За сигналом “Тривога”

А.Краслянський, спец.кор.«Радянської України». Чорнобиль – Полісся Київської області

Дзвінки до редакції. Запитання: як себе почувають герої, що першими кинулись у двобій з пошкодженим реактором на Чорнобильській АЕС? У пам’яті постає мужність працівників міліції, які теж першими опинились в екстремальній ситуації. Де тепер вони? На прохання читачів – ця розповідь.

І ось ми в машині по дорозі в Поліське – саме туди після тих тривожних подій перебрався весь Прип’ятський міськвідділ міліції. За кермом молодий, симпатичний капітан обласного ДАІ М.І.Ігнатуша. Синій комбінезон, берет замість кашкета відразу виділяють його як учасника робіт в особливій зоні.

Микола Іванович теж буквально в перші години після аварії опинився поблизу реактора. До цього зобов’язувала його посада – старший інспектор дорожньо-патрульної служби вертольотного флоту. Зробивши посадку на гвинтокрилій машині прямо на території станції, одразу зайняв місце разом з старшим лейтенантом Коноваловим, майором Кушніренком, старшим лейтенантом Кищуном на одній з найнебезпечніших позицій, біля мосту, щоб перекрити рух транспорту.

– Ну, а як себе почували? Там же був дуже небезпечний потік радіації.

– Ми працювали. Хіба було до того, щоб думати про себе? Декому ще більше дісталося.

– І скільки ж ви там працювали?

– Усі перші дні, аж поки не завершили евакуацію людей з небезпечної зони.

– А потім?

– Пройшов необхідну лікарську перевірку, відпочив і знову в Чорнобиль.

У голосі капітана – спокій, навіть буденність. Так, ніби йдеться про звичайнісіньку роботу в звичайному місці.

…Василя Андрійовича Кучеренка, начальника Прип’ятського міського відділу внутрішніх справ, ми знайшли в селі Луговики, що біля Поліського, в сільській школі, де тимчасово розмістився відділ міліції. Черговий доповів: Кучеренко щойно повернувся з нічного чергування, збирається перепочити. І тут же поправив себе:

– Ось він саме прямує до вас.

Вибачаємося за невчасний прихід, але Василь Андрійович привітно посміхається:

– Нічого, нічого, я не дуже стомився.

Він охоче відповідає на запитання, ще й ще раз повертається до тих перших тривожних днів.

Десь після дванадцятої ночі Василь Андрійович закінчував чергування по місту. Перевірив наряди, пости, а повернувшись до дому, вирішив переглянув газети. І раптом звідкілясь донісся гуркіт грому. Він здивовано підійшов до вікна – погода ж ще кілька хвилин тому була чудовою, виглянув надвір. І раптом страшна здогадка різонула свідомість. Буквально за хвилину майор міліції був уже в формі. У цю ж мить задзвонив телефон, і черговий по відділу Яків Шевченко доповів про пожежу на атомній.

Ще за кілька хвилин Василь Андрійович прибув у міське управління. Віддав наказ по тривозі зібрати особовий склад, а сам разом з дільничним Леонідом Колпаком скочили в машину і помчали до четвертого блоку, де вже пожежники почали гасити полум’я.

Оцінивши ситуацію і визначивши найголовніші точки для своїх дій, у міськвідділі швидко поставили завдання своїм підлеглим.

У перші хвилини боротьби з стихією майор Кучеренко вибрав вірний напрямок: це, перш за все, перекрити під’їзні шляхи до станції, щоб не піддавати небезпеці людей, зняти з постів сторожову охорону і відвести її в безпечне місце, при потребі допомогти пожежникам. Коли запитав, хто добровільно хоче зайняти пости в найбільш небезпечних місцях, як і слід було сподіватися, вперед ступили всі.

Неподалік від реактора несли службу молоді комуністи Валентин Вишневський та Сергій Малюх. Інші виїхали до мосту, зайнялися патрулюванням вулиць Прип’яті, щоб попередити будь-яку паніку [1].

– А за якусь годину від початку пожежі, – каже Василь Андрійович, – до нас прибув заступник начальника УВС Київської області полковник Володін. Рішучі дії Володимира Ілліча, підтримка, допомога додали нам впевненості.

Всю ніч біля станції і в місті, яке розбили на сектори, несли службу працівники Прип’ятської міліції. Вони заспокоювали жителів, готували їх до евакуації. І в тому, що люди спокійно, без паніки жили у ті тривожні дні, організовано залишали місто, – величезна заслуга саме працівників міського відділу внутрішніх справ.

– Дві доби ми не змикали очей, – згадує Василь Андрійович. І хоч потім прибула підмога, все одно працювали й далі, бо хто краще за нас знав місто і територію станції? Треба було особистим прикладом вести за собою людей. І я надзвичайно радий, що жоден з наших не відступив, не злякався, не шукав кущів.

Характерно, що одразу після перших тривожних днів і ночей п’ятеро молодих працівників відділу подали заяви про вступ до лав комуністів, Серед них – Микола Міщенко, Олександр Милевський, Василь Тарасенко, Володимир Іваницький.

В.А.Кучеренко, згадуючи найважчі дні своєї служби, називає все нові й нові імена людей, які виявили найбільшу винахідливість і високий дух при виконанні службового обов’язку. Це комуністи А.П.Стельмах, М.В.Міщенко, В.Є.Яковлєв, М.І.Шульженко, комсомольці Ю.П.Остренок, М.Я.Кочан, М.П.Кирієнко і багато інших.

Безпосередньо займаючись евакуацією всіх жителів Прип’яті, працівники міліції не могли якось виділяти власні сім’ї – перед бідою були всі рівні. Багато хто лише через тиждень, а то й два «нападав на слід» своїх батьків, дружин, дітей.

Працівники Прип’ятського УВС, які вписали нову сторінку в історію радянської міліції, і досі несуть свою таку потрібну і скромну службу серед людей. Усі вони – гідні нашого часу. Коли я запитав Василя Андрійовича про його нинішні бажання, він відповів:

– Дуже хочемо, щоб весь колектив відділу лишився разом. Ми настільки здружилися за всі ці дні, настільки змужніли, перевірили один одного, що тепер у цьому складі можемо виконати найскладніше завдання.

Днями стало відомо: В.А.Кучеренко призначений начальником Вишгородського райвідділу міліції на Київщині.

Радянська Україна, 1986 р., 23.10, № 243 (19748).

[1] Основне завдання міліції в той час було – хапати ворогів народу, які б спробували “сіяти паніку”. Про це не люблять говорити, і тому всі переможні репортажі про героїзм міліціонерів написані дуже неконкретно.