Надійний причал

Геннадій Кириндясов, Любов Самойленко

Спосіб життя – радянський

Суховантажне судно «Дубно», приписане до Київського суднобудівно-судноремонтного заводу, зустріло нас незвичною тишею. Натомлено притиснувшись до причальної стінки, воно чекало на чергове завантаження. Вранці лише повернулося з рейсу, а ввечері – знову в рейс. Спершу на південь, потім знову – на Чорнобиль. Вкотре…

Наш катерок, жваво розвернувшись за курсом, м’яко пришвартувався до борту судна, і ми поспішили до трапу. Кортіло швидше познайомитися з екіпажем, який одним із перших серед київських річковиків спокійно і якось зовсім негучно взяв на себе тягар нашого спільного болю, вантаж нелегких турбот по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Невтомні трудівники великої ріки. Що їх сьогодні особливо хвилює?

– Що хвилює? – перепитав задумливо капітан-наставник (виявляється, є така посада) Леонід Зіновійович Нижников, знайомлячи нас із кораблем та його господарями. – Мир, мир і ще раз мир. Це хвилює кожного. Це так неосяжно і так звично – жити спокійно, не боячись за завтрашній день. Це ж щастя, коли людина вранці поспішає на роботу, а після зміни квапиться додому, до сім’ї, дітей. Та й зустрічі з друзями, бібліотека, музей, театр – це також радість життя. А ви поговоріть з заводчанами – вони на наших туристських теплоходах «Владимир Ильич Ленин», «25 съезд КПСС», «Академик Виктор Глушков», «Евгений Вучетич» скільки берегів побачили…

Наш співрозмовник на хвилину замовк. Трохи примружився від сонячного вітру, вдивляючись у різкі обриси гавані. Тридцять п’ять років віддано флотові, своєму заводу. Ось уже два роки капітан-наставник шефствує над великим і клопітливим господарством – 52 судна під його наглядом. Часто буває на кожному з них не лише з обов’язку, а й за покликом душі. Особливо останнім часом. І, звичайно ж, там, як і тут, на вантажному теплоході «Дубно», розмова з товаришами неминуче заходить про мир.

– За зустріччю на найвищому рівні в Рейк’явіку стежили з хвилюванням всім екіпажем, – продовжує Леонід Зіновійович, – Чекали, що після неї потеплішає, нарешті, у світі, стихне хоч трошки мілітаристська хитавиця і настане штиль розрядки. На жаль, Білий дім не відмовився від своїх чорних задумів із «зоряними» війнами. Та це ще раз переконує нас: за мир треба боротися і щоденною працею, і добрими справами, і міцною взаємною підтримкою. Адже люди сильні один одним. Ось ми говоримо: спосіб життя – радянський. А це ж не просто слова.

…У рубці зібрався весь екіпаж суховантажного судна – вісім зовсім молодих хлопців. Самому капітанові Юрію Мартинюку трохи більше тридцяти. Про товаришів – коротко: «Надійні люди». Не без гордості називає прізвища – капітан-дублер, комуніст Микола Гримашевич, перший помічник капітана, комсорг Андрій Некришевич, другий помічник капітана Олексій Бачинський, моторист-рульовий, комсомолець Павло Сагайдак…

Про Павла Сагайдака капітан розповідає з особливою теплотою. Ось лише один штрих, а як багато говорить про хлопця. Повернулися нещодавно після важкого рейсу. Мати почала умовляти Павла, мовляв, перепочив би від такої напруженої роботи. Ну, а син заспокоїв її, щоб не хвилювалася даремно, – і знову в рейс. У тринадцятий рейс на Чорнобиль,

– У момент аварії ми були саме там, у Чорнобилі, – втручається у розмову капітан-дублер Микола Гримашевич. – Наші вантажі і зараз потрібні там. А тоді, пам’ятаю, особливо чітко всі діяли. Вивантажили руду, завантажилися піском… Ось наша суднова перепустка під номером шість, перепустка до зони аварії. Пишаємося, що й нам довірили відводити біду.

У перші ж її дні десятки суден заводської приписки, як і «Дубно», взяли курс на Чорнобиль. Туди Дніпром безперебійно ішли пісок, шлак, бетон, азот… Лише один екіпаж «Дубно» перевіз 45 тисяч тонн термінових вантажів.

– Це наша робота, – просто й коротко говорить Олексій Бачинський, а потім додає: – Та і як не допомогти, адже ми свої ж люди, одна сім’я.

Саме така робота – робота до гарячого поту, розуміння чиєїсь біди як своєї – було, є та буде в характері радянської людини.

У ті тривожні дні й берег відгукнувся на біль Чорнобиля: більше ста заводчан добровільно та безоплатно дали донорську кров на перше прохання медиків.

У тому неспокійному травні й робітники цехів без зайвих слів бралися за найскладніші та невідкладні завдання. І показали не лише першокласну майстерність, а й високий душевний гарт. Час було спресовано до межі. Потрібно було лише за дві доби виготовити швартове устаткування для вахтового селища. Бригади, очолювані комуністами Саволюком, Хоптієм, Сарапіним, першими взялися за справу і виконали замовлення для Чорнобиля за півтора дні.

…«Дубно», теплохід-трудяга, звичайно, не зрівняється за зовнішнім виглядом з білосніжними пасажирськими лайнерами. Продимлений, обвітрений солоними вітрами [1], закоптілий від вугільного пилу. Але ж, як кажуть, найчорніша робота – найчистіша справа. Взявши на свій борт важливий вантаж, теплохід залишав заводську гавань, ішов у новий рейс. Спершу на південь. Потім знову – на Чорнобиль. Вкотре…

Біля стінки причалу спокійно дихала хвиля. У теплих бризках осіннього сонця – білі розсипи чайок. А на палубі корабля, що все віддалявся, – добрі обличчя мужніх людей. І в ці хвилини особливо ясно відчулося, наскільки надійний цей причал.

Капітан вантажного теплохода «Дубно» Юрій Мартинюк. Фото Петра Вдовича

Вечірній Київ, 1986 р., 23.10, № 244 (12859).

[1] Звідки солоний вітер на такій прісній ріці як Дніпро? Забрехались наші кореспонденти.