Один з них

Олександр Швець

Ми з вами, чорнобильці

Він прийшов до редакції ні світ ні зоря. Сів біля столу в холі. Довго придивлявся до людей, що проходили повз нього, і стискав у руках, очевидно, заздалегідь приготовленого листа, ніби не зважуючись розлучитися з ним.

Він не був схожий на звичайних відвідувачів редакції. Ні на по-діловому енергійних наших позаштатних авторів, які кудись вічно поспішають, ні на людей, які щодня звертаються до нас із якимись повсякденними питаннями.

Ми познайомились.

– Олексій Олександрович Кучменко, – відрекомендувався він, м’яко відповівши на потиск руки. – Начальник лабораторії Чорнобильського монтажного управління тресту «Південтеплоенергомонтаж».

На якусь мить у кабінеті запанувала тиша. Потім, насилу переборовши ніяковість, він заговорив спокійно, але швидко, ніби побоюючись, що його раптом переб’ють, не вислухають:

– Вибачте, я вперше в житті написав до газети листа. З товаришами, жителями Прип’яті. Ми тут просимо подякувати працівникам кардіологічного відділення Київської клінічної лікарні № 3. За рекомендацією медичних закладів у 30-кілометровій зоні та за направленням своїх трудових колективів ми, відпрацювавши перші дні після аварії на ліквідації її наслідків, прибули для обстеження в цю лікарню. Ми знали про те, що вся країна турбується про долю чорнобильців. А тут ми переконалися в цьому наочно, відчули це на собі. Київські лікарі, нянечки, медсестри так душевно, з таким теплом допомагали нам відновлювати сили, що, знаєте, важко підшукати слова вдячності їм за все зроблене для нас. Ми ніколи не забудемо, як вони (хоча, звичайно ж, харчування було організовано добре) намагалися порадувати нас чимось смачненьким, домашнім. То хтось принесе домашнього варення, то хтось млинців напече. І квіти… Щодня вони приносили в палати свіжі квіти. Дуже хочеться, щоб кияни знали про нашу вдячність завідуючій кардіологічним відділенням Л.А.Березіній, лікарям Л.М.Лукасевич та І.М.Захаровій, доценту кафедри терапії медінституту Л.Ф.Конопльовій, медсестрам Н.А.Симоновій, Л.В.Короткій, С.М.Слесаренко та багатьом іншим. Дякуємо їм за чуйність та увагу до своїх підопічних. Земний їм від нас уклін.

Олексій Олександрович прощався з почуттям виконаного обов’язку. Впевнений, точно так само покидав він своє робоче місце в Прип’яті, вирушаючи з товаришами до Києва. Ця дивовижна впевненість в собі, доброта та піклування про інших, часом незнайомих людей, мені була вже знайома. Буваючи в Прип’яті та Чорнобилі і зустрічаючись там з учасниками робіт по ліквідації наслідків аварії – з будівельниками, військовослужбовцями, медиками, співробітниками органів внутрішніх справ, я дуже часто переконувався в тому, які прекрасні та великодушні ці люди, що в хвилину небезпеки забувають часом про себе, але пам’ятають про тих, заради кого вони здійснюють свою щоденну нелегку працю.

Дивуватися тут нема чому. Олексій Олександрович Кучменко – один з них.

Вечірній Київ, 1986 р., 9.06, № 132 (12747).