток у створенні соціальних інституцій, покликаних сприяти розвиткові та нарощенню знання суспільства у різних галузях його діяльності, тобто, культивуванні науки та пізнання. Спеціалізація знання веде до певного каналізування його у той чи інший бік, у якому на даний момент більш зацікавлене суспільство, залишаючи не розробленим інші напрямки знань. Табуювання знання відбувається у різних формах тайнознавства, державних, бізнесових або релігійних таємницях різного плану, а також в окресленні певних заборонених зон знання, яке може бути відоме лише присвяченим. Особливістю даної функції підтримки життя виступає те, що вона є притаманною всім іншим функціям як їх складова частина, оскільки всі специфічні види діяльності людини, що отримали свого розвитку в культурних формах, мають відповідне інформаційне супроводження.

Соціально інституціалізовані форми перетвореної в культурі аліментарної, репродуктивної, агресивної та інформаційної функції в процесі структурної диференціації суспільства обумовлюють виникнення соціальної регуляції стосунків між людьми, які набувають вигляду соціальних законів, закріплених у спеціальних інформаційних системах, що реалізуються через інститут держави та функції, що їй притаманні. Крім того, що держава є регулятором трансформованих у культурі виробничих, статевих або агресивних функцій, вона сама постає як культурний чинник, що вводить певні нормативи як до згаданих сфер культурного буття людини, так і до самої себе. Внаслідок цього природний комплекс чинників та стимуляторів життєдіяльності людини, який, за словами Івана Франка, править світом – а саме, голод та любов, терпить принципову трансформацію і веде до створення культурно-соціалізованого шару реальності, який для кожної людини постає як об’єктивна, незалежна від неї дійсність.

Проте цими обставинами культурні перетворення не обмежуються. Поряд із соціально-виробничим субстратом опредмечених функцій людини в культурі відтворюється ще й ритуально-обрядова, значною мірою символізована реальність. Всі безпосередні зусилля людини по життєзабезпеченню супроводжуються діями, які не мають утілітарно-корисного значення і постають у вигляді своєрідної знаково-символічної «імітаційної» діяльності на рівні обрядово-ритуального світовідношення. Аграрно-календарні, мисливські та інші виробничі обряди супроводжували практичну енергозабезпечувальну діяльність людей протягом багатьох тисячоліть. Репродуктивна функція людини і взагалі, стадії її життєвого шляху теж осмислювалися в межах породильної, ініціальної, весільної та поховальної обрядовості. Агресивні дії людей на цьому рівні набули вигляду військових звичаїв та обрядів, кривавих жертвоприношень, ритуалізованих страт або тортур як у межах соціальних комунікацій, так і в межах інших видів обрядовості. Наприклад, тортурам піддавали ініціантів при проходженні ними обряду присвячення, криваві жертвоприношення супроводжували обряди аграрного циклу тощо. Інформаційне кодування обрядової діяльності знаходило прояв у формуванні знакових систем як ритуалу в цілому, так і окремих його елементів.

Між різними окультуреними функціями, як вони реалізовувалися в обряді, мало місце певне змішування. Ось чому контамінація кодів світоглядної свідомості знайшла тут прояв у поєднанні агресії та аліментарності у обряді кривавого жертвоприношення, агресивності та еротизму – в обряді вбивства на кромці поля чоловіка та жінки, що вступали тут у ритуалізований статевий зв’язок з метою передачі сил плодючості цьому полю, еротизму та інформаційності – в обряді передачі знання про «доросле» статеве життя ініціантам тощо.

Все це також призводило до виникнення особливого об’єктивного шару реальності, щоправда, такої, яка мала смислове значення лише для членів певної культурної системи. Однією з важливих особливостей цього рівня світовідношення було формування неприродного, уявного, удаваного, проте не менш значущого, ніж реальний світ, світу символічних чуттєво-надчуттєвих смислів. Водночас внаслідок відриву від обрядово-ритуального дійства цих смислів і перетворення їх у самостійну знакову систему формується новий, духовно-практичний рівень свідомості, який в своєму соціальному розвиткові складається у систему міфологічних, релігійних, фольклорних, митецьких утворень. Разом з цим культурного перетворення зазнають первинні емоційні форми, які «виростають» до форм людського світопереживання та високих людських почуттів. Світ людських почуттів охоплює найпотаємніші кутки її духовної організації, зафарблюючи їх у афективно-емоційні барвисті кольори любові та ненависті, надії та відчаю. Врешті решт саме завдяки культивуванню високої духовності в межах цього рівня світовідношення виникає феномен релігійної святості, складаються такі найвиразніші символи духовного самовизначення людини (мікросвіту), як Віра, Надія та Любов, а також культурного Універсуму (макросвіту), такі, як Дім, Поле, Храм. Через мистецтво людина відтворює ідеальні та віртуальні світи свого культурного буття як норми, а через мораль вносить до своєї культурної системи потужні чинники регулятивного перетворення природно-тваринного начала в у позитивно-людське, культивуючи людину в людині. Ці компоненти духовної культури в системі етичних норм та естетичного осягнення світу виступають як суто людські чинники, що визначають поведінку та аксіологію буття людини в світі, виступають як стимули та головні мотиви її світоорієнтації тощо. До цього «шару» об’єктивно сущої реальності світу культури додається ще й такий світ, що виникає в межах духовно-теоретичного знання.

Таким чином, людина, реалізуючи власний, притаманний лише їй спосіб життєпідтримки, створює довкола себе матеріальний та духовний світ «другої», «олюдненої» природи, яка, власно кажучи, природою вже називатися не може. Це вже не природний, а культурний світ, навіть тоді, якщо до поля її тяжіння залучаються суцільно природні, недоступні для людини речі, такі, як зірки або Космос в цілому. Завмираючи перед загадкою зоряного неба, людина вже самим цим актом робить його частиною власного світопереживання як емоційного схоплення невиразної таємниці, оскільки його утаємниченість не має ніякого значення для нього самого, а важлива радше лише для людини, що усвідомила цю потаємність.

Отже, як бачимо, в процесі соціально-культурного перетворення базисних життєвих функцій людство утворює своєрідний багатошаровий світ об’єктивних культурних форм. Саме завдяки ним людина знаходить своє неприродне укорінення в світі, оскільки замінює природне «підґрунтя» свого існування штучним продуктом власної життєдіяльності. Виникають принципово відмінні від природних феноменів «шари» реальності, до яких входить всі багатоманітні культурного буття людини в світі. За своїм змістом і суттю вони є витвором людини, опредмеченням її власного тіла, здібностей, духовних сил. Процес цього опредмечення здійснюється шляхом виходу людини за природою обумовлені межі, а сам процес цього виходу отримав назву трансцендування.