Розповісти про подвиг

О.Храбров, лектор-міжнародник міської та обласної організацій товариства «Знання»

Точка зору

Мабуть, кожен з нас у дні тривоги і гордості за людей Чорнобиля хотів бути поряд з ними. Розділити їх біль, ділом допомогти, підтримати. Що ж стосується нас, лекторів, то, крім чисто людських емоцій, тут приєднувалося ще й почуття професійного обов’язку.

На мою думку, головне в нашій роботі – точно і глибоко знати свій предмет. І це не просто якесь побажання, це те, від чого прямо залежить – почують нас слухачі чи залишаться байдужими.

Тож, зрозуміло, я не уявляв собі, як зможу говорити у виступах про ліквідацію наслідків аварії, про будні, настрій людей, евакуйованих з 30-кілометрової зони, не побувавши там, не побачивши на власні очі, не відчувши все своїм серцем.

Пішов в обласну організацію товариства «Знання», взяв відрядження, і ось я у Бородянці.

Доти я детально знайомився з усім, що писали наші газети, повідомляли радіо, телебачення, був уже, так би мовити, підготовленим. Але інша справа особисті враження.

Почну з того, що програма була дуже насиченою: участь у науково-практичній конференції пропагандистів і керівників політнавчання, яку провели спільно Чорнобильський і Бородянський райкоми партії, виступи в трудових колективах, зустрічі з людьми.

Не можу без хвилювання згадувати розмову з трудівниками радгоспу «Прип’ятський». В переповненому клубі на одній із тваринницьких ферм я розповідав про становище в Чорнобилі, торкнувся того, до яких спекуляцій вдаються західні радіоголоси, щоб розхитати нашу стійкість, посіяти зневіру, паніку. Як часто буває після лекцій, не розходилися відразу: з’явилися питання, зав’язалася розмова. І я знов був глибоко зворушений патріотизмом, відданістю наших людей. В їх словах не було розгубленості, песимізму. Спокій, діловитість, мужність і одне лише прохання – скажіть у Києві, ми працюватимемо, зробимо все-все, що від нас залежить. Усе, щоб скоріше повернутися.

Такий же настрій і в трудівників колгоспу «Дружба». Розмовляючи з ними, коли і відчув стурбованість, то йшла вона від бажання, щоб господарство, тимчасово розташоване на території Бородянського району, могло працювати ще краще.

Тож як після всього побаченого не пройнятися повагою до людей, які в небувалій, складній ситуації не здригнулися, вистояли, виявили кращі риси характеру радянської людини. І я думаю, що мій обов’язок, найперший обов’язок лектора, зробити все, щоб про їх подвиг, буденний героїзм дізналося якомога більше людей.

Прапор комунізму, 1986 р., 22.07, № 172 (2568).