Вогонь на себе

Леонід Даєн

Розповідь про звитяжців Чорнобиля – Леоніда Телятникова та його мужніх побратимів

Леонід повертався додому з відпустки.

Неблизький шлях від Кустанаю до Києва. Ритмічно постукують на рейках колеса поїзда. За вікном простягаються безкраї казахстанські степи, синіють волзькі простори, вруняться ніжно-смарагдовою озиминою українські степи. Годинами не відходить невисокий худорлявий пасажир від напіввідкритого віконця. Милується красою рідної землі, вбирає на повні груди духмяне весняне повітря. І від цієї неповторної панорами, від квітневих пахощів солодко паморочиться в голові.

Л.П.Телятников

Його переповнює щасливе відчуття подвійної радості.

По-перше, вдалося, нарешті, побувати в рідних кустанайських краях. Побачився з батьками, сестрами, друзями. Він давно збирався провідати їх. Проте все щось перешкоджало. То четвертий блок на станції пускали, і довелося перенести відпустку на наступний рік. То домашні турботи ставали на заваді. І ось здійснив мрію. Вражень словами не передати. Друга причина піднесеного настрою – трепетне очікування скорої зустрічі в тепер уже рідному місті Прип’яті з Ларисою, дружиною, та Олежком і Михайликом, синочками-школяриками. Він так горнеться до них серцем. І вони платять йому такою ж щирою любов’ю.

Зворушлива зустріч вдома.

– А ми гадали, – мовить Лариса, ніжно дивлячись на чоловіка, – що ти на день раніше приїдеш. Що не кажи, а вчора ж твоє свято було. День працівників пожежної охорони.

– Сам поривався. Думав зустрітися з товаришами. Не вийшло.

– Знаєш, Льоню, а вчора фільм про пожежників показували по телебаченню. «Тривожна неділя», здається, називається. Хороша картина. Про мужність.

І заходилася оповідати подробиці.

Це було 18 квітня 1986 року.

У Леоніда Телятникова ще лишалося десять днів відпустки. Чи міг він, слухаючи кіносюжет «Тривожної неділі», передбачати, що буквально через лічені дні доведеться йому самому стати безпосереднім учасником найтривожнішої і найдраматичнішої суботи? І що він виявиться в розбурханому епіцентрі подій, у вирі вогненної стихії. І що разом з друзями він, відпускник, цьому вихору полум’я, яке невтримним, пружним струменем вихопилось у нічне небо над реактором, протиставить усю свою волю, майстерність.

У тих стрімких, мов блискавка, і нескінченних, мов вічність, хвилинах і годинах двобою з грізно-багряним шквалом, на грані життя і смерті, рельєфно сконцентрувалася вся його людська сутність, вся висота духу і вірність обов’язку. Вихований у працьовитій багатодітній сім’ї, син учасника Великої Вітчизняної, він не звик до гучної патетики. Святе слово «подвиг» згадував, лише коли йшлося про військову доблесть солдатів нашої Перемоги. А цей нерівний нічний поєдинок з шаленим напором вогняно-червоного смерчу сприйняв як звичайну роботу пожежника, котру треба виконати чітко, надійно, професійно грамотно.

Цього вимагав його фах. Так диктував досвід висококваліфікованого спеціаліста.

Чи знали Леонід Телятников, його товариші на що йшли, чи усвідомлювали ступінь риску? Безперечно. Адже крім несамовитого полум’я, що оточувало їх звивисто щільним кільцем, кидалося на них рвучкими щупальцями-язиками, вибурхувало розжареною, вулканною лавою гарячого бітуму, стискувало горло важкими, отруйливими хмарами диму, – крім усього цього існував ще один, набагато підступніший і небезпечніший, невидимий ворог – радіація. Тільки в перші хвилини вони гадали, що мають справу лише з традиційним супротивником – вогнем. Уже невдовзі все стало ясно. Дозиметри повідали страшну, трагічну правду.

Автограф Л.П.Телятникова

Але вони не здригнулися. Не відступили. Бо тепер ще чіткіше усвідомлювали масштаби навислої загрози. Знали, яка ставка в їхній боротьбі з полум’ям. Розуміли: якщо не зіб’ють його з сусіднього третього реактора, якщо ненажерливий жадібний спрут прорветься далі, тоді… Вони першими прийняли вогонь на себе, прикрили, нас, стали на повний зріст супроти біди. Інакше… Чи треба говорити про можливі наслідки, радіус зони?..

– Розумієте, клекотало ціле море вогню, – згадує тепер Телятников.

Кілька днів тому, після лікування в Московській клінічній лікарні № 6 і підмосковному санаторії Луньово, він з дружиною приїхав у Київ. Разом з фотокореспондентом ми зустрілись у їхніх родичів на Оболоні. Леонід Петрович у темно-сірому костюмі, з акуратно пов’язаною червоною краваткою. Рухливий, швидкий, він легко, майже безшумно походжає по кімнаті. Наближається до вікна, кидає погляд на сусідні білокам’яні будинки, яскраву зелень дерев. По обличчю ковзає перелітна тінь миттєвої думки чи спогаду. Від щедрого липневого сонця щоразу мружить світло-зелені очі. Доводилося раніше бачити його на фотографіях. В житті 35-річний майор Телятников здається значно молодшим. Яке воно виразне. На ньому ціла гама почуттів. І змінюються вони досить швидко.

Ось він розповідає про Олежка і Михайлика, які відпочивають в «Артеку», і кожна клітинка обличчя випромінює ніжність.

– Це ж треба, щоб такий збіг, – посміхається. – Недавно листа надіслали синочки. Пишуть: знайшли в одній з книг піонертабору підпис – «Льоня Телятников». І почерк, мовляв, знайомий. А я й справді відпочивав в «Артеку» в 1963 році. У нас в сім’ї порядок такий: прагнемо, щоб діти вчилися в школі добре. Але питаємо з них не стільки за оцінки, скільки за вчинки. Головне, щоб були совісні, чесні. Ми з хлопчиками любимо мандрувати. Позаторік улітку я з ними під час відпустки подорожував по Шевченковому краю. Були в Каневі, Корсунь-Шевченківському, Умані. Своїм «Зорким-4» сфотографував хлопчиків біля пам’ятника Кобзареві. До речі, батьки моєї дружини з цих черкаських країв. По сорок років вчителювали.

– Моє дівоче прізвище – Прилипко, – вступає в розмову Лариса Іванівна. – Ще в Казахстані, де ми жили після одруження, навчила я свого Льончика пісні «Ніч яка місячна»… Як він співає її, всю душу вкладає!.. Та ніч 26 квітня була місячною.

Дивлячись у вікно, він згадує шістьох своїх друзів, підлеглих, які навічно лишилися в пам’яті та серці, і на його очі навертаються сльози. Він відвертає обличчя і ніяково змахує їх:

– Якби ви знали, які це були хлопці. Добрі, сміливі, рішучі, великодушні. Як самовіддано діяли вони тієї ночі! Потім ми разом лежали в лікарні. Щоправда, в різних палатах. Чудові медики в нас були – професор Олександр Євгенович Баранов, лікарі Людмила Миколаївна Петросян, Світлана Георгіївна Пушкарьова… Я розпитував їх про друзів. Про декого вони розповідали. А інколи відводили погляд… Наприкінці червня разом з Петром Хмелем, Іваном Бутрименком, Віктором Біркуном, Андрієм Половинкіним, Володимиром Прищепою поїхали ми на Митинське кладовище. Поклали квіти на могили шістьох наших побратимів. Віддали останню данину лейтенантам Володимиру Правику, Віктору Кібенку, старшим сержантам Василю Ігнатенку, Миколі Титенку, сержантам Миколі Ващуку, Володимиру Тищурі. Вони лежать ліворуч від входу на кладовище. Ми, ті, хто вижив, поклялися кожного року 26 квітня зустрічатися біля цих священних могил.

В нього тремтить від хвилювання голос.

– Звідусіль у лікарню йшли листи, подарунки, навіть гроші, – каже Лариса Іванівна. – На ці кошти й накупили квітів для тих, кого скосила променева хвороба.

В ці хвилини мені мимоволі згадалися деякі недолугі обивательські анекдотики з бородою і заяложені примітивні жартики на адресу пожежників: мовляв, тільки те і вміють, що міцно спати. Героїзм звитяжців Чорнобиля, котрі, не вагаючись, ступили у вогонь і прикрили собою інших, в тому числі й веселих любителів низькопробного міщанського жанру, обезсмертив подвиг і високо підніс громадський, моральний престиж не тільки сміливців, а взагалі професії пожежників.

Леонід Телятников став пожежником не випадково. Це свідомий вибір. Батько його працював багато років у міліції. Полковник у відставці. В сім’ї завжди панувала атмосфера шани до людей відважної професії. Здобувши після школи робітничий гарт на Кустанайському авторемонтному заводі, юнак вступив до Свердловського пожежно-технічного училища. Там ще раз переконався: діло до душі. Ось виписка з атестаційної характеристики випускника училища Телятникова: «Чуйний і уважний. Товариський у колективі, ввічливий, винахідливий. При роботі на пожежах діяв рішуче, не втрачаючи самовладання. Фізично здоровий, має розряд з боксу і пожежно-прикладного спорту. Брав активну участь у громадському житті, обирався комсоргом групи. Стажування на посаді начальника караула закінчив на «відмінно».

Іван Бутрименко і Андрій Половинкін

Цікава, мужня робота. Потім – знову навчання. Тепер – у Москві. У Вищій інженерній пожежно-технічній школі Міністерства внутрішніх справ СРСР. Знову робота в Казахстані. І навіть Лариса, яка закінчила Дніпродзержинський металургійний технікум і згодом вчилася заочно в Київському інституті культури, теж працювала там певний час у пожежній охороні. Професія, можна сказати, стала сімейною. Чотири роки тому 31-річного комуніста Телятникова призначили начальником воєнізованої пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС:

– Треба налагодити там роботу, – сказали йому.

І він взявся налагоджувати. Його турбувало все: дисципліна, професійна підготовка, моральний дух людей.

– Працював без вихідних, самовіддано, до самозречення, – мовить Лариса Іванівна. – Ні вдень, ні вночі не відключався повністю від діла. На роботу о восьмій, з роботи – о десятій. Повторював: робота у нас така на атомній – завжди готовність номер один. Одинадцять його хлопців нагородили знаком ЦК комсомолу: «Молодий гвардієць п’ятирічки». Він радів. Знав: такі люди в найкритичнішій ситуації будуть на висоті.

Телятников не помилився. Вони виявилися на висоті.

І в переносному. І в прямому розумінні слова. Вночі він і його товариші не раз піднімалися на найвищу, 71-метрову відмітку станції. Буквально через три хвилини після вибуху караул лейтенанта Володимира Правика був на місці подій. Тієї ж миті пролунав телефонний дзвінок у квартирі Телятникова. Він впізнав схвильований голос диспетчера:

– Пожежа. Горить покрівля. Караул поїхав.

За лічені хвилини відпускник був на четвертому блоці. Знаєте, читачу, що мене найбільше вразило?

Коли Леонід Петрович говорить про своїх синів, близьких людей, друзів, оповідь його емоційна, схвильована, інтонації збуджені. Та ледь мова торкається подробиць тієї грізної квітневої ночі, він одразу стає гранично зібраним, зосередженим, сказати б навіть сухувато-діловим. Голос лунає чітко, розмірено, буденно, немов на доповіді чи при розгляді дій під час тренувань. Спрацьовує найвищий професіоналізм. Пам’ять зафіксувала найменші нюанси із скрупульозною точністю хронометра. Вона вихопила з пітьми, розірваної вогненною стихією, весь хід подій. Попервах дивуєшся, як Телятников зміг майже похвилинно занотувати на плівці пам’яті перебіг унікального поєдинку. «Я подзвонив о другій нуль сім», – каже він. Погляд спіймав стрілки у відблиску заграви.

Та вже незабаром ця дивовижна, залізна хватка пам’яті стає зрозумілою. Просто Телятников належить до категорії тих людей високого громадянського і професійного обов’язку, які всім попереднім життям завжди готові до години подвигу. І в екстремальних умовах не тільки не розгублюються перед лицем грізних, невідворотних обставин, а навпаки, знаходять у своїх глибинах невичерпний запас фізичних і духовних сил, щоб піднятися над обставинами, круто повернути їх і перемогти. Володіючи ситуацією, змінюючи її на свою користь, вони контролюють час, тримають руку на пульсі подій.

У святковий день 1 Травня Леонід Петрович у лікарні писав пояснювальну записку: «Зруйновано апаратне відділення четвертого енергоблока… Горіло і покриття апаратного відділення третього блока. Причому на різних висотах – від 12.5 м до 71.5 м. Зовнішніми сходами я піднявся на покрівлю машзалу»…

Командир діяв чітко, рішуче, героїчно. Він з’являвся там, де було найважче, правильно розставляв сили пожежників. Два відділення захищали машинний зал, три інших стримували просування вогню до сусіднього енергоблока. Він бачив, як відважно виконують свій обов’язок Володимир Правик і Віктор Кібенок, брати Іван і Леонід Шавреї, Олександр Петровський і Сергій Легун, Микола Нечипоренко і Анатолій Захаров. Деформувалися конструкції. Шаленів вогонь.

А вони стояли. До кінця. Надійшло підкріплення. Пожежу погасили. Машині швидкої допомоги доставили в медсанчастину тих, кому стало погано. У Телятникова, смертельно втомленого, задимленого, вистачило сил попросити водія одного з автомобілів підкинути його до медчастини. Це було о п’ятій ранку. Над річкою Прип’яттю яснів світанок. Квітли сади. У небі догоряли вранішні зорі. Наступного дня, 27 квітня, його разом з товаришами літаком привезли в Москву до лікарні № 6. Тут розпочався другий двобій. За життя людей.

– Від 20 до 25 травня Леонід помирав, – з біллю пригадує Лариса Іванівна. – Приїхали з Казахстану його батько і чотири сестри – Любов, Лариса, Ольга, Ірина. Всі готові були дати при потребі свій кістковий мозок. У Льоні дуже рідкісна група крові – четверта, до того ж резус негативний. Але знайшлося чимало донорів-добровольців. Ось дивіться.

Лариса Іванівна простягає невеличкий аркушик із телефонного записника. На ньому кілька рядків, адресованих в палату № 842 Телятникову: «Спасибі Вам за все, що Ви для нас зробили. Якби ми могли що-небудь зробити для Вас… Єдине, що змогли – здали свою кров для Вас. Але це ж так мало. Спасибі Вам усім. Студенти психологічного факультету МДУ».

Лікарі повернули життя Телятникову, багатьом його товаришам. Але – не всім. 9 Травня Віктор Кібенок, одягнений в бахили, заходив до сусідніх палат, вітав друзів з Днем Перемоги. А за кілька годин його не стало…

На столі, полицях шафи, підвіконні, просто в кутку кімнати на підлозі – сувеніри, подарунки, листи. Скільки їх надійшло на ім’я майора, його вірних побратимів – живих і тепер уже мертвих. Ось послання від пожежників Саяно-Шушенської ГЕС, земляків з Казахстану, малюнок-привітання від семирічної дівчинки з Болгарії. Не можна спокійно читати такі слова: «Дорогий Леоніде Петровичу! Величезне спасибі Вам від усіх матерів Києва. Ви своїм відважним серцем захистили не тільки своїх синів, а й усіх дітей. Низький уклін Вам до землі. Бажаємо найшвидшого одужання. Вчителька Київської школи № 57 Раїса Іванівна Мельничук та її сини Андрій і Сергій».

Довелося бути свідком зустрічі в Києві Телятникова із своїми товаришами Іваном Бутрименком і Андрієм Половинкіним. Іванові – сорок, він депутат Прип’ятської міськради, родом з Чорнобильського району. Андрієві – ледь перевалило за двадцять. Приїхав на Україну з Азербайджану.

– До 26 квітня я встиг попрацювати в Прип’яті пожежником лише місяць і дев’ять днів, – каже Андрій. – Хочу швидше побачити сина свого, теж Андрія. Йому скоро рік.

– А ким працюватимете далі?

– Звісно, пожежником. Вступлю до училища.

Обидва вони, старший сержант Іван Бутрименко і рядовий Половинкін, тієї ночі були в караулі Правика. На об’єкт прибули через три хвилини після вибуху. Потім теж лікувалися у клініці № 6. Кілька днів тому повернулися з Москви. Слухаєш сердечні розмови Леоніда Петровича з товаришами і розумієш, яке глибоке, хрещене і перевірене вогнем, побратимство з’єднало їхні душі і думи назавжди.

Чорнобиль – їх біль і мужність.

– Недавно, – каже Лариса Іванівна, – ми переказали гроші у фонд Чорнобиля. В нашій сім’ї головне – совість, чесність, порядність. Якось моя сестра Галя, в якої ми зараз на Оболоні, гостювала у нас в Кустанаї. Треба повертатися до Києва, а квитків немає. Вона до мого Льоні, він по пожежній охороні опікав і аеропорт: «Подзвони, будь ласка». А він тільки зиркнув на неї нерозуміюче: «Про що ти, Галю?..» Такий він, мій Телятников, – кришталево чесний і мужній. Його принцип: поважай людей і себе. Передусім – людей. Та й власної гідності не втрачай.

Леонід Петрович повернувся із сусідньої кімнати. Дружина змовкла. Знає: не любить він, коли про нього…

Знову легкою, безшумною ходою прямує до вікна, мружить світло-зелені очі від сонця.

– Дозвольте несподіване запитання: скільки важите, Леоніде Петровичу?

– Десь 63 кілограми. Спочатку п’ять кілограмів втратив, потім три набрав. А зріст – 169.

– Ви ще на бюлетені?

– Так. Вважайте, у багатьох з нас це поки що єдиний документ. Адже все лишилося в Прип’яті. В серпні хочу з синами поїхати в Кустанайську область. Треба провідати маму. Хворіє старенька.

З-за вікна долинув шум. Ми вийшли на балкон. На подвір’я в’їхав весільний кортеж прикрашених барвистими стрічками машин. З однієї вийшли вся в білому наречена і її урочистий обранець.

– Життя триває, – задумливо промовив Телятников.

Фото Я.Давидзона

Радянська Україна, 1986 р., 22.07, № 165 (19670).