Одна сім’я
Майя Виноградова, громадський кореспондент
Радянський характер
На той день засідання профкому не планувалося. Та всі, мов за командою, з’явилися в обідню перерву у свій «бойовий штаб». Щойно в пресі з’явилося повідомлення про відкриття рахунку № 904.
Слова попросив слюсар цеху технічних фабрикатів В.П.Синельниченко. До нього прислуховуються завжди з особливою увагою: Володимир Павлович, – один із «старійшин» профкому м’ясокомбінату. І річ зовсім не у вікові – в пенсіонерах поки що не рахується. Та й не тільки роки визначають старшинство.
Йому виповнилось п’ятнадцять, коли почалась війна. Зовсім хлопчиськом був, коли вступав у винищувальний батальйон. Направили його на оборонні роботи. Розвантажував вагони з боєприпасами, копав протитанкові рови та бліндажі, різав дерен для маскування гармат.
У сімнадцять пішов на фронт. На війні, як на війні… І кров, і смерть поруч.
Багато бойових друзів Володимира Павловича назавжди залишилися на дорогах війни в братських могилах. Він пам’ятає всіх поіменно. Вони стали його совістю…
– Я вважаю: якщо радість на всіх одна, на всіх і біда одна. Так було на фронті, – колишній солдат помовчав, згадуючи минуле, його не перебивали. Кожен розумів почуття фронтовика. Тому що відчував те саме: біда чорнобильців – спільна біда. – І ми зобов’язані подати руку допомоги, – продовжував Володимир Павлович.
– Якщо кожен з нас відпрацює лише один день на рахунок № 904, ми допоможемо швидше ліквідувати наслідки аварії.
На робітничих зборах у виробничих підрозділах комбінату ініціативу фронтовика першими підтримали люди старшого покоління, на долю яких випали суворі випробування, – ветерани Великої Вітчизняної війни бригадир слюсарів газового господарства комуніст Григорій Федорович Поминовський, слюсар механічного цеху, член профкому Іван Несторович Здоренко та багато-багато інших. Їхній приклад наслідували всі. На рахунок № 904 від колективу підприємства вже надійшло близько 10 тисяч карбованців.
Заяву з проханням переказати свою місячну зарплату у фонд допомоги чорнобильцям в один день подали слюсар-ремонтник компресорного цеху, секретар комсомольської організації відділу головного механіка Валерій Шрамко та начальник дільниці ремонтно-будівельного управління комбінату Анатолій Іванович Корнієнко.
Різні це люди. І за характером, і за долями. Анатолій Іванович народився в грізному сорок другому, а Валерій – уже через шістнадцять років після салюту Перемоги. Але вчинили однаково. Як диктувала совість радянської людини, вихованої на подвигах Миколи Островського та молодогвардійців, на прикладі батьків.
Батько Анатолія Івановича – кадровий військовий, комуніст, учасник Великої Вітчизняної. Сином полку в суворі воєнні роки був батько Валерія. І те почуття відповідальності за свою Батьківщину, яким жили батьки, родовою рисою об’єднало їхніх синів.
Минулого року комсомольці відділу головного механіка обрали Валерія своїм ватажком. Обрали не випадково. Є в ньому та ідейна переконаність, відповідальність за спільну справу, уміння організувати людей і повести їх за собою, – ті риси, які необхідні комсомольському керівнику. Це, як естафету, перейняв від матері, яка все життя пропрацювала вчителькою. Не зупиняється Валерій на півдорозі до мети. До служби в армії закінчив технікум, отримав фах техніка-механіка. Зараз без відриву від виробництва продовжує навчання в інституті.
Комсомольським активістом був і Анатолій Корніенко. Коли вчився в Харківському гірничому інституті, став членом бригади сприяння міліції. Свої організаторські та педагогічні здібності реалізував у роботі з неповнолітніми з неблагополучних сімей. Пізніше, будучи начальником відділу проектного інституту, очолив перший у Харкові військово-спортивний табір.
П’ятнадцять років трудиться Анатолій Іванович в ремонтно-будівельному управлінні комбінату. Колектив дільниці, який він очолює, поки що єдиний в управлінні працює за бригадним методом із застосуванням коефіцієнта трудової участі. Зумів керівник згуртувати міцне ядро, яке і визначає моральний, психологічний клімат у колективі. Звідси – ударні темпи та висока якість капітального ремонту будівель і споруд комбінату.
Та, певно, найскладніший іспит здавав у ці дні бригадир залізничної дільниці Григорій Андрійович Мудряк – ровесник Великої Перемоги. З 15 травня по 5 червня він безпосередньо брав участь у ліквідації наслідків аварії. Нещодавно на комбінат прийшов лист від керівництва підрозділу [1], в якому трудився Григорій Андрійович: «Працюючи в особливо небезпечній зоні, Г.А.Мудряк виявив героїзм і дисциплінованість. Немає сумніву, що такі люди, як він, готові на будь-який подвиг, навіть на самопожертву в ім’я нашої Батьківщини».
Сам же Григорій Андрійович на розпити товаришів відповів:
– У кожного з нас є громадянський обов’язок перед Батьківщиною, народом. Якщо знаєш, що справа, яку виконуєш, необхідна людям, не думаєш про труднощі, не помічаєш їх. Та й самі ви повторюєте завжди: якщо не я, то хто ж?
Вечірній Київ, 1986 р., 18.07, № 166 (12781).
[1] Отже, його мобілізували із запасу.