«Дерево» культури

О. С. Кирилюк

Різноманітні визначення культури відбивають ті чи інші реальні риси як цього феномена в цілому, так і окремих його форм. Запропонований мною підхід до розуміння культури з точки зору наявності в ній певних універсалій, що сходять до фундаментальних базисних функцій людини та є результатом культурного перетворення цих функцій і саме внаслідок цього «пронизують» усе смислове поле «універсуму культури», дозволяє, як на мене, зробити широкі концептуальні узагальнення щодо багаточисельних культурологічних схем, дефініцій культури та спроб її типологізації. Вочевидь всі розпорошені та різносистемні підходи до культури мають ґрунтуватися на певній спільній підставі, звернення до якої може використовуватися для проведення систематизації та теоретичного узагальнення існуючої мозаїчної картини.

Щоправда, треба відверто зазначити, що виконання КГП та світоглядними кодами функції культурних універсалій вряд чи можна назвати очевидним та ясним, через що виявлення їх структуроутворюючої щодо культурного дискурсу в цілому ролі потребує певних зусиль та впровадження викладеної вище спеціальної мови опису, а також окремих методологічних застережень та зауважень. Головна проблема полягає у тому, щоб прослідкувати процес розвитку ланцюжка, який йде від природних форм життєзабезпечення людини як живої, тварної істоти до найвищих злетів духу, розуму та почуттів людини.

Для пояснення цих закономірностей варто впровадити образне поняття «культурного дерева», корені якого лежать у площині онтології КГП, стовбур – у площині предметно-практичного світовідношення, а віти, гілки та квіти представити як уособлення обрядово-ритуального, практично-духовного та духовно-теоретичного ставлення людини до світу. Кожний з цих рівнів «дерева культури» має комплекс вертикальних зв’язків з «нижчими» та «вищими» шарами, який, проте, не заперечує наявності «горизонтальних» відносин між різними «вітами» та «гілками» цього дерева, що знаходить прояв у паралелізмі, аналогіях та навіть ідентичності культурних форм різних часів та народів. Проте введення принципу генетичної єдності всіх культурних форм («гілок», «квітів» та «віт») дає спроможність збагнути причини такої ідентичності та спорідненості різних культурних форм.

Постає питання, чи буде методологічно коректною з дослідницької точки зору спроба звести всі культурні форми до деяких «першочинників», що коріняться в некультурних, природних, або позакультурних сферах. Річ у тім, що окрім відомої з праць З. Фройда колізії між культурою та природними імпульсами (колізії, яка значною мірою була стимулюючим імпульсом розвитку багатьох культурних форм), всі інші суперечки між «гілками» «дерева культури» відбуваються у вигляді культурної взаємодії або антитезування. Наприклад, боротьба між двома народами, що належать до різних виробничих культур, простір яких розповсюджується на одну територію – це не тільки боротьба за виживання (КГП життя у аліментарному та агресивному кодах), але це й боротьба між різними типами культур (наприклад, скотарської та землеробської). Тому я наполягаю на принциповому запереченні тверджень про можливість редукції будь-якої культурної форми до якихось біологічних основ, хоча визнаю, що саме ці основи становлять предмет культурної, так би мовити, «культивації».

Об’єктивні культурні форми, котрі, як вже зазначалось, виступають джерелом соціалізації індивіда, виникають не на порожньому місці. Їх витоком є успадковані людиною як живою істотою функції життєзабезпечення, які, врешті решт, підпорядковані могутньому інстинкту збереження та подовження життя. Через становлення на їх підставі культурних форм в процесі трансцендування людини в світ відтворюється надзвичайно багата картина культурного буття людини в світі, ті чи інші фрагменти якої постають як предмет окремих культурологічних досліджень.

Якщо за всіма цими процесами спробувати простежити деяку спільність, то нам буде досить легко звести ту чи іншу культурну форму до певного рівня («гілки») «дерева культури». Поряд з цим наш підхід до інваріантних елементів культурних форм (універсалій культури) як категорій граничних підставин дає можливість майже «апріорно» передбачити наявність в кожнім з фрагментів «дерева культури» цих універсальних елементів, оскільки саме трансформовані функції життєпідтримки і становлять «каркас» тіла культури.

В межах цього підходу стає можливим установити не тільки антропологічну, але й культурну єдність людства, коли, як ми вже зазначали, народи відрізняться один від одного не тим, що вони роблять в культурній сфері, а тим, як вони це роблять. Культурну єдність людства детерміновано тотожністю функціонального асортименту культуротворчої діяльності людини як родової істоти, а розбіжності між культурами виникають внаслідок залучення до реалізації цих функцій відмінних одна від одної систем їх об’єктивації. Ідея полягає у тому, щоб усі різновиди культур зрозуміти як генетично пов’язані між собою як за витоками, так і за глибинною світоглядною структурою культурні формоутворення, котрі «виростають» з культивованих природних форм («коріння») у пишну крону величного дерева загальнолюдської культури. Ось чому різні культурологічні течії та школи можуть розглядатися як напрямки теоретичного дослідження певних фрагментів або аспектів цього єдиного феномену людської культури. У відповідності до змісту цих напрямків і проводиться типологізація часово та просторово визначених культурних форм або їх підсистем.

Аналіз архаїчних форм культур показує, що першою «абеткою», за допомогою якої осмислювався світ як у якісних, так і у кількісних вимірах, було власне тіло людини. Маніпуляції з тілом, його символічне тлумачення, екстраполяція на зовнішню реальність, роль у різних знакових системах (міфологічних, релігійних, обрядових тощо), нормативи тілесної красоти та потворності – все це складається у тілесну культуру тієї чи іншою людської спільноти. Підтримання нормальної життєдіяльності тіла за допомогою спеціальних засобів, методик та речовин, а також через гігієнічні заходи веде до утворення медичної культури. Фізична культура спрямована на штучний розвиток природних можливостей тіла, яка у своєму екстремальному вигляді набуває вигляду спортивної культури, якщо мова йде про спорт великих досягнень. Недарма штучне формування тіла за нормами краси та пропорційності зветься «культуризмом». Значну роль грає осмислення тілесної організації людини за законами краси у мистецтві. Сучасна масова культура або молодіжні субкультурні форми культивування тілесної організації перетворили навіть у культ тіла, який затьмарив духовно-естетичне начало і висунув на передній план тваринно-фізіологічні аспекти тіла, до того ж відверто кодовані агресивністю та сексуальністю. Проте і цей варіант культурного перетворення тілесної організації людини залишається в межах культури, як би її не називали (низька, плебейська, масова тощо).

Трансцендування людини в світ та створення штучних засобів підтримки життя через діяльне світоперетворення з метою здобуття енергії та речовини (аліментарна функція у її широкому значенні) утворило потужній шар окультуреної об’єктивності, яка об’єднується загальною назвою матеріальної культури. До неї входить весь той масив штучно створених або трансформованих культурою природних речей, які у той чи інший спосіб залучені до підтримки життя людини, а також до його «оздоблення» та комфортності. Серед них можна бачити безпосередні форми «в-тілення» людини в світ як створення її другого, неорганічного тіла (одяг, житло, знаряддя праці, техніка взагалі), так більш опосередковані форми, які виникають на підставі соціальних комунікацій. Відтворення певного індивідуального або колективного термального мікросередовища обумовлює виникнення культури одягу та житла, а більш широко – культури будівництва в цілому, де культурно-просторовій та символічній організації підлягає вже не тільки окрема хата, але й село, місто або цілий ландшафт.

Специфікою матеріальної культури у тому її аспекті, що є предметом культурології, є розділення в ній предметно-практичного й культурно-світоглядного змісту речей. Останній торкається їх функцій, семантики та символіки в системі загальних світоглядних орієнтирів тієї чи іншої культури. Олюднений світ – це Космос людського буття, через що всі речі, які залучались до цього Космосу, набували такого важливого, глобального статусу.

Важливо зазначити, що матеріальна культура – це не проста сукупність бездушних речей, які покликані задовольняти потреби людини. Як елемент культурного буття людини, кожна, навіть утилітарна річ, в усіх культурах минулого несла велике світоглядне навантаження і саме в цьому сенсі вони були універсально-культурно семантизовані. В межах цих своїх значень конкретні предмети домашнього побуту, одяг, житло, церковні споруди, села та міста насичуються смисложиттєвими значеннями, втілюючи у собі ідеї добробуту, життя, духовності.

Мистецтво (як «текне», техніка) природоперетворення породжує специфічні форми технічної культури. Тому ми говоримо про «культуру виробництва», «агрокультуру», «промислову», «мисливську», «рибальську», «ремісницьку» «індустріальну», «постіндустріальну» культури тощо. Певні типи культур можуть піддаватися ще більш детальній класифікації, коли, скажімо, мова йде про гончарство, де за чіткими ознаками гончарних виробів проводять загальну типологізацію деяких давніх культур взагалі (типу «культура шнуркової кераміки» та інші). В загальносуспільному значенні предметно-діяльнісне перетворення природи породжує специфічні форми виробничої культури, яка на рівні безпосередніх трудових операцій знаходить прояв у культурі виробництва або культурі праці. Ці типи культури передбачають не тільки відповідну рівню розвитку продуктивних сил технологічну озброєність праці, але й високий рівень техніко-організаційного забезпечення цього процесу. Отже, тут ми можемо говорити про технологічну та техніко-організаційну культури. Але сучасне виробництво важко уявити без належного фінансово-економічного забезпечення та обґрунтування, управління та організації. Тому виникають і такі сфери культурної регуляції діяльності людини, які охоплюються поняттям економічної та управлінської культури, культури менеджменту взагалі, функцією яких є організація просування виробленої продукції до споживача, розробка технічної та маркетингової політики, реклама та підвищення конкурентоспроможності товарів. Обов’язковими вимогами до сучасного фахівця є також висока культура ділових стосунків, ділового етикету тощо.

В процесі перетворення природи людина, задовольняючи свої потреби в речовині, енергії та умовах життя взагалі, робить сам загальний об’єкт своєї діяльності, природу, предметом спеціального культурного регулювання. Порушення збалансованого відношення виробництва та природи обумовлює формування особливих форм культурної регуляції природокористування і веде до утворення екологічної культури або культури природокористування. Одним із заходів, що включено до цієї культури, є, наприклад, повернення використаних природних зон до їх «первісного» стану, їх рекультивація.

Розвиток культурних форм другої базисної функції людини – подовження роду, на рівні предметно-практичного світовідношення породжує систему культурних типів, що виникають на базі родинних стосунків та стосунків в сім’ї як соціальному інституті. Цьому універсальному культурному феномену відповідає культура сімейних відносин. Людські спільноти, що виникають внаслідок реалізації двох згаданих функцій людини, також дають окремі культурні форми, що набувають значення окремих культурних типів. Мова йде, зокрема, про регуляцію відносин між різними економічними соціальними групами, етносами та націями, а також між інститутами, що виникають на підставі культурної трансформації всіх базисних функцій в державному устрої. Відповідно до цього можна говорити про культуру міжнаціональних та міжкласових відносин, а більш широко, при прийнятті до уваги владних функцій держави, про політичну культуру. Нормативні аспекти культури у міждержавних стосунках знаходять прояв у культивації норм міжнародного співжиття і цивілізованості в цілому (інтегральна культура окремих цивілізацій). Нормативне культурне регулювання відносин, що стосуються майнових, владних, виробничих, родинних та інших відносин у суспільстві, формування юридичних законів, що стоять на захисті життя, здоров’я, гідності та прав кожної людини дає правову та юридичну культури.

Отже, внаслідок культурного розвитку фундаментальних функцій життєпідтримки людини та утворення на їх основі людських спільнот на предметно-практичному рівні світовідношення виникає ціла низка об’єктивно сущих культурних форм, яких можна розглядати і як сферу докладання людської діяльності, і як саму діяльність, і як її результат. На підставі розгляду цих окремих форм культури здійснюється певна типологізація даного сектору буття людині в культурі як такій.

Обрядово-ритуальний рівень світовідношення трансформує вітальні функції людини ще в один культурний тип, зміст якого становить предмет вивчення спеціальних культурологічних напрямків. Тут людина не просто діє, здобуваючи собі засоби до життя, а начебто «подвоює» світ, дублюючи свою предметну діяльність і часто витрачаючи на ці імітаційні форми символічного дійства значно більше сил, аніж це має місце в практичній дії. Універсально-культурний момент реалізується тут в обрядах життєвого циклу (породілля, хрестини, ініціація, весілля, похорон тощо), релігійних, календарних, соціально-виробничих та інших обрядах. Оскільки жодна природна істота не має ритуалів та обрядів, про них можна говорити як про специфічно людських спосіб засвоєння світу в межах особливої, обрядово-ритуальної культури.

Практично-духовний рівень світовідношення обумовлює виникнення таких культурних форм, які об’єднуються в клас духовної культури взагалі. До її головних типів відносять міф, релігію, фольклор, мистецтво, літературу та мораль. Цей рівень світовідношення породжує той предметний світ самоусвідомлення людини, який часто-густо ототожнюється з культурою взагалі. В його рамках людина культивує прийоми, засоби і форми духовного засвоєння світу в межах вироблених тією чи іншою конкретною культурою нормативів та цінностей. Недаремно одна з форм духовно-практичного ставлення людини до світу розуміється перш за все як культ. Ці форми культурної свідомості, які є близькими до емоційно-вольових та чуттєво-пристрасних елементів людської духовності, створюють такі об’єктивні «шари» реальності, які пронизано людськими смислами та почуттями.

Духовно-теоретичний рівень світовідношення також охоплюється загальним поняттям духовної культури, але на відміну від попереднього типу духовного розуміння світу воно тут переважно позбавлено емоційно-чуттєвої забарвленості, з нього еліміновано інтимні людські особистісні риси. Це – власно кажучи, теоретична свідомість, яка у своїх вищих формах постає як рефлексивна свідомість, що робить предметом свого розгляду не тільки всі попередні культурні форми, а й себе саму.

Проте теоретичне осягнення світу не відбувається у культурному вакуумі. Будь який теоретичний процес обумовлено не тільки практичними, соціально-історичними але й культурно-світоглядними чинниками. Ось чому одним з напрямків культурологічних досліджень є такий, що розглядає співвідношення науки та культури, виявляє вплив культурного середовища на процес розвитку науки, вводить в теоретико-пізнавальні конструкції культурне підґрунтя і говорить про своєрідну епістемологію культури, розмежовуючи її від власно гносеології.

Разом з цим культивації піддається і гносеологічний процес, оскільки протягом століть людство розвивало культуру наукового дослідження. Поряд із культурою пізнання поступово формувалася система спеціально створених засобів передачі суспільно значущої інформації новим поколінням. В межах культури освіти свого розвитку набула і більш широка система передачі інформації культурно-нормативного плану, яка має бути засвоєною прийдешніми генераціями і стати нормою їх поведінки – педагогічна культура. Не менш велику увагу людство приділяло також і створенню культурних засобів збереженні інформації, культивуючи писемність, друкарство, зберігаючи джерела інформації (бібліотеки, музеї, архіви тощо). Саме через це писемна культура якісно відрізняється від культур неписьменних народів. З цими видами культурних форм тісно пов’язані специфічні засоби розповсюдження, здобуття та передачі інформації в мовній культурі та культурі мислення.

Переліченими культурними формами все багатство культури, безумовно, не вичерпується. Одначе ми і не ставили за мету дати повну номенклатуру культурних типів. Важливо було лише окреслити загальний принцип розуміння культурних утворень як похідних від генерального їх джерела – буття людини в світі, спрямованого на створення штучних, культивованих умов для життя і самого людського життя в цілому. Слід зазначити, що всі ці «гілки» «культурного дерева» не є ізольованими та самодостатніми елементами феномену культури. Між ними існує певний диахронний та синхронний зв’язок, що знаходить прояв у запозиченнях, взаємних впливах, переходах тощо. Так, наприклад, міфологічна свідомість як форма практично-духовного засвоєння світу має безпосередній генетичний зв’язок з обрядовістю, а міфологічні елементи можуть бути запозичені мистецтвом або літературою. Тому кожна епоха на кожний окремий час свого існування в межах тієї чи іншої локальної або національної культури постає як певний моноліт, або, якщо продовжувати нашу аналогію з «деревом культури», як цілісний живий організм, всі «органи» якого підпорядковані єдиному процеси життєпідтримки.

Інтегрованим покажчиком такої цілісності виступає світоглядна культура певних часів та певних географій, яка ґрунтується на сукупності усіх органічно пов’язаних між собою частин даної культури. Єдине джерело, фази та чинники розвитку даних цілісних культур дають підставу сподіватися, що кожний з її рівнів, як і будь-яка конкретна «гілка», тією чи іншою мірою містить в собі універсально-культурні інваріанти як віддзеркалення загальнолюдського способу буття в культурі, що робить історично обмежені культури спорідненими компонентами мозаїчної, строкатої, багатобарвної загальносвітової культури людства.