Рідні серед рідних

О.Болясний. спец.кор.«Київської правди». Литовська РСР – Київ

Спосіб життя – радянський

Силу цього принципу нашого суспільства повною мірою відчули на собі евакуйовані із зони Чорнобильської АЕС виробничники, які раніше трудилися на прип’ятському радіозаводі «Юпітер», а тепер тепло прийняті, оточені піклуванням на Вільнюському заводі радіовимірювальних приладів імені 60-річчя Жовтня.

– Лабос рітас! (Доброго ранку!). Лабо дено! (Добрий день!), – зустрічають прип’ятчан у заводських цехах, відділах, лабораторіях.

Це не єдині литовські слова, що стали вже знайомими і зрозумілими нашим землякам, які ось вже півтора місяця трудяться на одному з найбільших підприємств столиці братньої республіки. Переселенців прийняли справді як рідних, оточили увагою, турботою. Питання, пов’язані з їх влаштуванням, налагодженням побуту, тримають на контролі і в ЦК Компартії Литви, і у Вільнюському міськкомі партії.

…Коли невдовзі після аварії на Чорнобильській АЕС генерального директора вільнюського виробничого об’єднання, делегата 27 з’їзду КПРС О.О.Бурденка запитали телефоном з союзного галузевого міністерства, чи зможе підприємство прийняти у себе евакуйованих з небезпечної зони виробничників спорідненого прип’ятського заводу, Октябрь Осипович, не вагаючись, відповів: «Звичайно».

Незабаром приїхали перші вісім чоловік, наступного дня – ще двоє, потім – відразу 12 чоловік. Наприкінці травня вільнюське підприємство прийняло вже понад 140 робітників і спеціалістів з «Юпітера», решту прийняли інші підприємства галузі. Серед прибулих у Вільнюс було 43 сім’ї, діти, пенсіонери. Люди приїхали втомлені від усього пережитого. Всіх треба було якомога швидше розмістити, забезпечити належними побутовими умовами, роботою, дошкільнят влаштувати у ясла, дитячі садки. Одне слово, належало створити таку атмосферу, щоб прип’ятські колеги якомога швидше відчули себе як вдома.

Непросто було все це зробити. Раз у раз виникали найнесподіваніші проблеми. Скажімо, така. Заводський готель, у якому спершу розміщали прибулих, знаходиться у тому районі міста, де саме на той момент здійснювали профілактику мережі гарячого водопостачання. Та, дізнавшись про прибуття виробничників з Прип’яті, робітники водоканалу, продовживши свій робочий день, достроково завершили ремонтні роботи і підключили гарячу воду [1]. Відтак для прибулих вдалося, не гаючи часу, організувати лазню.

Та більшість клопотів випало, звичайно, колективу заводу. Для координації робіт по прийому, працевлаштуванню і матеріальному забезпеченню прип’ятчан на підприємстві створили оперативний штаб. Евакуйованих забезпечили триразовим харчуванням у заводській їдальні, у тому числі й дієтичним. Кожному виділили – теж безплатно – одяг, взуття.

Але цим допомога литовських друзів не обмежилась. Якось О.О.Бурденко запросив на завод керівників семи інших підприємств міста, що випускають товари народного споживання. Розповів їм про прип’ятчан, про те, що для них вже зроблено, про їхні потреби. А потім запропонував: ваші колективи перераховують кошти у фонд допомоги чорнобильцям. А що, як на ці гроші ви викупите певну кількість вироблюваних на ваших же підприємствах товарів, що потрібні евакуйованим?

Гостям ця пропозиція сподобалась. Невдовзі на завод почали надходити товари для прип’ятчан. З фабрики «Вілія» – модний верхній шерстяний трикотаж, з «Спарти» – футболки, майки, шкарпетково-панчішні вироби. Верстатобудівний завод «Жальгіріс» надіслав власного виробництва чоловічі парасольки, господарські сумки, а фабрика шкіргалантереї імені Е.Ейдукявічуса – жіночі рукавички, сумочки, чемодани. Не забули й про наймолодших – речі для них поступили з фабрики «Лялія», а для прип’ятських жінок на фабриці індивідуального пошиття одягу «Рамуне» швеї у стислі строки виготовили сучасні модні костюми, причому врахували смак кожної жінки.

– Та найперша наша турбота, звичайно, про евакуйованих дітей, – розповів голова профкому підприємства Г.Я.Шостак. – Частина їх ще з Київщини відправилась на літній відпочинок у піонерські табори південних областей України, а тих, хто прибув з батьками до нас, ми влаштували у заводський піонерський табір «Салют», що діє на околиці Вільнюса, у мальовничому куточку на березі річки Неріс.

Недавно всіх евакуйованих, які працюють на головному підприємстві об’єднання, – у Вільнюсі – перевели жити у щойно відремонтований заводський гуртожиток, де для них виділили цілий поверх. Для кожної сім’ї – окрему кімнату, телевізори, холодильники, для одинаків – кімнати на двох-трьох. Не гірші умови створили і для тих, хто виявив бажання трудитись на філіалах об’єднання.

– Важко висловити вдячність цьому колективу за все, що для нас тут зроблено, – поділився думками колишній заступник головного інженера заводу «Юпітер», а тепер – заступник головного технолога вільнюського підприємства А.З.Нагайцев, якому доручено керівництво евакуйованими. – Влаштували як належить і нас, і наші сім’ї. Навіть цілі династії прип’ятчан тут працюють. От, скажімо, сім’я Золотухіних. Батько – Олексій Романович – трудиться наладчиком, його дружина Тамара Григорівна – комплектувальницею, а син Юрій – слюсарем у тому ж цеху, що й батько. І цей приклад не єдиний. Не гостями відчуваємо ми себе тут, а повноправними членами колективу. Наші комуністи з перших же днів активно включились у роботу заводської партарганізації.

Нині об’єднання вступило у відповідальний період – освоєння випуску унікальних мікропроцесорних комплексів для діагностики серцево-судинних захворювань, причому в такій кількості, якої буде достатньо для здійснення загальної диспансеризації населення нашої країни. Отже, роботи вистачить для всіх, і наші земляки теж не стоять осторонь цієї справи. Коли їм стало відомо, що на одному з філіалів об’єднання ось вже тривалий час не вистачає пресувальників, група прип’ятських робітників цього профілю виявила бажання переїхати туди разом з своїми сім’ями. Відтак одне з серйозних «вузьких» місць на виробництві було розв’язано.

Після трудового дня прип’ятчани часто збираються всі разом. Обговорюють поточні справи, зустрічаються з керівниками підприємства. Мені довелось побувати на одному з таких вечорів. Він був організований адміністрацією, парткомом та профкомом об’єднання у безалкогольному ресторані «Спарнай», де часто проводяться культмасові заходи. Посмішки, теплі слова, цікаві виступи самодіяльних митців, українські й литовські народні пісні створювали справді дружню, невимушену атмосферу. А коли генеральний директор об’єднання О.О.Бурденко оголосив, що останній медичний огляд прип’ятчан засвідчив абсолютно нормальний стан їх здоров’я, зал вибухнув оплесками. Значить, позаду хвилювання, значить, не марним виявилось все, зроблене колективом для колег з Прип’яті.

Як і в усій нашій країні, – у Радянській Литві дедалі виразніше проявляється прагнення трудівників зробити і свій внесок у якнайшвидшу ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Недавно у нашу область прибула вже третя група водіїв тресту «Литбудтранс» для перевезення вантажів з Вишгородського заводу залізобетонних виробів у район аварії. У стислі строки, працюючи і в неробочий час, виконав замовлення чорнобильських енергетиків один з колективів столиці Литви, який відправив на Київщину кілька вагонів з агрегатами і трансформаторами. Свій денний заробіток у фонд допомоги чорнобильцям перерахував колектив плавбазн «Рибацька слава» Клайпедського рефрижераторного флоту, який знаходиться нині у Південно-Східній Атлантиці. Понад 8600 карбованців – всю премію, одержану за перемогу в соціалістичному змаганні за підсумками першого кварталу, надіслав колектив відомого у Литві тельшяйського трикотажного виробничого об’єднання «Мастіс». А водії автоколони № 6 Вільнюського АТП-1 Іонас Степанавічус, Рудольф Стагіс, Олександр Апанович та Генріх Карпецький, визнані кращими водіями міжнародних перевезень за підсумками минулого року, вирішили віддати у цей фонд премії, якими їх нагородив Міжнародний союз автомобільного транспорту.

Таких повідомлень сотні, тисячі. Вони ще раз розкривають широту душі радянського народу, життєвість принципу нашого суспільства: людина людині – друг, товариш і брат.

Київська правда, 1986 р., 22.07, № 171 (18653).

[1] В СССР навіть елементарна гаряча вода може стати приводом для героїзму. Див.також “Трагедия и мужество” під 6.09.1986 р.

У скороченому вигляді ця стаття була надрукована автором ще раз: “Плече надійне друга” під 23.09.1986 р.