Чотири години мужності
О.Патичук, селище Іванків Київської області
Звичайний хлопець працював на «Адмирале Нахимове», а у незвичайних обставинах проявив мужність і героїзм.
Мати чекала сина у відпустку. Радістю повнилося серце. Наче перед святом вимивала підлогу. Старанно вимішувала тісто. І ось уже по оселі пішов дух свіжих пирогів. Готувала все, що любив син, прагнучи зробити йому приємне. Адже півтора року це був удома… Нарешті скінчаться довгі-предовгі для матері місяці чекання. Залишився день-другий… І раптом… телеграма: «Я живий скоро буду дома. Микола».
Неначе гострий ніж ударив в серце. Як? Що загрожувало його життю? Куди бігти? Кого питати?
Бідкаючись, ходила по хаті Ольга Іванівна, не знаючи, за що взятись. Григорій Семенович, як міг, заспокоював дружину, хоч у самого боляче стискало в грудях.
Якось ненароком почули голос диктора радіо: потерпів аварію під Новоросійськом корабель «Адмирал Нахимов». Ослабли ноги, похололи руки у матері. «Адмирал Нахимов». На ньому ж працює її Микола. Та як же так? Він же обіцяв… у відпустку?
Здається, місяці чекання не були такими довгими, як ті години до початку програми «Час». Вдивлялася в обличчя на телеекрані з надією побачити найдорожче…
І ось син удома. Мати не зводить з нього очей, не відпускає його руки. Щаслива від того, що вистояв, переміг, і вже тут, удома.
Микола по-чоловічому спокійний. Тільки коли почав згадувати ту ніч, голос трішки здригнувся. Та це й зрозуміло: важко осмислити все. що трапилось. А пережити?..
…Остання ніч літа… Машиністу машинного відділення пасажирського судна «Адмірал Нахимов» Миколі Поліщуку до початку вахти залишилась година. Він прогулювався по палубі, милувався нічним краєвидом. Ніч була напрочуд теплою і ясною. З неба підморгували зірки, чорноморські хвилі м’яко обгортали борти корабля. Глянув на годиник: 23.15. Ще не встиг відвести погляду від циферблата, як покотився по палубі. У першу мить не міг збагнути, що трапилось. Та то було тільки у першу мить…
Зараз уже не може пояснити, як настала та – друга, коли усвідомив, що трапилася біда. Піднявся на ноги, кинувся вниз, у каюту. Там вже було темно. Рятівного жилета на місці не знайшов. Простягнув руку до місця, де була валізка з особистими речами і документами. Ухопив її і побіг по коридору. Всюди була вода. Вона набиралася з блискавичною швидкістю. І так само швидко судно опускалося в морську глибочінь. Поки допоміг кільком чоловікам подолати розгубленість і стрибнути у воду. Самому вже не довелося цього робити, його підхопила хвиля, що поглинула корабель.
Намагався відразу відплисти далі від корабля. Та відчув, що якась сила тягне вниз. Зумів озирнутися і побачив; що водяний потік несе його у люк трюму. Кинув валізу, бо заважала протистояти силі морської хвилі. А вода тягла його за собою…
Намагався триматися на поверхні. Та все відбувалося настільки швидко, що не схаменувся, як руки зачепилися за край люка. Вода наповнила трюм, підняла Миколу. Так опинився за межами корабля.
Випірнувши, побачив вогники. Зрозумів, що це рятівні гумові плотики. Чи були на них люди, відразу не розгледів. Недалеко від себе почув легкий зойк.
Молодий організм, морська витримка, загартованість допомогли Миколі самому вибратись з морської пучини і знайти в собі сили допомогти потерпілим. Скількох дотягнув до рятівних плотиків пригадати не може.
– Були чоловіки, жінки, – згадує Микола. – Іще б шукав. Та підійшов військовий сторожевий катер і підібрав мене разом з тими, хто був поблизу. У море більше не пустили.
Море – це стихія. Та мріяв про неї білявий хлопчик із села Запрудки ще тоді, коли разом з ровесниками бігав до річки купатися. Плавали наввипередки, пірнали, пускали у Тетереві кораблики, вирізані з кори. І коли розгойдував Миколка хвилі біля одного з них, ввижалася йому морська широчінь, білі красені-кораблі. Море бачив уві сні, мріяв про нього…
Коли прийша пора служити на дійсній службі, дуже хвилювався. «Тільки б на море», – ятрила думка.
Ну, а коли офіцер назвав його прізвище у числі тих, хто був відібраний для служби на Балтійському флоті, для нього неначе світ змінився. Там, у Кронштадті, усвідомив Микола Поліщук морські закони, уподобав суворість цієї служби. А відразу після демобілізації вступив до Одеського морехідного училища. Навчання давалося легко – деяка підготовка вже була. Практику проходив на «Адмирале Нахимове».
Сюди ж прийшов і працювати. Ще й не зовсім звик до команди, до самостійної роботи, бо ж пробув тут менш як два місяці. І ось ця ніч…
– Забути ці події неможливо, – каже Микола. – Як кадри із страшного кінофільму спливають у пам’яті один за одним.
Не забудуть ті страшні події всі ті, хто був їх учасниками. Та ми горді за свого земляка, що не спасував він перед тим, що трапилося. Боровся за своє життя і рятував життя іншим.
Машиніст Микола Поліщук виконував свою роботу. Так він сам сказав. Проте міг би, коли дістався поверхні води, знайти рятівний плотик і чекати, поки врятують його. Міг…
– Я побачив людей у тяжкій біді. На кораблі вони пробули всього два дні. Ще добре не призвичаїлись до обстановки. А тут таке.., – розповідає Микола. – Як я міг залізти на плотик, на якому і так замість десяти сиділо 25 і більше чоловік, а у воді ще борсалися десятки, просили допомоги?..
Героями не народжуються. Подвиги здійснюють звичайні люди. Ті, хто щодень поруч з нами: у школі, на роботі, на вулиці…
Ходили в школу майже в один і той же час Валерій Ходимчук у Кропивні, Анатолій Розсоха в Прибірську, Віталій Кибенок і Микола Поліщук в Іванкові. Росли, жили, мужніли. Були звичайними хлопцями. У своїх школах нічим особливим не виділялися. Різні професії здобули. У різних колективах трудилися. Різну роботу виконували.
Та однаковим виявилося у них почуття обов’язку. Однаково сприйняли і зрозуміли слова: «Не я, то хто ж?» У Миколи Поліщука, його ровесників, які живуть і працюють за такими ж принципами, попереду – життя. Життя – сповнене звичайних буднів і звичайних подвигів. Життя – для людей.
Радянська Україна, 1986 р., 23.09, № 218 (19723).